Мій карпатський дідусь

На широкі екрани 28 грудня вийшов фільм грузинського режисера Заза Буадзе «Мій карпатський дідусь». У головній ролі у фільмі зіграли український та італійський актори – Богдан Бенюк та Сімоне Коста. Стрічку створили за підтримки Державного агентства України з питань в копродукції з Італією, Молдовою та Чехією.

Дія фільму розпочинається в Генуї, Італія. Мікеле – звичайний підліток, який обожнює грати у футбол, має страхи висоти та в силу своєї юнацької невпевненості соромиться підійти до однієї з генуезьких дівчат. Хлопець живе разом з матір’ю – українкою Ніною Галамасюк. До Італії вона приїхала разом з немовлям, щоб зустрітися з батьком своєї дитини (спойлер: син ніколи його не побачив). Щоб мати на що жити, жінка відкрила кафе «Боба» на узбережжі моря. 

Звичне життя Мікеле й далі б текло тихим руслом, якби одного вечора Ніна не втрапила в ДТП й не померла. 

І що далі? 

Якщо помирає родич, то однією з перших справ є читання заповіту. Ця історія не стала винятком. Мікеле дізнався не лише про бажання матері аби її тіло кремували, а й те, що в нього, виявляється, є ще один живий кревний. Ні, це не батько. Вірніше, батько, але не його, а Ніни. І живе він у селі Бережниця в Карпатах. 

За класикою жанру, в заповіті Ніна просить розвіяти її прах над однією дерев’яною вежею у селі Бережниця. І Мікеле разом з урною та рюкзаком летить до України виконувати її волю.  

Найцікавіше розпочинається з того моменту, коли Мікеле ступає на Батьківщину Ніни. Бо його дід Михайло не знає італійської та англійської, а сам хлопець дорікав матері за говоріння українською – 16 років живе в Італії, могла вже досконало шпрехати, як тутешні. 

Кадр з фільму

Михайло вбитий горем, довідавшись про смерть дочки. Попри те, що він сам не підтримав її, коли дізнався про вагітність, (що і зіпсувало їх відносини), та все ж він любив свою маленьку Ніну. Навіть збудував для неї справжню дерев’яну вежу, на яку так любила вилізати дівчина в дитинстві. Тепер побудова, зведена для ігрищ, мала стати труною. 

Та через роки вежа потребувала ремонту. І для реставрації знадобиться щонайменше 10 днів. Тепер Мікеле «застряг» у горах надовше і хоч-не-хоч, а має знайомитися з життям Карпат…

Читайте також: У Луцьку грузинський режисер Заза Буадзе презентував фільм «Мій карпатський дідусь»

Мотив

Фільм «Мій карпатський дідусь» – це історія пошуку розуміння між трьома поколіннями: дітьми, батьками та старшими людьми. І хоча головною лінією є саме пошук компромісу між дідом та онуком, все ж через хлопця, Михайло налагоджує відносини й наче відпускає образи на покійну доньку. 

Через спогади вуйка, глядач дізнається більше про дитинство та стосунки батька з донькою. Буркітливий дідусь в минулому заробляв на хліб клоунадою, але суворо й вимогливо слідкував, аби Ніна досконало вивчала науки про живу природу. Проте потурав і дитячим забаганкам (вже згадана вежа).

Духовна відстань між поколіннями подається через різні спектри: самі головні герої походять з різних світів. Сонячна «окультурена» Італія протистоїть Карпатам, які попри наявність цивілізації не мають стільки комфортних умов. Й для того, щоб почуватися у горах господарем, потрібно навчитися жити серед природи. Але Мікеле не хоче пристосовуватися до нового життя. Він прагне якомога скоріше повернутися до Генуї, на що згодом дід скаже: «Чому ж ти ненавидиш свою другу половинку? Адже ж ти наполовину гуцул!». 

Кадр з фільму.

Їх комунікація на початку фільму обом дається нелегко. Вони не знають, як поводитися біля один одного, тому тримаються трохи осторонь, придивляються і вивчають характери. Їх історія зближення відтворена правдиво й повноцінно. 

