Роман «ДокиЯ», волонтерство і наука: у Луцьку відбулася літературна зустріч з Катериною Трофімук

31 Липня 2023, 12:24
Катерина Трофімук РЕПОРТАЖ 1373
Катерина Трофімук

Уродженка Волині, кандидатка педагогічних наук, філологиня, психологиня та письменниця Катерина Трофімук презентувала в Луцьку свій дебютний роман «ДокиЯ» про історичне минуле рідного краю і власну сімейну історію.

Літературна зустріч відбулась 28 липня в залі бібліотеки-філії №3. Усі охочі мали змогу поспілкуватись із письменницею-початківицею і порефлексувати на теми мистецтва, юності, війни. 

Катерина розповіла історію створення книги, які події відтворені у ній, а також про проблематику твору. Подію модерувала завідувачка книгозбірні Валентина Ходаковська. Серед відвідувачів була й журналістка Район.Культура.

Перед початком презентації в залі звучать розмови про поезію, музику, мистецтво і релігію. Тут пахне мелісою: одна з відвідувачок принесла кілька пучків своїм подругам. Розумію, що потрапила в коло літніх інтелектуалів, які до того ж добре знайомі. Потім мені стане відомо, що більша частина присутніх — учасники Луцького територіального центру соціального обслуговування, який опікується соціально незахищеними особами. 

Модераторка починає презентацію зі слів подяки Катерині за трудомістку працю в нелегкий час війни.

«Література завжди була зброєю, тим паче під час війни. Озброївшись словом, письменники тримають український мистецький фронт».

Авторка роману розповідає, що саме історії, які передавались в її сім'ї з уст в уста, і які вона в свідомому віці почала записувати, надихнули її на створення художнього твору. Деякі з цих розповідей письменниця почула ще в дитинстві від своєї бабусі, з якою прожила три роки в селі Мельники-Річицькі на Волині. Деякі ж згадувались пізніше на сімейних святах і зустрічах її мамою, дядьком, дідусем. 

Ці оповіді звучать в контексті родини авторки. Розгадки сімейних таємниць, еміграція в пошуках кращого життя, перервані злочинною владою зв'язки і шалене, та подекуди трагічне, кохання.

«Книга художня, але в ній присутньо дуже багато нюансів сімейних та історичних. Я змінила деякі імена, щось недописала, проте всі історії правдиві», – зазначає Катерина. 

Коли заходить мова про назву книги, письменниця ніжно посміхається і зауважує, що там закладена присвята твору – її матері.

«Мою маму звати Євдокія, в романі я скоротила її ім'я до ніжного Докія, звідси й назва – «ДокиЯ», – пояснює авторка.

Катерина розповідає, що мама – найважливіший для неї читач та критик. Прочитавши твір за два дні, старенька була розчулена згадками про свою подругу, яка, на жаль, вже покинула цей світ. У книзі вони молоді, щасливі, нерозлучні, готуються до весілля Докії у найкращих волинських традиціях.

У книзі також згадуються трагічні долі односельців бабусі Катерини. Так, наприклад, авторка ділиться історією про молодого хлопця, якого під час Другої світової війни німці дитиною чотирнадцяти років забрали в Німеччину працювати. Коли ж йому пощастило повернутись додому після завершення війни, радянські солдати докоряли йому й звинувачували в тому, що здався в полон. Вони не дали йому пожити й жорстоко та підло вбили, замінувавши тіло, що призвело до великої кількості смертей невинних молодих хлопців.

«Отака вона, «совєтська» влада», – відзначає письменниця. 

Окрім цього, в творі присутня оповідь про малого хлопчика-єврея, що проживав із сім’єю в тому ж таки селі, таємниця його переховування, а також пригоди малої Докії та її матері в лісі під час німецьких бомбардувань

«Після того, як я захистила кандидатську, посипались пропозиції від колег та близьких, щоб почала роботу над докторською. Але, розсудивши, що в Україні докторів педагогічних наук достатньо, я вирішила, що краще напишу книжку про свій рід, Волинь і покладу на папір всі ці історії», – розповідає письменниця.

