«Щоб вижити, тобі доведеться померти»: у Луцьку театр Заньковецької показав виставу про Донецьк

Луцьк став першим містом, де гастролювала вистава «Доця» Національного театру імені Марії Заньковецької зі Львова.

23 березня актори виступили на сцені Експериментального театру «Адреналін». На показі побувала й журналістка Район.Культура.

Постановку «Доця» створили за дебютним романом сучасної української письменниці Тамари Горіха Зерня. Це документальна книга про життя в окупованому Донецьку, і всі гримаси долі, що увійшли до рукопису, трапилися насправді. Та ніхто з акторів не «давить на сльозу», цього і не треба, бо війна показана, як є – без зайвого пафосу, без згладження кутів, тільки правда, буденщина з якою зіткнулися жителі Донецька. 

Олег Андрощук та Олександра Люта

Режисером спектаклю став Ігор Білиць. Це вистава-свідчення, але можна ще додати й сповідь. Драма розгортається на тлі початку російської окупації 2014 року. Головну героїню, яка є й нараторкою історії, за велінням письменниці, кличуть Доцею (роль виконує Олександра Люта). Імені, що записане у свідоцтві про народження глядачу невідомо, на її місці могла бути кожна жінка. Тож Доця, вихована серед «бандер» на Рівненщині, у 17 років дізнається, про існування бабусі, яка живе в Донецьку. До неї батько спровадив свою доньку, і юна дівчина почала зживатися і пристосовуватися до краю, про який раніше лише читала в газетах. У новому місті, де сніг залишався чистим лише на дві години, вона почувається чужою, через свою начебто неприналежність. 

Про місто териконів нагадує і скромний реквізит на сцені – кухонний посуд з чорними накипами горілого. Зі старих каструль актори подеколи висипають попіл. У Донецьку героїня дорослішає, знаходить свою першу роботу й захоплення – художнє та декоративне мистецтво.  

Вистава

Доця та Клієнтка (Альбіна Сотнікова)

Та ідилія не тривала довго. Вночі 18 листопада 2007 року вибухнула шахта імені Засядька, через що померла сотня робітників. Тижнями тривали похорони. Це був перший злам у донецькій історії життя Доці. А потім їх було більше.  

Вистава наповнена рок-виступами, які є повноцінними продовженнями історії. Музичне оформлення втілив Олег Мишловський. 

Рок

Марина та Ромчик (Дмитро Каршневич)

Основний мотив лунає вже на перших хвилинах постановки: «Щоб вижити, тобі доведеться померти». 

Більшість текстів не мають рими, виконані речитативом. Речитатив, як обірвані шматки життя, як уламки скла після вибуху підкреслюють моральний стан Доці та всіх донеччан. Неочікувано драйвова музика й енергійні біти мистецько передають жахіття та агресію. І якби не вслухатися у слова, під таку музику точно відривалися б на фестивалях, вечірках, але з сумішшю рок-поезії вона придатна тільки для рефлексії. 

Лихо ходить не поодинці. Згодом у Донецьку почався Євромайдан. Містяни почали щось говорити, усіх підозрювати (навіть близьких сусідів) і всього боятися. З’явилися ті, хто підтримував дії Росії та намагався вислужитися. Музичний виступ з бек-вокалом символічно передав, як люди натовпом, схильні вірити чужим думкам, й повторюють те, що кажуть їм інші. 

«Ми віримо у правий сектор, чупакабру, бандерівців і десант марсіан… Ми віримо, що знаємо. Не знаємо, що віримо. Не думая все знаємо. А ми просто повіримо», – співають бек-вокалісти. 

Бек-вокал

Сусідка, Таня (Юлія Михайлюк-Коржук), Доця

Євромайдан

Донецький євромайдан показав, що з ворогом розмовами не обійтися. За свої принципи протестувальники заплатили каліцтвом або й смертю. Під час таких заворушень, головна героїня намагається евакуювати свою бабцю. Хоч сама планує залишитися, бо прагне помсти, вірить, що зможе вести партизанську війну. Навколо себе вона формує волонтерський штаб. Разом з хлопцями вона готує їжу для «наших», передає їм техніку, амуніцію. 

Історія Романа, товариша головної героїні (актор – Дмитро Каршневич) не менш трагічна, яку чоловік пояснює коротко: «Не можна лізти проти системи. Тим більше тут, у нас».

Спектакль

Показ вистави

Аня (Оксана Галів) та воїнкори

У виставі не використовують відеодокази злочинів з воєнного Донецька, а є лише одна фотографія з Майдану. Але вони тут і непотрібні. Мистецтво повноцінно справляється з пізнавально-евристичною, інформативною функцією й реалістично відтворює життя і душу міста, оточеного ворогами. «Доця» це постановка про волонтерів в окупації, які попри важкі труднощі не покинули своєї справи та вірили у майбутнє, хоч і визнавали, що це може бути наївно. 

«Зараз нам треба вижити, відбитися від Росії, а Україна нас прийме всяких. І глухих, і німих, і без пам'яті. І повивчаємо ми ваші колядки, нікуди вони не дінуться», – каже волонтерка Таня (Юлія Михайлюк-Коржук), яка почала вивчати українську мову. 

Доця та Батько

Вистава "Доця"

У спектаклі йдеться не лише про війну, а й особистісні переживання героїв. Бо в першу чергу усі вони були й залишилися людьми. І навіть під час напруженого стану в країні думають про любов, самотність. Переймаються за те, що буде завтра і якими вони будуть. «Як тобі жити далі без руки, ноги чи з обірваним вухом?... Абстрагуйся» співає (чи кричить?) з кривою цинічною посмішкою Доця. 

«Стій рівно… Навіть якщо довкола тебе немає України. Навіть якщо там пустка і ліс. Навіть якщо там тьма єгипетська. Тобі і самому стане України з головою. Бо ти і сам – Україна», – говорить головна героїня. 

Овації

Уклін

Режисера «Доці» та саму виставу номінували на звання лауреата премії імені Леся Курбаса. Авторка роману, Тамара Горіха Зерня, отримала Шевченківську премію-2022 у номінації «Література».