Кожен голос митця по крупинці просочується десь за кордон

27 Червня 2022, 19:00

БЛОГ 3021

Українські актори в Німеччині

На Трійцю, яка зокрема – символ життя, ми інтенсивно, повноцінно творили, чи не вперше з 24.02. Працювали над важкою сценою для нової вистави «Щоденник Ірини» Das dokumentartheater Berlin (Берлінський документальний театр) про повномасштабне вторгнення в Україну.

А цієї п'ятниці й суботи була її прем'єра на фестивалі Theatertage am See Friedrichshafen. Він відбувався у колишній казармі. Мовляв: мейк арт, нот вор. Тут невеличке курортне місто: на прекрасному Боденському озері, на протилежному березі вже Швейцарія – миловидні будиночки, яхти і велосипедні маршрути. Спокій і умиротворення, здається, таким непорушним і природним, що казарми за призначенням видаються нонсенсом. У нинішніх реаліях ми вже знаємо, думати, що це назавжди – велика наївність.

У перші тижні війни, здавалось, неможливо більше повернутись до творчості. Однак, коли на власні очі бачиш, як за русскою балалайкою в'їжджають русскі танки, окуповані території означують пам'ятниками Пушкіну, замилюють очі Європі русскім балетом, мовляв, ну не може ж така 'большая і вєлікая' культура влаштувати геноцид; коли кінематографісти, поети й художники буквально вигризають кожну можливість говорити українським голосом про війну в Україні, яку розв'язала росія, узагалі розповідати про те, хто ми такі, і що створили, коли про нас не знають нічогісінько і тихенько очікують, що ми от-от програємо, – відчуваєш уже фізично наскільки культура потужна зброя і опора.

Як капела «Кошиця», що чи не вперше світові розповіла, що ми взагалі такі існуємо, і дала йому «Щедрик» і Summertime ((нещодавно розповіла німецькій співачці й акторці Katharina Goebel про колискову «Ой, ходить сон коло вікон», на основі якої була написана ця всесвітньовідома арія. І от кілька днів тому вона додала цю колискову до свого концерту в берлінській мерії – така маленька культурно-дипломатична перемога)).

Як сьогодні кожен митець, голос якого по крупинці просочується десь за кордон, підтверджує, що ми варті допомоги й підтримки. І коли світ поступово втомлюється від новин про війну, кожен концерт, вірш, фільм, інтерв'ю українського митця за кордоном, далі ставатиме все важливішим нагадуванням, що вона близько, а звичний уклад життя може розвалитися умить, як картковий будиночок. Демократичний світ у небезпеці. Й українці потребують більше зброї і підтримки, аби зберегти його.

Не розумію, як досі європейці, організовуючи щось на тему війни, запрошують русскіх митців чи інтелектуалів, намагаючись розмовляти про Україну, все одно говорять через призму русскіх. Цей імперський погляд настільки в'ївся й розрісся метастазами у медіа й мерії багатьох цих миленьких містечок і наче прогресивних столиць, а організатори не бачать нічого в цьому поганого – дивитися на колишні колонії очима колишньої метрополії. Оця на позір толерантність до різних меншин, а з іншого боку, насправді розподіл культур на великі й маленькі, погляд зверху на не такі успішні народи вже викликає нудоту і фрустрацію.

Однак попри всю цю європейську цинічність відбувається найважливіше – після вистави до нас підходять заплакані підлітки зі Швейцарії, дякують нам, що розповідаємо їм правду про війну. А найстарші учасники фестивалю, діти Другої світової з Тіролю, кажуть, наскільки наша історія розбудила в них спогади тих років, і співають нам на своєму перформативному фідбеці Bella ciao, і вже плачемо ми не зупиняючись.

Дивимось виставу віденського театру «Чужі» про біженців і дивуємось, як їхня сцена із сумками схожа на нашу – з тривожними рюкзаками. Готуємо великий перформативний фідбек, однак ранішні ракети по Києву змінюють усю нашу концепцію. Актори цього театру, переважно біженці з різних країн світу, розуміють нас у цьому і без слів. Ревемо вже всі разом, обіймаємось і дякуємо один одному. А ще команда польських водіїв і техніків, які у перший день: ви з України? Слава Україні! – і далі купа теплої підтримки і розмов моєю ламаною польською.

Стільки неймовірної теплоти і солідарності. Наскільки вони потрібні були у ці складні дні, коли десятки русскіх ракет летять на українські міста, коли збільшується небезпека зі сторони Білорусі, а безсилля руйнує із середини.

А найголовніше – це наші німецькі колеги, які виходять разом із нами на сцену чи акції на підтримку України. Очевидно, чому це важливо нам, а тепер і їм після спільного проєкту Театр-студія «11» і Das dokumentartheater berlin про Бабин Яр, коли дві команди з України і Німеччини стали однією родиною.

Тепер частина з нас – невелика культурна армія Марини Шубарт, що робить неймовірні речі, працює з найгострішими суспільними темами від остарбайтерів до Голодомору, а тепер ще й у буквальному сенсі рятує українську культуру, витягуючи багатьох митців до Німеччини і знаходячи їм можливість творити і поширювати український голос.

Ми усі на війні, й неможливо нині думати про щось інше і робити щось не для перемоги. Як то кажуть, this is the way – і ми всі долаємо свою втому, безсилля, оціпеніння психіки і продовжуємо свою боротьбу, бо в нас немає іншого вибору. Ніж жити і створювати.

Дякую всім причетним за це єднання і синергію.