Тіні незабутого Параджанова

Сергій Параджанов – вірменин, який зробив революцію в українсьому кіноматографі і культурі загалом. Кінорежисер і художник, відомий своїми візуально неперевершеними і символічно насиченими фільмами. Параджанов став однією з найбільш видатних постатей радянського кінематографа, хоча його роботи викликали конфлікти з офіційною ідеологією.

Він знаний своїм унікальним стилем, який відрізняється від традиційного радянського кіно. Його фільми характеризуються експресивним візуальним мовленням, багатим символізмом і нестандартними наративними структурами.  

Найбільш відомим та знаковим фільмом Параджанова є «Тіні забутих предків». Цей фільм приніс йому широке визнання – за його візуальну красу і глибину. Та всупереч своєму успіху за кордоном, фільм натрапив на труднощі в СРСР, через свій нетрадиційний стиль і відображення української культури, що відхилялося від офіційної радянської лінії.

«Тіні забутих предків» займає першу позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно, а також входить до списку обов'язкових для перегляду студентам у Гарвардському університеті, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві. За кордоном стрічка відома в прокаті як Wild Horses of Fire (Дикі коні вогню).

Читайте також: Вірменин, який сидів у російській в’язниці за український націоналізм: Сергію Параджанову – 100

Кадр з фільму

Український фільм від вірменина у СРСР

Загалом виникає питання, як совєти дозволили зняти україномовний фільм без російського дубляжу, про українську культуру та ще й за мотивами повісті українського письменника. Надто багато українського як для радянщини. 

Можна врахувати тонку ідеологію СРСР. Вони часто використовували спосіб відображення культури різних союзних народів, як частину політики, спрямованої на показ єдності та різноманітності, які з гармонією живуть всередині союзу. Та тепер ми знаємо, що усі ці покази та «вшанування» народних культур, особливо української, проходили жорстку цензуру. А ті мистецькі продукти, які якимось чином не догледіли «генії пролетаріату», забанювали опісля. А їх творців ставили «на лічильник», арештовували або ж убивали.

Цілком ймовірно, що й вибір режисера вірменського походження теж випав не просто так. Радянська кіноіндустрія не рідко залучала режисерів з однієї республіки для роботи над проєктами в іншій, відображаючи ту ж саму ідею «братерства народів». 

Сергій Параджанов, фото: Довженко-Центр

Визначальним для цього «проукраїнського» радянського фільму стало святкування сторіччя Михайла Коцюбинського. Така гучна дата могла показати громадянам союзу, як влада «вшановує» українських письменників і що ніхто нікого не забороняє.

У грудні 1962 на засіданні художньої ради Київської кіностудії імені Довженка з нагоди святкування сторіччя письменника сценарій фільму затвердили. Робота над стрічкою тривала від 30 травня 1963 року до 15 жовтня 1964 року. Очевидно, совєти навіть не здогадувались, що вірменин так тонко зможе показати істинну та глибоку українську культуру і очікували легеньку радянську версію Ромео і Джульєти, і десь там на фоні будуть українські традиції та звичаї. Те, що треба для радянського глядача.

Параджанов і сам казав, що створив своїх Ромео і Джульєту, поетичну притчу про кохання. Та ця поетична притча стала шедевром світової кіноіндустрії, чого точно не очікували совєти від українського радянського кіно.

Сергій Параджанов, фото: Довженко-Центр

Режисер у 1988 році в інтерв'ю згадував про свій перший тріумф з «Тінями забутих предків» так:

«Так просто, да? Так просто було зробити мені, вірменину фільм? В ЦК говорили «Це випадково! Тому що Паріжанов, Паріжанов, він – горець». Що я зробив фільм тільки тому, що народився в горах. «Це випадково». Да, х…, випадково».

В результаті картина зіткнулася з критикою за відхід від соцреалістичних норм. Це й підтверджує, що радянська влада не завжди могла передбачити або контролювати творчий процес та його результат.

Фільм, пронизаний атмосферою народного духу, став одним із символів українського кіно. Прем'єра відбулась 4 вересня 1965 року в Києві. «Тіні забутих предків» здобули світову славу, стрічку показували на фестивалях у Венеції, Локарно, Барселоні, Нью-Йорку та Лондоні. 

Під час київської прем'єри Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл влаштували акцію протесту проти масових арештів українських інтелектуалів, які пройшли напередодні в столиці. Це теж вплинуло на подальшу долю картини. «Тіні забутих предків» опинилися «на полиці». Сергій Параджанов зазнав переслідувань, змушений був переховуватись у Вірменії, та все ж у 1973 році був заарештований. 

Читайте також: ЗаСВІЧені СТУСом

Що цікаво, режисера звинуватили у гомосексуалізмі, який на той час був незаконним у СРСР, а також у незаконному обігу антидержавної літератури. Хоча зрозуміло, що ці звинувачення сфабриковані і політично мотивовані, оскільки його арешт збігся з періодом підвищеної цензури і репресій в радянському мистецтві. Та в обвинувальному вироку про гомосексуальність були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». 

Знайшли й «жертву насильства» для правдоподібності – члена КПРС Воробйова. З відкритих джерел відомо, що Воробйов єдиний, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші ж відмовились, а один із них після розмови з КДБ навіть перерізав собі вени. Це був архітектор Михайло Сенін.

Сергій Параджанов, фото: Довженко-Центр

Арешт і ув'язнення Параджанова викликали міжнародне обурення, і багато видатних діячів мистецтва, включаючи Луїса Бунюеля і Франсуа Трюффо, виступили на його захист. Цей тиск, разом з періодичними пом'якшеннями політики в СРСР, сприяв його звільненню у 1977 році.

Після звільнення Параджанов повернувся до режисури, але його можливості були обмежені через політичні обставини. Він продовжив створювати фільми, але вже не міг працювати з такою свободою, як раніше. Конфлікти з радянською владою значно ускладнили життя та кар'єру Параджанова, але водночас вони підкреслювали його сміливість і творчу незалежність як митця, що йде проти системи.

«Тіні забутих предків» є важливим не тільки як художній твір, але й як документ епохи, що відображає багатство та унікальність української культури.

Музика, як інтегральна частина «Тіней»

Музика у фільмі «Тіні забутих предків» відіграє ключову роль, вносячи значний вклад у загальну атмосферу та емоційний тон картини. Композитором став Мирослав Скорик, видатний український композитор. Режисер дав установу: «Написати геніальну музику».

Щоб виконати режисерське завдання та створити геніальну музику, Скорик активно використовував українські фольклорні мотиви та мелодії, що допомогло створити автентичну атмосферу гуцульської культури. 

Музика фільму відображає традиційні звучання гуцулів, їхні музичні інструменти та пісенні традиції. Це доповнює візуальний стиль Параджанова, створюючи сильне емоційне враження. Її роль не обмежується супроводом дії, але й активно сприяє розкриттю сюжету та характерів персонажів.

«Гуцулів навіть возили до Києва, записували їх у павільйоні. Таких звукозаписів доти не було. І навіть тепер не можна знайти... А ще пам'ятаю, як нам треба було записати трембіти... Просто неба це важко було зробити, і Параджанов десятеро трембітярів разом із трембітами заледве запхав у літак і привіз до Києва. Причому інструменти везли у пасажирському салоні. Я ж їздив в експедиції в Карпати, добирав музикантів», – пригадував композитор.

Читайте також: Мелодія Мирослава Скорика: 85 років з дня народження композитора

Скорик відомий своїм експериментальним підходом до музики. В «Тінях забутих предків» він використовує інноваційні композиційні техніки, які сполучаються з традиційними елементами, щоб створити унікальне звучання, яке відповідає неординарному візуальному стилю фільму.

У підсумку, музика Мирослава Скорика у фільмі є не лише супроводом, але й інтегральною частиною його художнього виразу, що значно поглиблює та збагачує візуальний та емоційний досвід глядача.

Вербова дощечка

Сергій Параджанов дуже любив українську обрядову весняну пісню «Вербова дощечка», яку сам часто виконував на публіку та яка звучить у «Тінях забутих предків». 

Більше про фільм

Сюжет створили на основі однойменної повісті Михайла Коцюбинського. Події розгортаються в Карпатах і розповідають про трагічну любовну історію між Іваном та Марічкою, які належать до різних та ворожих гуцульських родів. Їхня історія переплітається з міфами, народними віруваннями та традиціями гуцульської культури.

«Ледве я вчитався в повість Коцюбинського, як захотів ставити її. Я закохався в це кристально чисте відчуття краси, гармонії, нескінченності. Відчуття межі, де природа переходить у мистецтво, а мистецтво – в природу», – писав Сергій Параджанов у статті для журналу Мистецтво кіно у 1966 році. 

За даними з відкритих джерел, сценарій фільму Сергій Параджанов писав із Іваном Чендеєм, упорядником закарпатських казок. Режисер жив у сім'ї Чендеїв майже місяць та вчив Марію Чендей робити голубці з виноградного листя. Спав у робочому кабінеті казкаря. Після вечері лягав на диван і до другої ночі розказував письменникові технології написання сценаріїв. Зачіпав теми, на які подружжя боялося говорити. 

«Мені не можуть пришити український буржуазний націоналізм, бо за національністю я вірменин», – іронізував Параджанов.

У часи опали прізвища Івана Чендея у титрах не було.

Фільм глибоко пронизаний символізмом та експонує теми любові, смерті, традиції та зв'язку з природою. Він також відображає унікальність гуцульської культури, яка на той час була маловідомою широкому колу глядачів. Параджанов використовує народне мистецтво, традиційні костюми, природу Карпат та інноваційні кінематографічні техніки для створення унікального візуального досвіду.

Стрічка принесла славу оператору Юрію Іллєнку, а також Івану Миколайчуку, для якого стала дебютною. У фільмі також знялись Лариса Кадочникова, Тетяна Бестаєва, Спартак Багашвілі, Микола Гринько та інші.

Читайте також: Іван Миколайчук: рідкісні фото

«Я ображав групу тим, що вивчав храми, ходив на хрестини, на похорони. Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення. Це незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності», – казав про зйомки режисер.

Зйомки відбувалися у селі Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області та на його околицях. Саме у цьому селі Коцюбинський написав свою повість. У перший рік прокату фільм переглянули 8,5 мільйонів глядачів.

Кадр з фільму

Сергій Параджанов зумів передати на екрані самобутню культуру Карпат, ні з чим незрівнянну фольклорну стихію гуцулів, їхні багатовікові звичаї та обряди. Цей новаторський для свого часу фільм заклав основи українського поетичного кіно, а після акції проти арештів українських інтелектуалів став одним з головних символів дисидентського руху та боротьби українців з радянським режимом. 

Читайте також: Лісова пісня Лесі Українки: як перше українське фентезі втілилось в театрі та кіно