«Більше правди – більше сміху»: у Луцьку київський театр показав виставу за п'єсою японського драматурга

У Луцьку актори Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки показали комедію «Академія сміху», за п'єсою японського драматурга і кінорежисера Кокі Мітані. 

Показ відбувся 28 січня на сцені Експериментального театру «Адреналін». На заході побувала й журналістка Район.Культура.

Цензор (Гліб Суряга)

Перед глядачами постає два персонажі Цензор та Автор. 

Японія. Осінь 1940 року. Молодий драматург (актор – Павлов Текучев) за тодішніми правилами має піти на прийом до Цензора Токійського відділу поліції. Ним є Мацуо Сакісакі (актор – Гліб Суряга), який донедавна займався робітничим рухом в Маньчжурії. Той і не думав, що скоро займе пост офіцера служби безпеки відділу цензури й читатиме, за його словами, «дурнуваті комедії». Але останнім часом, люди, наділені великою владою, почали проявляти підвищену зацікавленість питанню культурної політики. Керівник вирішив, що посаду цензора можна дати лише тому, кого не можна задобрити чи розчулити. Цими характеристиками і володіє герой Мацуо. 

«Якщо бути відвертим, я вважаю що цензура не потрібна. Тому що ми маємо закрити всі вистави та театри. Бо зараз такий час прийшов до нашої країни. Майже війна. Весь народ має згуртуватися в одне ціле. А навіщо нам наразі театр? Не на часі зараз кепкувати й вдаватися втіхам», – переконаний Цензор. 

Читайте також: Сіамські близнюки, кохання та свобода: рівненський театр показав у Луцьку кухонний трилер

Автор (Павло Текучев)

На їхній першій зустрічі чоловік безапеляційно заявляє: п’єса нікуди не годиться, і не може показуватися на сцені. Уже сама назва твору  – «Ромео і Джульєтта. Комедія» – турбує його. Далекий до літературознавства, цензор робить невелике дослідження і знаходить оригінальну трагедію Вільяма Шекспіра. 

«У наш суворий передвоєнний час взагалі не можна ставити п'єси, написані західними авторами. Захід є захід. Схід є схід. Нам не зійтися ніколи. Тому я не можу дати дозволу на постановку цієї п’єси», – каже інспектор.

Читайте також: «Нехай щастить» – український фарс війни: в Луцьку побував харківський театр «Березіль»

Усе за його переконанням в ній жахливе: і любовна лінія, і комедійний характер. Цензор каже, що не пропустить історію з сюжетом про кохання. Любовні історії зараз не на часі. А ось навіть ще одна п’єса Шекспіра «Гамлет» – це вже інша історія. Бо це розповідь про велику помсту. Тож чому не додати до постановки ще й данського принца? 

Офіцер вважає, що театр має виховувати глядача, пробуджувати в них активну громадянську позицію. А комедії, які просто смішать людей не заслуговують, щоб їх ставити. Автор прагне будь-що отримати дозвіл на постановку, тому прислухається до кожних зауважень і вимог цензора, навіть до найабсурдніших, як-от додати до постановки фразу «Боже, борони імператора» і бажано тричі. Упродовж тижня він не стомлюється оббивати пороги кабінету цензора й щодня приходить з новою редакцією. 

Та стається неймовірне. Попри усі спроби цензора навмисно відтермінувати свій остаточний вердикт і дає нездійсненні умови для драматурга, той щодня дивує його своїми новими ідеями. З кожними правками п'єса стає все кумеднішою і кращою. 

У виставі «Академія сміху» постає конфлікт між двома абсолютно протилежними індивідами: суворий прагматик, який ніколи не намагається жартувати й не вірить, що театр може бути цікавим та митець, який вважає за необхідне розсмішити людей. Та за тиждень їх спільної роботи між ними формується особливий зв’язок. Це не дружба, проте щира повага до праці й особистості кожного.

Та чи справді потрібен країні сміх, коли Японія на межі війни? Щоб довести важливість сміху, драматург переповідає свою улюблену історію про рибалку Кодай та його команду. Вісім місяців їх носило морем, доки не прибило до одного з російських півостровів. Навколо – жодного росіянина, який розуміє японську. Моряки у відчаї та готові змиритися із загибеллю. 

«Одного прекрасного дня, росіяни прокралися на їх напівзруйнований корабель і викрали діжку. Вони думали, що в ній вино. Але коли кинулися пити, то їм стало зле. Бо в діжці були екскременти. Коли команда Кодайо побачила це, вони вперше під час мандрівки сміялися. До них повернулася воля до життя і, подолавши усі труднощі, вони повернулися додому, до Японії», – розповідає Автор. 

Автор розповідає історію

Зрештою, митцю вдається змінити цензора. Він змушує його сміятися, проводить з ними репетиції переправлених сцен. Спільно вони доходять висновку: більше правди – більше сміху. Ось і весь секрет.

«Цензиз – це мій спосіб боротьби. Чому вважається неприпустимим змушувати  людей сміятися? Щось не так в нашому королівстві, якщо ти не можеш вільно писати… Коли ти пишеш не так як хочеться, то відчуваєш себе нездатним нінащо писакою… Раптом я побачив свою стратегію… Я перепишу п’єсу у відповідності до найсуворіших побажань цензора, але доводячи їх до абсурду. Доки п’єса стане до неможливості смішною. Так я боровся з владою», – зізнається Автор в останній день їх зустрічі.

Вистава

Київський театр трохи змінив постановку, як і головних героїв вистави. Коли драматург змушений покидати місто, цензор обіцяє що п’єсу, написану для трупи «Академія сміху» покажуть на найбільшій сцені країни. Але з однією умовою. 

«Хай герої танцюють танок російських птахів. Вони це танцюють, коли в них царі помирають. Танок птахів. Не гуси, більші за гусей. Так, лебеді! Танок маленьких лебедів», – виголошує чоловік. 

Автор та Цензор танцюють танок лебедів

Обоє під оплески виконують балет Чайковського. 

Цікаво тільки: а скільки разів редакційна група змушувала художній склад переписувати ці сцени, перш ніж ми побачили постановку з сучасними вкрапленнями?