Коли Мікеле тільки з'являється на незвіданій чужині, то навіть кадри тягнуться трохи повільно, наче стримано, бо сам хлопець в невіданні, що йому робити у цьому місці. І ця невизначеність зупиняє його життєвий рух. А вже згодом зміна кадрів і дії акторів стають  динамічнішими. Сцена з односельцями, які прийшли до Міхала на похорон теж підкреслює його незручне становище. Навколо багато незнайомих людей в чорному, які плачуть, голосять, наче знали його матір більше за нього. 

Відокремленість хлопця від навколишнього гірного світу образно подається і через реквізити. Юнак часто одягає яскраво жовті, (як пісок в Італії) навушники, у яких гримлять італійські пісні. Мабуть, це допомагало «перекрити» мекання кіз та незрозумілий гуцульський говір. Бо мову своїх предків італієць так і не вивчить. Він робив спроби зазубрити кілька слів, але більше про його успіхи глядачу нічого не відомо.  

Різні погляди на світ подаються і через релігійні уявлення. Мікеле сповідував католицизм, тому у православній церкві почувається неприродньо й робить чимало помилок, коли з’являється на службі. 

Розбіжностей достатньо, щоб родичі зіткувалися на конфліктах і дрібних суперечках. Лід скрешується, коли дід застосовує в хід свої навички розважати людей. Він демонструє онуку справжній пальчиковий театр й інсценізовано готує яєчню. Цей епізод став актом довіри до нового родича, де уже між ними стерлися усі межі, які вони накреслили собі через недомовки й недовіру. 

Універсальна формула для налагодження родинних відносин, яку глядачу дарує фільм, це не боятися виглядати м'якотілим, кумедним, не таким, яким очікують тебе бачити інші. Попри шкаралупу строгості, Михайло згодом дозволить собі нечувану розкіш, щоб зробити життя Мікеле більш комфортним. І хай це навіть ремонт вуличної вбиральні, але дідусь постарався!

Сміятися чи плакати?

Це не гомерична комедія. У ній більше трагізму, суму, повсякденного межування між приємними і прикрими емоційними станами. Тож я більше схиляюся до визначення «трагікомедія». Проте кращого формулювання надає сам режисер: «Це не комедія, це життєва історія. Бо як у житті там поруч і сумне, і веселе». 

Актори Богдан Бенюк та Сімоне Коста вдало прожили свої історії. Під час перегляду не виникає недовірливих запитань до головних героїв: чому він так вчинив/гаркнув/відказав? Їхні пошуки компромісу (або ж небажання його шукати) виглядали природньо, без лишнього пафосу про гарячий дух підлітків та раціональних сивочолих родичів. Обоє визнають свої помилки, і шукають способи їх виправити. 

На жаль, у фільмі не так багато показали Карпатських звичаїв та традицій. Найяскравішою сценою побутового життя горян було гуцульське весілля. Туди наших героїв запросили ще коли ті не оговталися після втрати Ніни. (Чому вони не вирішили дотримуватися трауру – незрозуміло, але у будь-якому випадку, вони не були готові добре реагувати на веселощі навколишніх). Показовим епізодом стало бажання Михайла привітати наречених своїм музичним перформансом. У його радісному емоційному сплеску проявляється якесь легке божевілля, бо він прагне позбутися песимістичних думок, але саме зараз вони з більшою силою заповнили його голову і не відпускають. 

Михайло на весіллі. Кадр з фільму

У фільмі дуже багато звуків дримби, які впевнено можна назвати голосом гуцулів. Над музичним оформленням працювали композитори Роман Григорєв та Ігор Разумейко. Їхні мелодії додали фільму атмосфери сімейності та комічності. Деякі епізоди «врятувала» саме музична композиція. Бо попри чуттєві сцени, важливий наратив про відбудову сімейних цінностей, та все ж моментами здається, що фільм трохи затягнутий, і його можна підчистити, вирізавши кілька хвилин екранного часу.