Поетичне слово має лікувальні властивості, – Світлана Мейта

«Поезія – це якесь просвітлення у нашому житті, хоча вона буває і важка, вона буває різна. Але, як правило, поетичне слово має лікувальні властивості».

Світлана Мейта – поетеса та філософиня. Народилася у Здолбунові, життя «кидало» її по світу, та все ж доля повернула на рідні терени. Її творам характерна метафоричність, філософічність, тонка інтимна лірика, а також тяглість до християнської тематики. Журналістка Район.Культура поговорила з письменницею, аби дізнатися про її життєвий досвід: дитинство та юність, вибір професії, переїзди, кохання та, звісно ж, поезію. 

– Якщо говорити про дитинство, який перший спогад спливає в пам’яті?

– У мене спогади пов'язані з селом: атмосфера тиші за бабиною хатою, та стежечка, яка веде до Горині. Йдеш між кукурудзою, між городиною цією – це дуже приємні спогади. Є, звичайно, і болючі перші спогади: колись в дитинстві я ловила ос, ціле кубло вилетіло – і мені спину. Була навіть загроза того, що я від інтоксикації помру. Я пам’ятаю, як була температура більш як сорок, як мені прикладали холодне до спини, як я просила: «Дмухайте! Дмухайте!»

– Де любили проводити час у студентські роки?

– Я дуже любила колектив, своїх дівчат, нашу групу і найприємніші спогади – це коли в нас були будзагони, коли ми їздили в Херсонську область, їздили в Чаплинку, в село Маслово на різні польові роботи й там співали українські народні пісні. Ми так старалися, так гарно співали, що потім ці мелодії ніби очищували, ти ставав якийсь світліший.

– Чому вирішили присвятити своє життя дітям і професії викладача?

– Колись я ставилася з величезною повагою до своїх викладачів, що і подумати не могла б, що я колись зможу стати викладачем. Я готувала себе стати вчителем. Через те, що в мене чоловік був військовий, а вони, як правило, одружувалися з вчительками та в тих військових частинах, де ми були, все повністю було забезпечено вчительськими кадрами. Коли з Могилів-Подільського ми приїхали в Рівне, я почала шукати роботу, ходити по школах і вони всі були заповнені. Мені тільки пропонували роботу методиста або піонервожатої  і я вже вирішила, що піду в якусь школу піонервожатою. Але з літературного об’єднання, в яке я ходила, Владислав Нестеренко запросив мене почитати студентам вірші й після цієї зустрічі забрав мене до себе в аспірантуру. Це була його рука допомоги: він бачив, що мені робота потрібна і він знав, що я шукаю вчительську роботу, і я дуже задоволена, що залишилась в університеті, тому що люблю цю роботу, люблю студентів і люблю з ними спілкуватися.

– Ви з чоловіком дуже багато років разом. Як прожити стільки часу і не втратити кохання один до одного, маєте секрети?

– Ой багато, ми вчились в одній школі, тільки він старший від мене на три роки й одружились ми, коли мені було двадцять років. На жаль, зараз є дуже багато поганих прикладів, коли людина показує, що вона може обійтись без іншої людини: «Мене це не влаштовує. Я самодостатня!», але ж, як правило, щоб зберегти відносини, треба великий труд. Коли я була студенткою, виписала фразу когось з іменитих, вже не пам’ятаю кому належать ці слова: «Любити – це вміти прощати», але я хочу ще додати: не тільки вміти прощати, а ще й вміти бути вдячним. Бачити те, що людина для тебе робить, який вона може дати для тебе позитив, скільки в неї є самопожертви, скільки є чогось доброго. По-перше – вміти прощати, тому що не буде все завжди гладко, це однозначно. По-друге – бути вдячним, вміти бути вдячним за все хороше, що було, а хорошого в нашому житті не менше ніж поганого.

– У вас було багато домівок. Наскільки важко кожен раз переїжджати на нове місце?

– Дуже важко і цікаво, хоча більшою мірою важко, кажуть: «Три переїзди –  це одна пожежа». Все губиться: знайомства, люди, до яких ти звикаєш, і матеріально це важко. Тепер, коли я дивлюся на тих людей, які змушені переїжджати, я їм дуже й дуже співчуваю, тому що я знаю що це таке.

– Поезія – це зазвичай інтимне і деколи треба мати сміливість, щоб ділитися тим, що пишете. Чи бувало вам страшно публікувати свої роботи?

– Коли я була в такому віці, як ви, я думала, що ніколи в житті своїх віршів публікувати не буду, хоча ходила в літературний гурток, який вела Олена Грицюта – дуже цікава викладачка, людина, віддана своїй справі. Ми ділилися своїми віршами у вузькому колі й вона казала: «Вам треба публікуватися», а я казала: «Я писати буду завжди, звісно, якщо Бог дасть, але друкувати не буду ніколи». І я була не права.

Друкувати почала, коли мені було вже 28 років, тоді вже відбулося якесь переосмислення і з тими віршиками носилася, як кицька переносить котенят у зубах, так і я біля серця носила їх весь час.

– Що все ж таки спонукало опублікувати свої вірші?

– Мені дуже хотілося спілкуватись з людьми, які теж пишуть вірші, які зможуть мене вислухати, мені просто хотілося поділитися. І я знайшла це коло: в нас було таке літературне об’єднання, були літературні зустрічі при Спілці письменників України і я туди приходила, читала вірші та мені було там дуже цікаво, я любила слухати, як читають свої вірші інші, мені подобалось слухати Нілу Дибʼяк, слухала Стефанію Українець, слухала Петра Велесика, Анну Лимич.

Це був обмін не просто віршованими текстами, а обмін своїми думками, своїми переживаннями й цей обмін був корисним, тому що мені підказували. Євген Іванович робив мені такі різкі зауваження, хоча й хвалив мене, але і направляв і говорив: «Чому ти тут так сказала? Поясни мені свою думку», я йому пробувала пояснити і бачила, що є рація в його зауваженнях. Фактично це була така не перша школа. Перша, можна сказати, була ще в Здолбунові: в нас було вузьке коло тих, хто пише вірші, ми між собою спілкувалися, друга при Олені Сидорівні, а це була моя така третя  поетична школа і досить серйозна.

– Як проходить ваш процес написання віршів? Адже в кожного поета – це по-різному.

– Це такий утаємничений процес, що його і не розкажеш у всіх деталях. Нема такого, що я собі задумала, що щось напишу. Це має бути якесь враження, яке ти виношуєш, а потім раптово з’являється перший рядочок і цей перший рядок за собою якось тягне інший і якщо ти пропустиш, не присядеш, ти його втратиш. У такий момент треба десь зупинитися, налаштуватися на якусь тишу і тоді, можливо, запишеться якийсь лейтмотив, а потім вже з ним можна працювати, коли в тебе є час і це, як правило, робиться вночі, коли вже ніхто не відволікає, нема телефонних дзвінків, тому що це може збити.

– Як багато маєте секретних віршів, яких ми не бачили, й, можливо, не побачимо?

– Дуже багато, дуже багато. Є багато слабких віршів, які вже не можна переробити, тому що вони такі учнівські якісь. Кожна людина у своїй професії, в своєму захоплені повинна рости, або вона деградує – і таке теж буває, і буває навіть з маститими авторами, і зі мною таке буває, якийсь такий період, коли все йде на спад. Я можу почитати їх найближчим, просто щоб пригадати. Але є вірші, які просто боїшся оприлюднити, які для тебе дуже дорогі, які багато для тебе значать, але ти боїшся їх оприлюднити – є якийсь такий бар’єр і я його не можу пояснити, я просто знаю, можливо, коли мене не стане, хай їх читають, а поки нехай відлежуються.

Наталія БАНАЦЬКА