«Нічого гіршого і більш нищівного, ніж радянська чума, не існує», – письменник Богдан Коломійчук

Богдан Коломійчук – український письменник-белетрист зі Львова, автор історико-авантюрних та детективних романів. У 2013 році видав дебютний роман «Людвисар. Ігри вельмож», що отримав Гран-прі конкурсу «Коронація слова 2013».

Протягом 2018-2020 років у світ вийшли романи «Моцарт із Лемберга», «Готель «Велика Пруссія» та «Експрес до Ґаліції». 

3 лютого письменник навідався до Луцька із презентацією своєї нової книги «300 миль на схід», що оповідає про перипетії комісара Адама Вістовича після Першої світової війни. Журналістка видання Район.Культура поспілкувалася з автором про письменство, улюблених авторів, сучасний літературний процес, болючі точки історії та образи міст.

Читайте також: «300 миль на схід»: у Луцьку презентували новий роман Богдана Коломійчука

– Богдане, в який момент свого життя ви зрозуміли, що хочете писати книги?

– Писати я почав у років 12, це ще були рукописи в зошитах. У мене жахливий почерк, і нині ті записи навіть я заледве можу прочитати. Що тішить – це були завершені історії. Тобто вже тоді мені хотілося доводити літературну роботу до кінця. А це якраз важливо для письменника.

– Можливо, ви пам'ятаєте сюжети своїх перших історій?

– Так, я тоді начитався історичних романів Семена Скляренка і вирішив написати великий роман про полян. Герой мій народився в місцях, які я добре знав, а потім вирушив у Візантію. Ясна річ – із супутніми пригодами.

Пізніше я захопився прозою Валерія Шевчука. Під його впливом у мене змінився погляд на історичну прозу вцілому. Шевчук, на мою думку, змінив уявлення про українців приблизно так само, як Богуміл Грабал змінив уявлення про чехів у світовій літературі, зробивши їх напівмагічними та іронічними. 

Він показав українців не у типових обставинах і костюмах, а зобразив живими людьми, сповненими містичних переживань. «Око прірви», приміром, чи його «Біс плоті» –  для мене досі одні з найкращих творів української літератури.

– Погоджуюся, що Валерій Шевчук геніальний автор і публіцист. Повертаючись до вашої творчості, чи можна стверджувати, що ваша зацікавленість історією та літературою походить саме з дитинства?

– Мабуть, так. Всі ми зачитувалися Александром Дюма або Вальтером Скоттом. І в мене також була любов до цього вікторіанського зображення Середньовіччя. 

Хоча не скажу, що історична література була визначальною. Інше моє раннє захоплення – це Чарльз Дікенс. Саме завдяки Дікенсу в мене з'явився смак до такої собі напівготичної літератури. Взяти, до прикладу, «Великі сподівання», де через сторінку ми натрапляємо на описи сутінкової й похмурої Англії, чим вам не Львів початку ХХ століття? Створювати пілходящу атмосферу я навчився саме в Дікенса, бо краще за нього цього ніхто не робить. 

Словом, зацікавленість історичними романами була, але вона швидко минула, а от дослідження історії мені завжди подобалося. Ми сидимо в стінах старої кавярні, і це ж фантастично – прокрутити в уяві те, що тут відбувалося сто років тому. Кращої інтелектуальної розваги годі й придумати. А ще окреме задоволення – порівнювати реальність, сучасні будівлі та вулиці зі старими світлинами. 

– А хто серед сучасних авторів вам імпонує та, можливо, впливає на вашу творчість?

– Якщо говорити про сучасність, то мені подобається творчість Щепана Твардоха, якого я вважаю одним з найкращих не лише в Польщі, а й у Європі. У нього прекрасне, в міру натуралістичне і похмуре зображення Польщі початку ХХ століття. Це дійсно новий погляд і на белетристику, і на історичну прозу. Хоча, якщо називати себе сформованим письменником, то вже ніхто не мав би впливати, чи не так?

– Чому, ми завжди змінюємося, тому цілком можливо що на вас впливають автори і в реальному часі. Можливо, чийсь художній прийом настільки вас вразить, що ви захочете перейняти, то чому б і ні? 

– Знаєте, під впливом цієї пандемії я, приміром, перечитав Камю. Це очікувано надзвичайно сучасний твір, який наскрізь просвердлює нашу епоху. В поведінці героїв ми можемо впізнати себе. В умовах спершу страху перед невідомим вірусом, безнадії. Можливо навіть серед розваг, які ми, як і герої твору, відкладали на потім.

До речі, саме в «Чумі» була фраза, яку я можу взяти як епіграф ледь не до всієї творчості: «Найзручніший спосіб познайомитися з містом — це спробувати дізнатися, як тут працюють, як тут люблять і як тут помирають». Суть цієї цитати дуже влучна, адже я завжди ставлюся до міст, як до окремих персонажів – мені треба їх зрозуміти, проникнутись ними. У кожному місті, яке я збираюсь описати, я мушу пожити бодай тиждень. 

Коли писав про Познань, то місяць прожив там і вештався не по туристичних місцях, які швидко набридли, бо я ж сам живу в туристичному місті, де все виглянцьовано для туристів. Мені було цікаво опинитися під мостом, зайти в сумнівни бари і навіть послухати тамтешню лайку. 

Ми бачимо місто і людину лише зовні – як і в людини під шкірою є м'язи, жили, кров, так і місто приховує не найпривабливіше. Треба зазирнути йому під шкіру і побачити те, що всередині, знати всі його недоліки й виразки. І тоді тільки налагодиться контакт з цим містом. 

Читайте також: Театр «ГаРмИдЕр» готує виставу за твором Івана Корсака

– Ви не є корінним львів’янином. Яким Львів поставав у вашій уяві до і після переїзду? Ви не розчаровані цим містом?

– Я ніколи не шукав ідеального міста, попри юнацькі поривання, бо на момент переїзду мені було 16 років. Скажімо, я знав, що будь-яке місто має дві сторони медалі. Львів — це не лише фестивалі й кава, а ще й кримінальна культура та історія, з якою мені доводиться мати справу. 

Львів — місто, що пульсує і стрімко змінюється. Хоча місто наростає туристичними міфами і нашаруваннями, під яким подекуди справжнього міста і не видно. В будь-якому разі це, певно, йде йому на користь.

– Розвиток туристичного потенціалу чи міфотворення, що ви маєте на увазі?

 «Туристична» історія створює анестезію для справжньої. Адже наші екскурсоводи полюбляють розповідати, що усі народності, які населяють Богом бережену Ґаліцію, і Львів зокрема, весь час жили мирно. І це нормально, адже будь-який екскурсовод розповідатиме радше такі солодкаві речі, аніж страшні моменти минулого. Разом з тим, історія Львова, як видно із тодішньої преси й архівів, це історія постійної боротьби, подекуди брутальної, між тими самими народностями, які ми звикли мирити. 

У нас досі, приміром, тривають дискусії довкола книги Філіпа Сендса «Східно-західна вулиця». Чи довкола видань Мартіна Поллака. Крім того, дуже помітною подією стала книга «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року» Ґжеґожа Ґаудена. 

Погодьтеся, ще якісь пів декади тому мало-хто поза професійними колами говорив про ці події. Дуже знаково, що книгу написав поляк, президент польського ПЕН-клубу, а вже потім її переклали українською. 

– А чи є попит на таку історичну літературу? Бо одна справа коли література розважає читача, а інша — коли вона робить боляче і викриває нетривіальні сторони речей. Які перспективи у названих вами книг до прочитання і продажу?

– Історичний нон-фікшн – це хороша можливість знімати таку солодкаву туристичну полуду з очей. Історія важка, болюча річ, і її справді не можна читати без брому, за відомим висловом. І ота туристична міфологізація – по-своєму анестезія. Бо сприймати історію так, як вона є – боляче для всіх.

Ці книги не розраховані на масового читача, як-от розважальна проза, детективи, пригодницькі чи любовні романи. Вони розраховані на досить вузьке коло читачів, які мислять, аналізують, ставлять собі питання та дають на них відповіді. 

Тут і про Філіпа Сендса, і про Ґжеґожа Ґаудена, та й про Грицака зрештою. Оскільки книги цих авторів вже вийшли, можемо відстежувати їхню долю, хоч я впевнений, ніхто не очікував, що вони будуть продаватися і перевидаватися по два-три тиражі. У цих книжок інше завдання – збурити суспільство, змусити дискутувати інтелектуальну частину населення.

– Чого вам бракує в українському інтелектуальному середовищі?

– Мені бракує справді глибоких і послідовних дискусій, які трапляються вкрай рідко. Вони чомусь закінчуються десь у Фейсбуці, а щодо справжніх інтелектуальни розмов, то пригадується хіба діалог Жадана та Андруховича, який коротко тривав на «Збручі». Має бути дійсно така полеміка, яка би створювала більше запитань, аніж залишала відповідей. Це і буде запорукою інтелектуального поступу вперед.

Фейсбук все нищить і нівелює багато речей. Хоча уявити сучасний культурний процес без соцмереж уже неможливо. Певно, ми мімікрували під цей соцмережовий потік, ми мусили пристосуватися. У цьому ключі навіть виглядає дивним, що в деяких письменників і зовсім немає фейсбук-сторінки. Скажімо, лише недавно там з'явився Патріарх (прим. — Юрій Андрухович).

Читайте також: «Книги як наркотик», – Юрій Андрухович в Рівному

– Щодо інтелектуальної полеміки, то, можливо, в Україні немає достатньої кількості майданчиків, де могла би виникнути дискусія? Як на мене, фейсбуку чи ютубу, де намагаються робити відеорозмови з письменниками, точно не достатньо. Можливо, літературні фестивалі краще виконують цю роль. Чи є у вас ідеї, як і де певна полеміка між літераторами могла би послідовно розвиватися? 

– Був непоганий поступ, коли і «Форум видавців у Львові», і «Книжковий Арсенал» переставали бути виключно спрямовані на продаж книг, а ставали дійсно майданчиком для обміну думок. Ютуб-канал не збере 5-6 письменників з великою живою аудиторією. 

Читайте також: «Фронтера» змінюється на вимогу часу: організатори переносять дати фестивалю

Майбутнього ютубу я не знаю, адже більше вірю в подкасти. Вони зручніші, їх можна слухати, як аудіокнижку. Хоч, знову ж таки, це швидше ерзац, це не є живе й гаряче спілкування з аудиторією. А нам зараз є про що говорити, нам є чим ділитися, про що сперечатися, у чому звинувачувати. Зараз багато болючих точок та оголених нервів. І це нормально для такого динамічного суспільства.

– А яким українське суспільство сприймається за кордоном?

Мої колеги і друзі з-за кордону, зокрема з Німеччини, за нами спостерігають з якимось азартом. Для іноземців ми – як вулкан, який вибухнув і формується на їхніх очах. Вони розуміють, що на власні очі бачать формування історії Центрально-Східної Європи. А їм нудно, у них все стабільно. У них ті самі суперечки у Бундестазі, які були 20 років тому, після яких нічого суттєвого не відбувається. 

Я не поділяю їхнього зацікавлення, бо ми з вами живемо у цьому вулкані. Нам навпаки хочеться стабільності, зростання і впевненості в завтрашньому дні. Те, що збоку, завжди виглядає привабливіше. Та й по щирості, навряд чи хтось із них ладен помінятися з нами місцями.

Читайте також: Страшенно симпатична історія, або Інтерв'ю Сергія Жадана у Луцьку

– Ви сказали, що вважаєте подкасти більш перспективними, ніж відеоролики. Поділіться, будь ласка, які саме.

– Так, слухаю «Локальну історію» і гаряче рекомендую. Це надзвичайно цікавий проєкт. Взагалі мені подобається, коли наша історія подається без цензури, і ми маємо змогу дивитися на себе справжніх. Це, мабуть, таке гарне доповнення до тих книжок, які я згадував. Істина може проявитися лишень, коли ми будемо чесними самі перед собою і перестанемо вдавати з себе святих і мучеників. Це не скасовує того, що хтось винен перед нами, але варто пам'ятати, що і ми винні теж.

Можу також рекомендувати «Kult: Podcast». Один з найкращих подкастів, які я слухав. Також «Акустика тіней», у якому кожен випуск унікальний, і я би нічого у ньому не змінював. Бо часто, хочеться чогось додати, щось забрати, а цей подкаст справді багатогранний і відповідає на майже всі інтелектуальні запити людей, котрі цікавляться літературою. Жаль тільки, що нові випуски з’являються дуже рідко.

– Персонажі ваших романів доволі добре прописані. Як вам видається настільки промальовувати їхні образи і наскільки помічними є походи до архівів?

– Я обов’язково виписую героїв так, аби у них була передісторія. Кожен мій персонаж має бути живою людиною, як і сусід через стіну. Я приблизно знаю, як він виглядає, який у нього голос, є діти чи немає, одружений чи неодружений. Літературний персонаж теж має бути впізнаваним, я мушу знати про нього точно більше, ніж читач. Бо потім читач ставить питання, на які не знаходяться відповіді. 

Часто черпаю натхнення з давньої періодики. Нині журналістика більш статистична, а тоді, складається таке враження, що кожен журналіст був нереалізованим письменником. Коли він сидів в залі суду, то описував події так, як у романі – дуже барвисто, не уникаючи найменших деталей. 

«Підсудна мала сукню певного фасону та волосся, вкладене у певне зачіску», – будь ласка, вивчай міську моду. Я зустрічав навіть фразу «м'яз на обличчі сіпнувся», і це прекрасно, бо я бачу емоції. 

Мені здається сучасному письменнику для створення таких сюжетів було б достатньо преси. Газети були пульсом життя. В них можна було відшукати все: від залізничного розкладу й кримінальної хроніки до протоколів засідання Галицького Сейму і політичних новин з Відня.

– Звідки ви взяли образ головного героя ваших книг Адама Вістовича? Як ви його створили?

– У Вістовича немає прототипу. Це збірний образ людини, кар’єриста, українця в польськодомінуючому Львові. Також мені не хотілося робити його ідеальним, тому Вістович має багато хиб, чим він мені й близький. Можливо, створення Вістовича – це момент літературної терапії, коли я сам собі пробачаю деякі недоліки, якими наділяю його. Самковський – інша справа. Це – прізвище мого ліцейського товариша, з яким ми жили колись у гуртожитку

Шукаючи зараз матеріал для нового роману, я відстежив близько кількох десятків номерів, задля того, щоб відслідкувати історію одного суду з 1906 по 1908 рік. Там були покази свідків, протоколи із залів суду. Мені вдалося відстежити героя, досить брутального чоловіка, від першого злочину аж до смерті у 1916 році. Я зараз лелію цю знахідку, багато синопсисів прописую і сподіваюся на зиму наступного року цей роман вийде.

– Чекатимемо на вихід нової книги, дуже інтригуюча історія. А яким вам видається стан літератури в Україні нині? 

– Від останніх підсумків читання в Україні кидає в холодний піт, адже у нас великий відсоток читають саме російською мовою і не виключено, що й книжки з Росії. Тому тих, хто читає українською, англійською, польською чи будь-якою іншою мовою, але не російською, у нас мало. Мені би хотілося себе втішити, що це тимчасовий результат, але оптимізму ця картина не додає. 

Читайте також: Адам Вістович повертається

– Яке становище масової літератури в наш час?

– Мало не лише читачів, але й авторів. У тій же Польщі, наприклад, в добре знайомомій мені Познані я нарахував близько п'яти-шести авторів тільки кримінального ретро. Чи нарахував би я стільки письменників одного жанру в Львові? Ні, звісно. Стільки заледве чи вдасться назбирати по цілій Україні.

Можливо тому той нечисленний читач продовжує купувати умовного Акуніна.

– Як мені відомо, в студентські роки ви грали в театрі, можливо, саме він мав вплив на формування вас як письменника?

– Так, між театром і письменництвом є абсолютний зв'язок. В студентські роки я зібрав театральну трупу з однокурсників, писав для них п'єси. Але саме після переходу до професійного театру, я навчився всьому, що знаю в літературі. Якщо щось і тямлю в тому, як писати хороші книжки, то тільки завдяки театру. 

Актор, який перебуває на сцені – завжди вмотивований, кожен рух має значення. Так і в літературі немає зайвих слів. Кожне речення повинне мати обгрунтування. Якось на сцені я зробив випадковий крок вліво, і мій перший режисер Мирон Ярославович Лукавецький запитав мене: «Чому ти зробив цей крок? Чому герой ступає вправо чи вліво?»

«Просто так». І режисер відповів: «Забудь це слово. Немає нічого на сцені просто так». Це, мабуть, найважливіша фраза, яку я почув в театрі.

– У галичан іноді прослідковується ностальгія за часами Австро-Угорської імперії, як ви до цього ставитеся? 

– Думаю, що ті, хто жив у ту «La belle epoque» (прим. – з франц. прекрасна епоха) були би дуже здивованими, дізнавшись, що хтось ностальгує за їхнім часами. Те, що це були романтичні, сповнені високої культури часи, за якими варто ностальгувати, вигадали вже в наші дні. Так само було би дивно нам, якби через сто років, хтось ностальгував за 2022.

– Чому ви обрали саме ХХ століття як фокус уваги в книгах «Експрес до Ґаліції», «Готель «Велика Пруссія», «300 миль на схід» та інших?

– Важко дати однозначну відповідь. У першу чергу, це був період контрастів, коли людство в один момент отримало дуже багато благ, інтенсивно розвивалася техніка, медицина і навіть кулінарія, адже стіл почав виглядати зовсім інакше на початку ХХ століття.

Не забуваймо, що це період, коли подорожі стали якщо не повсякденною, то принаймні звичною справою. Щонайменше раз на півроку середньостатистична європейська сім'я десь мандрувала.

Тобто людство стало набагато мобільнішим. Мені подобається вислів Юрія Андруховича про те, що можна було сісти в потяг у Станіславові і вийти на ранок у Відні. Ті часи максимально наближені до теперішніх і максимально мені зрозумілі, хоча я не раз говооив собі, що ліпше зайнявся б 20-ми роками, де збережено більше документації й фотографій та, врешті-решт, є кінохроніка.

Читайте також: «Це буде зубодробильна історія, де постійно гнатиме сюжет», – Макс Кідрук про «Нові темні віки»

– Можливо, ви пам’ятаєте якісь цікаві факти про міста, які ви досліджували, пишучи книги?

– Так, наприклад, на початку ХХ століття почало з'являтися багато путівників. Оскільки вони фінансувалися громадою, то й укладали їх місцеві жителі. Я був здивований, що у путівнику 1907 року величезний розділ присвячений психіатричній лікарні і скотобійні, а про театр – написано зовсім небагато. 

Начебто турист, який приїжджає, найперше відвідує різника і психіатра. Я не знав, в чому тут річ, але виявилось, що ці два професійні товариства профінансували левову частку путівника, тому й інформації про них було найбільше.

– Ваші книги вписують українську літературу в ширший європейський контекст. Адже ми звикли думати про нашу літературу радянськими наративами, а ви європеїзуєте її, показуючи наш зв’язок із Заходом. 

– Воно так було, тому я просто констатував факт. Україна завжди була частиною Європи, частиною європейського культурного, економічного і політичного процесу. Україна належала до європейського потоку історії. 

Зрештою, часто світлини, зроблені в західноукраїнських містах на початку ХХ століття, можна з легкістю сплутати з Віднем чи будь-яким іншим західноєвропейським містом, адже ті самі архітектори будували наші міста. Ми ніколи не вибивалися з цього контексту, а якщо вибивалися, то так, через нашого славнозвісного сусіда. 

Це видно також в творах Юрія Косача, небожа Лесі Українки. Наприклад, у «Володарці Понтиди», де він створив абсолютно європейського персонажа без розривання свити на собі чи без рік сліз, даруйте за різкість. 

Герой – абсолютно європеєць, він володіє кількома мовами, що було нормою для того часу. Він вільно мандрує Європою, хоч жене його пристрасть до володарки. Він органічно виглядає на тлі декорацій тогочасних європейських міст – Гайдельберґа, Берліна, Парижа. Він нічим там не вибивається, хоч ми й звикли, що українець там мав би бути дуже контрастним. 

– Що або що заважає нам осмислювати себе у цьому європейському контексті?

– Певно, нічого гіршого і більш нищівного, ніж радянська чума, не існує. Ось, це те, що змінює міста, це те, що змінює людину зсередини. Я не є любителем російської літератури, але мені страшенно подобається роман Бориса Пастернака «Доктор Живаго», де дуже тонко показано тління людини і те, як радянський вірус розкладає людину зсередини. Власне, це те, що нас змінило безповоротно. 

На початку ХХ століття люди осмислювали себе частиною Європи, а зараз у нас наратив того, що ми мусимо йти в якусь Європу. А ми ж є у Європі, куди нам іти? Ми й зараз у Європі. Важливо спершу навести лад в собі, і тоді все навколо буде в порядку. «Ти сам собі країна», – говорив Кузьма і не помилявся.

– Чи хотіли б ви жити у тому часі, чи не відчуваєте ви себе некомфортно у ХХІ столітті? Можливо, ви настільки призвичаїлись до специфіки ХХ століття, що вам хотілося б оселитися там?

– Боже збав, нізащо не хотів би там жити. Я абсолютно людина своєї епохи, мені подобаються блага моєї епохи. Ба навіть робота з документами нині набагато комфортніша, адже багато матеріалу оцифровано, є якісні фонди цифрових бібліотек. 

Порівняно з сучасністю, я б точно не хотів жити у ХХ столітті, адже з точки зору медицини людство тоді було у небезпеці. Це дуже добре проілюстровано в романі Бена Елтона «Знову й знову», у якому герой повертається в 1914, аби вбити Гаврила Принципа, який має вбити Франца Фердинанда. Він хоч вбиває Гаврила, та історія все одно не змінюється і розпочинається Перша світова війна. 

Цікаво, що Бен Елтон не пошкодував інтелектуального ресурсу, аби зобразити побут головного героя. Зокрема, коли лікарі подивилися на рану і сказали: «Це все, це кінець. Зустрінемося в засвітах, адже з такою раною не виживають». В ХХІ столітті лікарі кинулися б рятувати і врятували б.

Читайте також: Книга, яку хочеться наполегливо рекомендувати

– Завершімо розмову порадою для наших читачів.

– На завершення скажу, що потрібно читати, бо більш корисної поживи для мозку все одно не знайдете. Власне, читаючи, ми й штовхаємо вперед інтелектуальну революцію. Читаючи, ми робимо затребуваними багато професій, починаючи від письменника і закінчуючи продавцями в книгарні. 

Фото Оксани КАШТАЛЯН