По капелюшки!

Фундаторка Музею сучасного українського мистецтва Леся Корсак, мистецтвознавиця Зоя Навроцька і ректор Анатолій Цьось відкривали виставку художниці Емми Андієвської в університетському музеї Лесі Українки. І я вперше втрапила на гостини до меморіальної домівки Поетеси, хоч прописана у Луцьку вже років зо п’ять. Якось не доходила, усе здавалось: взавтра, взавтра...

Леся Корсак і Зоя Навроцька

Читайте також: Емма Андієвська та її духовні діти: у Луцьку презентували картини мисткині з фондів Музею Корсаків

Повномасштабна війна «тренує» усіх нас, українців, жити тут і зараз, на повну потужність, цінувати кожну тиху мить. Тому я глибоко вдихала цілющу пам’ять про двох великих жінок – Лесю Українку і Емму Андієвську. Обидві увійшли в історію нашої культури під псевдо. Бо ці жінки справжні духовні вершниці, амазонки, воїтельки, пройшли ініціацію. 

Якщо про Лесю нам відомо зі шкільної лави, то яким є справжнє прізвище Емми (і чи справді Емми?) ніхто не знає, бо вона, Емма, не каже. Головне для цієї художниці те, що вона українка, українська мисткиня. Під час зустрічі з Лесею Корсак в Німеччині Емма Андієвська так і сказала: «Ми, українці – найкращі у світі, бо маємо величезний талан до усього». І хвацько поправила свого незмінного чорного капелюшка.

Емма Андієвська, колаж: Суспільне Культура

Насолоджуючись відкритою лекцією Зої Навроцької про життєпис та практику Андієвської як художниці і письменниці, за журналістською звичкою «пасу» тренованим поглядом ще і навколишніх, музейні експонати. На одному із ближчих стендів бачу портрет молодої Олени Пчілки, матері поетеси. Це рідкісне фото Ольги Драгоманової-Косач у капелюшку з хутра. 

Олена Пчілка

Дивуючись-милуючись, знимкую на мобільний телефон. Уже за чаєм-кавою тішуся зробленою світлиною Тетяні Данилюк, директорці музею Лесі Українки Волинського національного університету імені Поетеси.

«Світлано, чому аж так дивуєтесь? Чи не усі українські письменниці, поетки, мисткині любили капелюшки. І мали до цього неабиякий смак і талант», – коментує пані Тетяна.

Морозною дорогою з музею, вулицею Винниченка, заскочила зігрітись в магазин українських виробників одягу «КУМА», вже майже «під завісу» його роботи. І, о, диво, на вітрині у вигляді ялинкової гілки ростуть ... капелюшки як в Олени Пчілки! Такі собі мохнаті створіння з біло-чорних хутряних променів від луцької дизайнерки Марії Семенюк, засновниці бренду SEMA. До слова, слово «променистий» для сучасної української мови вигадала якраз Пчілка.

Приміряю «променистий» капелюшок: ціна кусається, штучне хутро – ні. Як не крути і не крутись перед дзеркалом, а це ж половина моєї аспірантської стипендії!

Додому йду пішки, починаю заощаджувати на хутряний капелюшок. Тим часом подумки вибудовую виправдальну креативну концепцію: я ж теж українська новелістка, хоч і локальна, але ж Лесина людина! То як без капелюшка? 

І наближається запис нової програми «Розмова в музеї Корсаків», яку виробляю впродовж двох років як авторка, ведуча і режисерка. Врешті, оновити візуальний образ – то мій культурологічний обов’язок.

На інтерв’ю з львівською художницею Антоніною Денисюк та її дочкою й водночас артдилеркою Ганною Гуменюк я вже у капелюшку від SEMA з «КУМА».

Почуваюсь дивовижно органічно. Надіюсь, розмова вдалась, глядачам буде цікаво слухати нас і споглядати. Тим більше, що пані Антоніна на своїй найпершій виставці представляла роботу за мотивами творчості Лесі Українки.

Спасибі Тетяні Данилюк за фразу, яка підштовхнула ризикнути і фінансово, і «помірятись» капелюшками з видатними українками. От тому у мене і немає будинку, бо люблю споруди на голові.

Світлана Федонюк і Тетяна Данилюк

А чому кажу саме про «ризикнути»? Минулого візиту в музей Лесі Українки, на чаюванні, висловила сміливу думку: Тарас Шевченко може бути бастардом брата царя, котрий гостював у поміщика Енгельгардта. Цю версію я не вигадала, а запозичила з документального фільму телеканалу «1 плюс 1». На що одна з присутніх докторок наук натякнула, що за таке можна скурати і по... зухвалій, нецарській мордочці)))). 

Правда, потім ми гарненько спілкувались, а вже на зупинці, під зимовим зоряним небом, взагалі перейшли «на ти», навіть обійнялись. Поважна докторка наук балетно скочила на підніжку тролейбуса і подарувала мені повітряний поцілунок. А мо так лише здалось, бо хотілось.

Дякувати Небу, моїй мордочці у той вечір вкотре поталанило зберегти фізіологічну цноту. Треба ж на чомусь носити капелюшок))))) І ще. Знаєте, друзі, напевно той чарівно правдорубний вітчизняний напій, який у той вечір подавали до кави, виробникам таки варто було б переназвати. На «Тарас Небесний» чи «Шевченко Миротворчий». І ж знову ризикую, згадуючи нашого святого Шевченка у побутовому контексті...

Фото Андрія ПАНКРАТОВА, Луцьк – Катовіце.