Написана американцем з українською душею: у Луцьку презентували виставу про Шевченка та Кирило-Мефодіївське братство

Волинський обласний драмтеатр презентував виставу «Державна зрада» про Тараса Шевченка та Кирило-Мефодіївське братство.

Прем’єрні покази відбулися 9 та 10 грудня. Спектакль поставив головний режисер театру Михайло Ілляшенко. 

Про п’єсу, написану американцем, але з українською душею, ідеалізацію української історії драматургом та «волинську» постановку дізнавалася журналістка Район.Культура. 

Автор п’єси – Роман Лепіка, відомий під псевдонімом Рей Лапіка, опублікував твір у 1991 році. Письменник народився у Каліфорнії, у родині вихідців з Галичини. Роман ніколи не був на землі своїх предків, проте тяглість до української історії та свого походження не зупинилася на одній п’єсі, і американець написав ще дев’ять драматургічних творів про Україну. 

Режисер Михайло Ілляшенко та актори

Зрада 

Перед глядачами постає одна з драм життя Великого Кобзаря. На сцені судять членів Кирило-Мефодіївського братства. 33-річний Тарас був чи не найактивнішим діячем товариства, поширюючи своїми творами революційні ідеї. Разом зі засновниками таємної організації він боровся за права кріпаків та національну свободу України. 

Письменники Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, професор Микола Костомаров, студент Юрій Андрузький піддаються принизливому допиту від підлеглих російського царя – судових службовців та генерала. 

Граф Орлов (Вячеслав Погудін) та генерал Дубельт (Олександр Веремко)

Але на сцені з'являється людина, яка готова допомогти поету і врятувати його від заслання. Це княгиня Варвара Рєпніна.

Вибір п’єси та як драматург ідеалізував історію

«Можна довго дискутувати, що має бути в п’єсі, аби режисер звернув на неї увагу та взяв у репертуар. Режисер зобов'язаний закохатися у п’єсу. Проте кажуть: якщо людина намагається пояснити собі, за що кохає іншу людину, то вона не до кінця її любить. Так само із п’єсою. Є речі, які пояснити та проаналізувати неможливо, бо вони виникають на рівні емоцій, у підсвідомості…», – розповів Михайло Ілляшенко. 

За словами режисера, драматургічний твір має чимось зачепити: головною думкою, ідеєю, проблемою, або лише однією сценою. Якщо твір справив емоційний вплив й не дає спокою – це вже перша ознака, що матеріал можна випробувати на сцені. 

Михайло Ілляшенко не одразу вирішив працювати над п’єсою Лепіки. Попри щиру любов автора до Тараса Шевченка, все ж його зв’язок з Україною був географічно та ментально обірваний. Тому й історія та проблеми частково зображалися з американського контексту, а деякі сюжетні лінії взагалі були ідеалізовані письменником. Тож постановник на кілька років відклав твір, проте не забував за ідеї переінакшити матеріал. 

«Зараз йде переоцінка багатьох цінностей, в тому числі і до наших геніїв, поводирів, до гетьманів… Знову ж таки, у цій п’єсі дуже багато суперечностей, але все ж вона хороша, бо у ній зображена доля. За ці роки я змінив твір. Змінив жанр, бо це не хронологія, це не історичний жанр. Я перекроїв твір у драму», – пояснив Михайло. 

Судовий службовець (Владислав Маціюк) та Варвара Рєпніна (Людмила Натанчук)

У творі Лапіка додав діалог Тараса Шевченка з Миколою І. Їх полеміка чи не найнапруженіша сцена у постановці. Поет намагається дійти істини: невже українці заслуговують кари, лише за те, що прагнуть свободи? Він просить царя звільнити його народ, адже жодна імперія не є вічною. Проте монарх не піддається на його доводи.

«Україну ми не відпустимо ніколи… Бо Росія без України нонсенс. Авжеж, нам потрібне збіжжя, потрібні порти на Чорному морі, поки ми не здобули ще на Середземному, а головне – нам потрібен Київ, «мать городов русских». Тобто наша «мать» ти розумієш?», – наполягає Микола І.

Цар Микола І (Ігор Натанчук)

Навряд чи Кобзар колись мав розмову з царем. Та й чи б дозволив собі поет говорити з можновладцем у такій манері – режисер сумнівається. 

«У нас не було американської конституції. Це була епоха царизму. І хоч Лапіка заглиблювався в історію України, він був вихований на американській літературі і її свободах. Тому він наче переклав ментальність його народу на нашу історію. Але в цій п'єсі дуже багато цікавого. Моєю метою було не покращити твір, а переінакшити», – сказав головний режисер. 

Допит

Також митець забрав «ура-патріотичний» фінал, вважаючи його надто «американським». 

Чи любив Шевченко Рєпніну

У спектаклі Варвара готова пожертвувати своєю славою, аби бути з коханим чоловіком. Вона пропонує Тарасу втекти з в’язниці. А сам поет дарує Рєпіній поезію зі словами: «Коли читатимеш, згадуй поета, що кохав княгиню». Проте у записах Шевченка й Рєпніної згадано, що почуття княжни були нероздільні. Поет сприймав її як душевного друга та сестру. Тому за основу їх стосунків режисер взяв саме переконання Тараса про зраду. Адже утекти з княжною до Риму чи Відня – це залишити своїх товаришів на повеління долі й свавілля царя. 

«Саме у такому вигляді їхні стосунки виглядають для мене найправдивіше. Це була унікальна історія. Занадто велика дистанція між ними була: княжна і кріпак. Важко зрозуміти, чому Варвара покохала його. Бо кріпак то темна людина, без манер, вона їсть іншу їжу й спочиває в інших місцях. Вони діаметрально протилежні. Це напевно й здивувало Лепіку. Можливо, тому він прикрасив їх історію», – додав режисер. 

Вистава

 Актори та їх ролі  

Актриса Людмила Натанчук вдруге виконує роль Варвари Рєпніної. Вперше вона з’явилася у цьому образі у моновиставі «Стіна». 

«У виставі «Державна зрада» я проживаю знайомі мені вже душевні стани княжни у реальному часі. Адже переді мною стоїть її об'єкт почуттів – Тарас Шевченко. У моновиставі я на сцені одна. Я дуже ціную цю роль, оскільки Рєпніну називають духовною дружиною Шевченка і я розумію, якою вагомою фігурою вона була у житті поета», – поділилася думками заслужена артистка України Людмила Натанчук. 

Варвара Рєпніна

Глядачі бачать Великого Кобзаря в обличчі актора Миколи Герела. 

«Вірші Шевченка не втратили свою актуальність у сьогоднішній нелегкий час. Бо і зараз ми бачимо ту ж саму імперську машину, і окупацію, і винищення українського народу та його культури. Велика честь і в той час велика відповідальність озвучувати його пророчі слова зі сцени. Дуже складно осягнути його емоції, які він переживав у той час, але заразом і зрозуміло, для чого він передав нам цей спадок», – сказав актор. 

Виконавець головної ролі також став музичним оформлювачем вистави. Актор вже не вперше долучається до пошуку музичних матеріалів для спектаклів. Микола вважає, що для артиста таке завдання є додатковою перевагою, бо змушує глибше зануритися в сюжетну історію.

Вартовий (Юрій Воронюк) та Шевченко (Микола Герел)

«Музика не головний атрибут вистави, але, все ж таки, вона допомагає створити певний симбіоз між п'єсою, актором, сценічним оформленням, костюмами. Дає глядачу та артистам ще більше поринути в атмосферу і повною мірою відчути ту магію, яка відбувається на сцені. Робота над підбором музики захоплює. Під час роботи над постановкою, я слухаю дуже багато треків: і вдень, і вночі, і на роботі, і в дорозі», – розповів Микола Герел.

Артист висловлює надію, що глядачі, після перегляду вистави ще більше переймуться складною долею України і будуть активніше допомагати ЗСУ,  які борються з агресором, що століттями намагається знищити українців.

Свідомий тиран та інерція імперії

За п’єсою, Миколу І турбує одне: як покарати вільнодумне братство? Адже раніше він повісив десятки декабристів, але замість того, щоб народ почав боятися гніву царя, про бунтівників почали говорити у кожному провулку. Цар розуміє, що може втратити авторитет, але надалі прагне карати українців за їхній спротив. Це ще більше підкреслює негативне ставлення росіян до українців, адже володар постає не як хворий можновладець, а як цілком свідомий тиран. 

«Росія належить до злодійства. Та й не може керівник країни злодіїв бути людиною благородної краси… Про ці речі не прийнято говорити, проте варто розуміти: цар усвідомлює, що він – керівник величезної імперії. Йому соромно свого вчинку, що він, як фертвелик, повісив людей і над ним сміється «раскрепощенная Європа». Як будь-який монарх, він хоче бути прогресивним, але в нього не вдається. Його штовхає інерція імперії. Імперія є імперія», – вважає режисер.

Цариця (Валерія Кірілкіна) з княжною

Шевченко застерігав народ не давати волі катам та гнітникам, але врятувати українців від майбутнього лиха не вдалося. 

«Шевченко розумів, що він не зможе перемогти. Бо ідея стає революційною силою, коли оволодіває масами. Українці дуже терплячі люди, прощали все та й боялися, звісно. Але Тарас знав, що колись його зрозуміють. Він був страшенно жертовний і не торгувався із собою. Уявити тільки: свідомо піти на 10 років у Киргизькі степи. Я був у монгольских: це коли по різні боки на 70 кілометрів пустелі та одні верблюди…», – сказав Михайло Ілляшенко. 

Для того, щоб українці усвідомили настанови Кобзаря мали пройти століття. Режисер каже: вже відступати не можна. Потрібно йти тільки вперед. 

Борітеся — поборете, Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава І воля святая!

Фото Віталія ВІЖАНСЬКОГО