Авторка зізнається, що книгу вона написала в телефоні, нотатках. А обкладинку створила її донька разом зі своїм чоловіком – графічні дизайнери та художники. Редакторкою та коректоркою стала знайома пані Катерини: над книгою загалом наполегливо працювали три роки – два зайняло саме написання, і ще рік коректури та вичитування. Щодо видавництва, то тут письменниця стикнулась із проблемою, бо майже всі вони в Запоріжжі зачинилися з початком повномасштабного вторгнення. Але й тут не без удачі: жінка натрапила на друкарню Franklin, де видала за свої кошти 50 примірників.

Катерина Трофімук у розмові також пригадує про дві новели, що вже написала та відправила на Конкурс військової короткої прози від видавництва «Білка».

На один з творів жінку надихнула картина, яку вона побачила в автобусі, коли їхала на роботу. Нічні вибухи, невиспані, але незламні люди, пісня «Червона калина» у когось з пасажирів на рингтоні, сльоза на очах у втомленої жінки та хвилина мовчання.

Інша новела присвячена історії, яку письменниця почула від знайомої, про старого єгеря з окупованого села Бердянського. Він, разом з молодими дужими хлопцями, наробивши коктейлів Молотова, вночі поїхали за межі села, де росіяни полишили техніку, і спалили її. За це всі вони поплатились своїм життям.

Жінка вважає, що такі історії людського героїзму мусять звучати, тому вона вирішила написати ці новели.

Пані Катерина під час презентації розповідає про власний досвід волонтерства і проживання російсько-української війни. З 2015 жінка активно займається волонтерською діяльністю. Вона готувала їсти та допомагала військовим в Запоріжжі ще в перші роки війни. А з початком повномасштабного вторгнення вся її сім’я, що проживала на сході, залишилась в Україні і навіть не думала покидати рідну землю.

«Я старалась дивитись на все крізь призму власного спокою. І на всі прохання виїхати відповідала негативно. Я не тікатиму із Запоріжжя, мої діти, друзі-патріоти не тікатимуть із Запоріжжя».

Коли жінка здобула психологічну освіту, старалась допомогти військовим не лише справою, а й словом, моральною підтримкою. Окрім цього, письменниця проводить із жінками Запоріжжя тренінги із психології, вони пишуть казки і розбирають емоції.

«Щоб вижити і допомогти, нам треба і себе чимось наповнювати», – зауважує психологиня.

«Моя знайома покликала мене робити військовим ляльки-мотанки. Під час процесу, я подумала: та нащо їм треба ті ляльки, краще занести їжі в лікарню. І ось першого разу, як я потрапила в госпіталь, там був хлопчина, який стояв на Майдані, а потім пішов на війну. Йому по лікоть відірвало руку, він переніс чотири операції. І над ліжком в цього хлопця я побачила ляльок-мотанок, листівочки, малюнки, і він казав, що це дуже гріло йому душу, рятувало на фронті. Після цього, я навчилась робити різні види ляльок, коробочок, всього, на що вистачає фантазії», – ділиться жінка.

Пані Катерину тепло приймають в бібліотеці й висловлюють багато слів вдячності. А серед членів територіального центру знайшлись і свої таланти. Тож одна з присутніх – поетеса Надія Красоткіна – прямо під час зустрічі пише зворушливий вірш про Волинь, народ цього краю. Катерина просить його прочитати, і жінка з радістю погоджується. А навзнак вдячності та шани, авторка роману дарує один з примірників поетесі з власним автографом.

«Кожна людина має якийсь свій талант, якусь божу іскорку. Хтось вміє щось одне, хтось інше, а разом ми – волиняни, люди мистецтва», – з посмішкою каже пані Надія.

Також промову виголошують ще кілька підопічних Територіального центру і Оксана Крамар, а співачки вітають Катерину Трофімук піснею.

Насамкінець, всі учасники зустрічі роблять спільне фото і бажають пані Катерині нових звершень та повертатись на свою малу Батьківщину частіше.

Фото Софії ГЕНЕЛЮК

Коментар
13/06/2024 Середа
12.06.2024
11.06.2024
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром