«Як я буду жити без Достоєвського? Спокійно!»: що читають українські письменники під час війни

01 Липня 2023, 17:37
Олена Гусейнова, Євгенія Кузнєцова, Ірена Карпа та Богдан Коломійчук на «Книжковому Арсеналі – 2023» РЕПОРТАЖ 884
Олена Гусейнова, Євгенія Кузнєцова, Ірена Карпа та Богдан Коломійчук на «Книжковому Арсеналі – 2023»

Українські письменники Ірена Карпа, Богдан Коломійчук та Євгенія Кузнєцова на «Книжковому Арсеналі – 2023» розповіли про свої читацькі досвіди під час війни.

Захід модерувала журналістка Олена Гусейнова. Чому нонфікшн переважив художню літературу, які книги захоплюють «професійних читачів», чи можна прожити без російської літератури (спойлер – так) і наскільки ми просунулись у боротьбі за книжковий ринок з агресором – дізнавалася журналістка Район.Культура.

Навколо Сцени #2 у Мистецькому Арсеналі збирається чимало людей. Цей захід вирізняється з-поміж інших, адже одночасно є і подією для відвідувачів фестивалю, і радіоетером. Тож авторка романів «Спитайте Мієчку» й «Драбина» Євгенія Кузнєцова та творець серії історично-кримінальних книг про галицького детектива Адама Вістовича – Богдан Коломійчук залучають до своєї читацької історії слухачів зі всієї України.

«Я ніколи не читала так багато як ці останні півтора року. І водночас я ніколи не читала так мало художньої літератури. Напевно, щоб якось вгамувати свою тривогу, я багато читала новини, читала про дальність, радіуси дій ракет з різними абревіатурами, начебто це комусь якимось чином допоможе. Абсолютно ні. Але водночас це було таке тривожне поглинання новин, я думаю, що всім нашим слухачам і людям в залі знайоме відчуття ось такого практично бездумного тривожного поглинання тексту на екрані. Тому художня література дуже важко мені читалася довгий час і врешті мені і досі зараз легше читати якусь історичну літературу або наукпоп. Зараз читаю про Другу світову, «Гітлер і Сталін», наприклад. А художнє письмо важко читати, але тим цінніші моменти, коли книжка заходить і ти поринаєш у неї, тому що вона дає змогу відволіктися», – розповідає про своє читання під час війни Євгенія Кузнєцова.

Захопити письменницю за цей час змогла книга Ольги Богомаз «Весілля Настусі». Євгенія зауважує, що почала читати її через роботу, але із задоволенням поринула у неї.

Читайте також: «Нічого гіршого і більш нищівного, ніж радянська чума, не існує», – письменник Богдан Коломійчук

На читацький досвід Богдана Коломійчука вплинула служба, адже письменник пішов до війська та став бойовим медиком.

«Я, як і всі, читав тільки новини, а пізніше зрозумів, що без цього не можу, бо це одна з базових потреб, як-от потреба дихати чи потреба пити воду. До читання поступово почав повертатися. Що дивно – я рік тому ще читав літературу, з якою за інших умов би навіть не знайомився. Прочитав усю трилогію Кетіля Бйорнстада, зокрема «Даму з долини». Як військовослужбовцю, чим мені були цікаві ці переживання молодого піаніста, який не давав раду ані своєму музичному досвіду, ані своєму першому еротичному досвіду? Я й досі не можу збагнути. Але воно читалося. Можливо, тому що мені хотілося чогось діаметрально протилежного від тих реалій, у яких я перебував», – розповідає автор.

Згодом Богдан почав повертатися до того, що звик читати: перечитував класику, мав цікавий досвід з прочитання книги «Симпатик» В'єта Тата Нґуєна, а також познайомився з романом П’єра Леметра «До побачення там на горі».

«Мій незабутній читацький досвід стався вже на Донбасі, коли ми у пошуках квартири знайшли старий розбитий будинок, з якого евакуювалися мешканці, а ми, військові, там оселилися. І я почав шукати там бібліотеку. Це було страшенно незручно, бо ти ніби перетинаєш чиїсь інтимні межі. Цей покинутий будинок із розбитим дахом… Десь тоді я зрозумів, чому я тут: у формі, зі зброєю, як військовий, а не як письменник. Коли я знайшов тамтешню поличку, то на ній не було жодної української книжки, і в принципі книжок було мало. Це страшенно вразило. Я знайшов там лише Толстого «Хождєніє по мукам». Подумав, оскільки такий виклик, то я прочитаю», – пригадує Богдан Коломійчук.

Своє рішення письменник пояснює просто – ми мусимо це читати, аби розуміти ворога глибше, аби знати, з ким воюємо. Без цього ніяк.

«Жодного естетичного задоволення це не приносить, але це один зі способів вивчити ворога, вивчити ту парадигму, в якій вони живуть, зрозуміти їхнє ставлення до самих себе як до безневинної нації, котра все, що не робить, навіть вбиває, робить правильно. Про це дуже влучно сказав Тімоті Снайдер. Це ще один мій дуже цікавий і дуже важливий читацький досвід».

Читайте також: Письменниця та співачка Ірена Карпа заспівала про Київ французькою

Ірена Карпа, яка доєднується до спікерів на сцені кількома хвилинами пізніше, розповідає, що з початком війни зустрілася з певним блоком на читання й впоратися з цим не допомагали навіть добре знайомі, «перевірені» книги.

«Я себе ловила на тому, що могла провести дуже багато часу просто, щоб вїхати в один абзац. Ти дивишся – перед тобою слова, перед тобою букви, але вони не складаються в одну суцільну думку. Таке тривало досить довго. Я хапалася за нон-фікшн, за щось таке, щоб годувати мозок на фоні інформаційного хаосу, який відбувався у перші дні, коли всі ми безперервно скролили новини, десятки телеграм-каналів різного ступеню емоційності. Я тоді відклала читання. А потім зробила жахливу річ ― взяла Ремарка, вирішивши, що треба перечитувати книжки про війни, які закінчилися. І тут відкриваю і на якійсь сторінці бачу сцену, де горять заживо коні… Думаю: «от спасіба, класно, почитала». Відклала і не змогла читати», – пригадує письменниця.

Розраду Ірена знайшла у книгах однієї зі своїх улюблених письменниць Кейт Аткінсон.

«Тому що це дуже розумно і дуже легко. Мені зараз хочеться саме таких книжок», – каже авторка.

Втім, не читанням єдиним, адже основна діяльність присутніх на сцені – створювати текти. І попри те, що чимало українських авторів відчули труднощі у творчості з початком повномасштабного вторгнення, Євгенія Кузнєцова каже, що не могла не писати, Ірена Карпа називає письмо терапевтичним, а Богдан Коломійчук відсутність можливості творити спершу сприймав як катастрофу.

«Я звик писати. Виходила приблизно книжка на рік і без цього ритму досить важко. Тоді це сприймалося, як рана яку треба гоїти. Та якщо розібратися, письменник працює не лише тоді, коли він за письмовим столом, а і тоді, коли працює з власним емоційним багажем. Дуже багато всього змінилося за той час. Тоді я хотів поставити саме життя на паузу, мовляв, зараз я у війську, а після дембеля – зніму з паузи. Але ми живемо весь час, а письменник весь час творить, навіть коли не сидить за клавіатурою. Можливо, я десь відмовився від цього способу існування, це теж моє життя, нехай десь на Донбасі, але я проживаю його тепер», – зауважує письменник.

Коли радіоетер підбігає до завершення, офлайн-зустріч продовжується ще на кілька хвилин, що приємно дивує присутніх. Спікери зосереджуються на питанні розвитку українського читацького ринку. Попри позитивні тенденції автори наголошують: розслаблятися зарано. Євгенія Кузнєцова зауважує, що нам потрібно дивитися на те, що відбувається ззовні. 

Читайте також: Ми спілкуємося петиціями: як пройшла розмова активістів з Ткаченком на Книжковому арсеналі

«Іноді виникає відчуття, що у нас все аж занадто добре. Тоді буває дуже боляче, коли трошки виходиш за межі своєї бульбашки і бачиш людей, які купують російські книжки чи російські переклади просто тому, що вони на 40-50 гривень дешевші. Тому що російський ринок працює інакше. Тож я думаю, що нам потрібно постійно нагадувати собі й загалу про те, що російські переклади досі цензуруються, досі викидаються якісь частини, досі існує редагування перекладів в «найкращих» традиціях Радянського союзу».

Щоб допомогти людям, які звикли до російської літератури, Ірена Карпа пропонує розповідати про українських письменників, які творили чи творять у тому ж жанрі, у такий спосіб доєднуючи читачів до української літератури.

«Іноземці питають, як же ви будете жити без Достоєвського, Толстого Булгакова? Я кажу: «Спокійно. Буду жити з Віктором Гюго». У відповідь я питаю: «А кого ви знаєте зі скандинавської літератури чи з південноамериканської?» Світ величезний, письменників – завались, на будь-який смак. Не обовязково весь час страждати за «славянською душею» в російському виконанні. Подивіться, в нас теж багато страждання в українській літературі, всі, хто ходив в українську школу знають про це. Якщо цікавить містицизм – читайте Intermezzo. Я думаю, що варто взяти російського письменника і антидотом йому – українського, який заповнить ті ж самі потреби у цій «непозбувній бентежності слов’янської душі».

Читайте також: «Мамо, я у Vogue»: збірку сучасної прози та поезії з віршами лучанки Тетяни Власової презентували на Книжковому Арсеналі

На завершення письменники радять глядачам читати, адже це те, що допоможе вгамувати тривогу, додасть позитивних емоцій і навіть допоможе налаштувати звязок з домом для тих, хто був змушений його покинути.

Люди із залу зі стосами книг в руках прямують до сцени, щоб отримати автографи та зробити світлини на память.

Вишукуємо в натовпі Богдана Коломійчука, щоб дізнатися, як прочитання російської книги вже під час повномасштабного вторгнення вплинуло на формування думки про російську літературу.

«Можу хіба підтвердити, те, що говорила Ірена Карпа на цій сцені. Абсолютно можна прожити без Достоєвського. Про це написав дуже гарну колонку Юрій Андрухович нещодавно на «Збручі». На жаль, він пізно це написав. Хотілося б, щоб він написав це рік тому, але є в нас така карма, в нас як письменників – ми трішки запізнюємось. Хороша стаття і вона дуже добре ілюструє цей факт – можемо жити без нього. Російські письменники не становлять для нас якогось такого фундаменту для нашого формування світобачення. А читати почав під впливом Тімоті Снайдера, напевно. Бо він дуже багато посилається на того ж Гумільова, аналізує того ж Достоєвського і взагалі цей пласт літератури. Багато цитує Ільїна, який вплинув на цю людиноненависницьку, українофобську політику Путіна. 

Читайте також: Книга ефектна і ефективна: на Книжковому Арсеналі провели автограф-сесію авторів збірки «ЙБН БЛД РСН»

Мені як військовому корисно розуміти, знати цей етап, як формувався мій ворог. Я не вважаю, що тут є якась естетична цінність. Ні, це досить посередня література для свого часу. Подекуди дуже моторошна і бридка. Мені бридко вивчати озброєння росіян, неприємно дивитися на ці всі обпалені танки й БТР-и біля Михайлівського собору. Але ж вони є. Вони нікуди не зникнуть. Ми мусимо знати ворога, аби знати, як з ним боротися», – пояснює письменник.

Богдан Коломійчук згадує, що головного героя своїх книг – Адама Вістовича – теж відправив на війну, тож певним чином автор повторює його долю.

«Він би служби у війську теж би не уникнув. Напевно, записався в територіальну оборону або служив би в поліції. Можливо, зараз би був в якійсь з «Гвардій наступу». Це людина свого часу й оскільки не ми обираємо час, де жити, а час обирає нас, то принаймні у свій час треба робити максимум, аби потім не було соромно. Вістовичу як галичанину напевно було б соромно бути поза цими подіями. Як пояснити те, що я сам собі прописав біографію наперед за допомогою «300 миль на схід», я не знаю досі. Але мене тішить те, що в цій книжці я вибрав щасливий фінал для Вістовича. Тому в мене є надія, що й автору пощастить», – підсумовує письменник і повертається до прихильників, які чекають на цей рідкісний у наших реаліях шанс – поспілкуватися з улюбленим автором.

Читайте також: Війна за реальність триває: Дмитро Кулеба на Книжковому Арсеналі розповів про новий погляд на свою книгу

Коментар
21/07/2024 Субота
20.07.2024
19.07.2024
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром