Це був кам'яний вік у сфері звукозапису: у Луцьку згадували творчість легендарного ансамблю «Світязь»
-
-
>
-
>
-
>
РЕПОРТАЖ
4543
«Мені потрібно зовсім небагато: щоб кожне слово западало в серце».
Вокально-інструментальний ансамбль «Світязь» – легенда української естради та гордість волинського краю. У Волинській обласній бібліотеці для юнацтва зібралися шанувальники гурту й ті, хто особисто знав музикантів, щоб послухати їхні пісні та пригадати особисті історії, пов'язані з колективом.
Зустріч 27 вересня присвятили Міжнародному дню музики. Відвідала подію й журналістка Район.Культура.
Відвідувачам презентували сім пісень з репертуару ансамблю. Записи оцифрували звукорежисер Юрій Вегера та оператори львівського телебачення.
Учасників ВІА «Світязь», які у різні роки працювали у гурті, приєдналися через відеозв'язок та з ностальгією розповіли про свій творчий шлях. З присутніми поспілкувалися: Ігор Перчук та Дмитро Гершензон, клавішник Віктор Петлій, гітарист і композитор Анатолій Говорадло та дружина Михайла Мусієнка – Лариса.
«Я писав аранжування для цього гурту. У ті часи було важко записувати музику. Це був кам'яний вік у сфері звукозапису. Але ми робили це чесно... В останні часи я написав пісні на вірші великих поетів України Юрія Рибчинського і Сергія Мазова. Я обіцяю, що коли я прийду в Україну, я зроблю концерт зі своєю групою у Луцьку», – поділився Ігор Перчук, передавши свої вітання з Ізраїля.
Для Дмитра Гершензона Луцьк понині є унікальним містом.
«Саме у Луцьку пройшли мої найкращі літа. Там народились мої діточки, там я подружився з найкращим колективом, який займавсня народною творчістю – Волинським хором. У Луцьку я зустрів справжніх друзів і справжніх музикантів. Тому що, «Світязь» – це дуже хороша школа майстерності, музичності та сценічності. Я щасливий, що ви проводите такі акції й не забуваєте нашу творчість», – розповів Дмитро Гершензон.
«Мені дуже подобалася прискіпливість до матеріалу, який ми мали випустити у світ. Прискіпувалися до мелодії, до гармонії, перевіряли кожну ноту й це привчало до дисципліни. Я вважаю, що зараз у нас криза. Тому що ті музиканти, яких я знаю і в яких можна було щось навчитися – виїхали за межі України. І не можуть вчити нашу підростаючу молодь. Це напевно все пов’язано з політикою і цензурою», – зауважив Анатолій Говорадло.
Музична частина зустрічі розпочалася з візитівки волинського краю – пісні «Розцвітай моя Волинь» (слова – волинський поет Олександр Богачук, музика – Станіслав Чуєнко).
Як розповіла Лариса Ігнатова, кандидатка мистецтвознавства та лекторка заходу, у цій пісні є особлива музична вставка. Її виконував на сопілці Іван Благун, що отримав прізвисько «Бригадир», через те, що «тримав колег у строї». Це мелодія волинської народної пісні «Ой, ти жайворонку». Як вважає мистецтвознавиця, це демонструє тяглість традицій, які беруть свій початок з фольклору.
«Світязь» зробили неможливе. В радіокомітеті не було нічого, щоб виконувати такі записи. Важко уявити, як через ті умови міг постав такий добротний матеріал», – поділився думками журналіст та лектор заходу Василь Ворон.
Важливою постаттю у звукозаписі став інженер Микола Главадський. На основі своїх знайомств та списаної техніки він з колегами скомплектував студію звукозапису.
«Світязю» дуже пощастило, що такий звукорежисер, як Юрій Вегера опинився на їхньому шляху. Я пам’ятаю, як 1995 році працював у газеті й телефонує Юрій. Каже: «У нас є ідея музичної програми». І ми троє: Микола Куліш, я і Вегера почали роботу над програмою, якої не було в системі держрадіо, тому що вона робилася за західними зразками. Але нам потрібно було більше матеріалів. І Юра був готовий записувати аматорів. Першого ми записали барда Василя Жданкіна», – розповів Ворон.
Лариса Ігнатова розповіла історію створення пісні «Місячна дорога». Поет-пісняр Микола Бакай, після чергового концерту у чернівецькій філармонії повертався додому, до батьків, в Коломийський район. П’ять кілометрів він мав пройти пішки. Усю дорогу йому освічував місяць і так мимоволі народилися рядки «Місячна дорога край села».
Творчий колектив любив слухати західну музику по радіо. У 80-ті її можна було почути лише у радіопрограмі «Голос Америки» о дванадцятій ночі через транзистори. Завідувачка відділу краєзнавства бібліотеки Віра Кумановська згадувала, як гурт збирався разом у неї вдома, щоб послухати пісні, які часто перебивалися шумом, бо радіостанції глушили зв’язок. А потім музиканти ставали біля інструмента й намагалися відтворити акорди.
Потрапити до складу ВІА «Світязь» було непросто, адже ансамбль приймав до себе лише професіоналів. Були й ті, хто доєднався до колективу після чотирьох спроб. Майбутніх колег шукали в ресторанах. Як пояснила Ігнатова, там музики могли грати те, що самі бажали, а ось на концертах правила були суворіші.
Прискіпувалися і до музичних інструментів. У ті часи віднайти хороші музичні інструменти було вкрай важко. Гурт продавав свої речі, аби накопичити на новий інструмент, з-за кордону. Долучалися і їхні батьки.
«Їх батьки були звичайними радянськими людьми. Але вони розуміли, що треба допомагати дітям, щось змінювати. Я пам’ятаю, як мій товариш тримав клавіші вісім місяців, а потім сказав, що продаватиме, бо вже виготовили нові», – розповіла завідувачка.
Віра зізналася, що з однокласниками про ВІА «Світязь» ніколи не розмовляла, бо ті їх не знали. З творчістю гурту її познайомив старший на вісім років брат, який був музичним керівником вокально-інструментального ансамблю Львівського сільськогосподарського інституту.
«У мене не було іншого варіанту, як слухати розповіді брата, бо він розв'язував мої задачі з сольфеджіо упродовж всіх семи класів музичної школи. Тому я була чемна. Але все допитувалася: «Чому ти так захоплюєшся цими піснями, збираєш вініли, а мені навіть забороняєш на них дихати?». «Я поставлю тобі тільки одну пісню, мала», – відповів він. Коли я почула ту пісню, я все зрозуміла», – поділилася історією Кумановська.
Тоді Віра зрозуміла, чому її брат не вмикав львівське телебачення, а слухав польське радіо чи «Німецьку хвилю». Коли їй було шістнадцять, дівчина вперше побачила по телевізору концерт «Світязя». Гурт розпочав його з піснею «Радіймо сонцю і життю». Ця композиція змусила дівчину не перемикати канали, й згодом вона невідривно переглянула усю програму.
Через роки Віра згадала про переглянутий фільм-концерт у юності, але більше ніде не могла його знайти. Тому вона попросила допомоги у луцької журналістки Олени Собець, яка познайомила її з товаришем із львівського телебачення. Кумановська відверто розповіла, що досі не знає імені того, хто оцифрував фільм, але вдячна йому за цю роботу. Тепер цей концерт можна переглянути у вільному доступі.
«Окрім того, що учасники «Світязя» були талановиті, це ще були люди надтонкого гумору. І вони не цуралися сільських клубів. Перед початком концерту в одному з таких клубів я підійшов до Павла Завади (звукорежисер) й попросив його: «Я би хотів записати цей концерт на касету. У мене є один запис. Я нікого не спитав, але записав». І видно, що він не хоче сказати і ні, і не так. Але відповів: «О, той дядько – наш бригадир. У нього запитай». І послав мене до Благуна. А Благун мені: «Синочку, якщо є в тата є пляшка своєї горілки й ти її принесеш – будеш записувати все, що схочеш», – сміявся Олег Романюк, вчитель ліцею №14.
Також Олег розповів, як одного разу до музикантів у ресторані причепився циган. Дуже хотів продати їм старий орган Crumar, яким можна грати однією рукою. Чоловік запропонував їм такі малі гроші, що ті не могли встояти й придбали у нього інструмент.
«Луцьку пощастило з музикантами. Навіть зараз багато людей продовжують нести українську культуру через пісні. Мені здається, не варто переживати, що нашу молодь ніби не має кому вчити. Я вважаю, що молодь знає більше й краще про нашу музику. Тому що, щезла російська попса, і таке теж можна сказати про українську попса. І є цілком пристойна українська естрадна музика», – сказав культуролог Павло Маркевич.
На завершення присутні мали змогу почути пісню «Мені потрібно» (слова – Олександра Смика, музика – Олександра Гаркавого).
Довідково: 1966 року створено аматорський ВІА «Карпати» під керуванням Валерія Громцева у Чернівецькому будинку культури текстильників. Саме цьому ВІА Володимир Івасюк довірив у жовтні 1970 року перше виконання на телебаченні «Червоної рути» та «Водограю». Пісні Громцева «Жовтий лист» та «Івана Купала» на початку 70-х були в репертуарі майже всіх буковинських та галицьких ансамблів.
В 1974 році гурт Громцева змінив самодіяльний статус на професійний – музикантів повним складом спочатку запросили до Хмельницької філармонії, де назвали «Товтрами», а потім вони всі переїхали у Волинську філармонію де й стали «Світязем». Гурт записав кілька пісень на збірний лонг-плей українських ВІА, проте справжній успіх прийшов у 1977 році, коли до «Світязя» приєднався Василь Зінкевич. Вже за рік «Світязь» став найпопулярнішим ВІА в Україні.
Та в 1979 році Громцев залишив своє дітище і перебрався до Сімферополя (там він зібрав свій недовговічний проєкт «Море», працював з «Чайками», «Червоною рутою» і закінчив на флотському ансамблі «Графська пристань»). У «Світязя» ж розпочалася «лихоманка» з керівниками, які мінялися чи не щороку – Станіслав Чуєнко, Михайло Мусієнко, Олександр Сєров, Олег Дерев'янко і нарешті Ігор Перчук. При ньому у «Світязі» зібрався потужний джаз-роковий склад і гурт записав свій перший концептуальний магнітоальбом «Українське весілля».
В 1989 році Перчук перебрався в «Студію Лева» і передав віжки правління клавішникові Дмитрові Гаршензону. Він в гурті з 1983 року. На перші ролі у колективі виходить гітарист, співак і композитор Анатолій Говорадло. Його жартівливі пісні «Мамо, матусю», «Мільйонер», «Миколине весілля» повертають «Світязь» на вершини популярності.
Хороші стосунки із студією звукозапису Волинського радіо, а згодом студією «Олекса», та мобільний склад (окрім Зінкевича, Гаршензона і Говорадла в гурті донедавна був ще тільки барабанщик Роман Ланкіос) сприяють тому, що «Світязь» стає одним з найпродуктивніших виконавців в українській попмузиці першої половини 90-х.
Весною 1996 року фірма НАК випустила перший офіційний альбом гурту «Ні, я не ту кохав». Тим часом Говорадло і Гаршензон створюють нову програму Оксані Білозір – згодом відображену на їхній спільній касетці «Святкова Оболонь».
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
