Історія нас не вчить

23 Червня 2023, 17:25
«Марко Проклятий, або Східна легенда» БЛОГ 1688
«Марко Проклятий, або Східна легенда»
У Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків був просто неймовірний Театр Леся Курбаса з виставою «Марко Проклятий, або Східна легенда». Театр без «театру», масок, декорацій, звуків. Живий, з «проживанням» цілого людського буття. Коли до кінчиків пальців відчуваєш...
 
Однак вистави треба дивитися, а не переказувати. Проте чергове «повернення» до Стуса нагадало мені те, що історія нас не вчить, або ми надто мало її знаємо. Пам'ятаю, як на курсі 3-4 нам потрібно було написати есе про цього поета. А загалом, зі школи здебільшого лишаються знання про «народився, хрестився, вмер». Ну і традиційний уривок з хрестоматії, про терпець, який тебе шліфує
 

«Марко Проклятий, або Східна легенда»

Відверто ненавиджу цю догму, що вчити треба той вірш, який хтось вибрав. Щаслива, що вчителі дозволяли мені вчити ті, що подобалися. І так я прийшла до поезії. Перечитуючи сотні рядків, аби знайти строфи, які відгукуються. Та я знову не про те. Шукаючи інформацію для есе, я випадково натрапила в інтернеті на листи до сина. У виставі теж було кілька речень з них. І... не спала ніч. Перечитуючи усі. Потім шукала в бібліотеці, але виявилося, що у 2009, чи 2010 їх просто ще не видали. Не видали листи Стуса. І на цьому можна ставити крапку.
 
Бо власне у листах він – не портрет з класу з укрліту з двома датами, чи борець за волю. У листах – він людина. Людина, яка майже не була знайома з сином. Але яка була більшим батьком, ніж тисячі інших. Я досі пам'ятаю його навчання та настанови. Листи йшли довго, але кожен з них – ніби продовження. На моменті, коли син ішов у перший клас, а Василь Стус питав, який у нього портфелик, я відверто плакала. Бо як це – знати, що скоріш за все більше не побачиш рідних. Але з усім тим брати участь у їх житті.
 
Читайте також: ЗаСВІЧені СТУСом. БЛОГ

«Марко Проклятий, або Східна легенда»

Вдруге тієї ночі я плакала, коли він писав дружині про те, що йому нічого не потрібно (так, у таборі). Хіба теплих шкарпеток. Бо ноги мерзнуть. І ті шкарпетки настільки олюднюють портрет і на стільки мають змусити зненавидіти колишню радянську імперію, що у тому ж 2009 році не мало стояти питання: якою мовою говорити. Ми мали вивчити цей урок. На прикладі тисяч замордованих українців. На прикладі того, скільки було вбито нашої інтелігенції. Кожні 30 років... Кожне покоління...
 
Проте у виставі Марко Проклятий блукає. І намагається віршами Стуса зрозуміти, як же він має позбутися ідентичності. Як має повернутися у стан белькотіння та бруду. Водночас йому нав'язують зовсім іншу культуру.
«Ось вам сонце, сказав чоловiк з кокардою на кашкетi 
I витягнув п’ятака, схожого на сонечко.
А це вам дорога, вiн зробив кiлька ступнiв праворуч,
носаком позначивши її межу».
До речі, в якійсь з книг Юрія Винничука читала про Львів. В який під час Другої світової зайшла радянська армія. Так от, історія з краденими трусами теж з розряду «так це ж було вже». Бо у пані, яких «виселяли» і в тих, у кого відбирали будинки (бо ж буржуї) забирали усю мереживну білизну та...панчохи. Бо радянські жінки ніколи такого не бачили. Та загалом, усе це можна побачити й на фото Львова. До і після воєнного. Але ми вертаємося до вистави та Василя Стуса.
 

«Марко Проклятий, або Східна легенда»

Отож він лишив усе, спустився до самого пекла, аби спробувати з однодумцями визволити Україну. Та не вдалося. Одне йому болить, що лишив родину... І це теж чується у віршах. Актори прочитали кілька його віршів молитвою. Бо і в творчості у нього чимало йдеться про Бога. Він звертається до нього і просить... Але крім Бога є смерті, які б теж мали повстати.
 
Окрема історія – це пісні. І власне, швидку і потужну поезію, як куля, чи не вперше зробили музикою Сестри Тельнюк. І вони частково теж повертали нам Стуса. Але теж у дуже обмеженому колі. Хоча він Жив навіть у камері. Власне, один з останніх віршів у виставі 
«Розпросторся, душе моя,
на чотири татамі,
або кулься від нагая,
чи прикрийся руками.
Хай у тебе є дві межі,
та середина – справжня,
марно, невіре, ворожить –
молода чи поважна».
Це поезія, яка народилася в ув'язненні під впливом творчості японського лавреата Нобелівської премії Ясунарі Кавабати. І так, «Палімпсести» Стуса узагалі чудом до нас дійшли. Адже часто у нього забирали папери і він переписував вірші по пам'яті. Але пам'ять ця коротка у нас. Бо наша війна – це наша відповідальність. За те, що дозволили знову втягнути себе у культурний простір сусіда. Де й культурою не пахне, бо це або апопріація, або жахливий несмак.
«Марко Проклятий, або Східна легенда»
Радію, що зараз масово видають класиків. Сумую, що часто вони просто стають окрасою поличок. Вірю, що після перемоги нам вдасться воскресити Стуса, розстріляне Відродження, шістдесятників. Відкрити для себе Чеха, Чапая, Михеда, Коломійчука і багатох-багатьох інших, яких, подіваюся, цього разу не вдасться зламати нащадкам імперії.
 
Бо, як писав Стус:
«А світло ще народиться колись
у серці пітьми, в тускних грудях ночі.
Засвітяться сонця, як вовчі очі
у судну днину. Тільки — бережись».
Коментар
24/07/2024 Середа
24.07.2024
23.07.2024
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром