Волинсько-поліський діалект у творах Лесі Українки, Уласа Самчука та Володимира Лиса

Говори північного наріччя мало представлені в українській культурі. Важливий вклад у цю справу зробила п'єса Лесі Українки «Лісова пісня», яка вже понад 100 років в репертуарі українських театрів. Також важливу роль у формуванні літературної норми на основі живого народного мовлення Волині відіграв письменник Улас Самчук. А наш сучасник Володимир Лис у своїх книгах найбільш системно та повно передав специфіку говірки волинського Полісся.

Суспільне Культура завершує серію матеріалів про різноманіття української мови західнополіським (волинсько-поліським) діалектом північного наріччя в літературі та масовій культурі. 

Жителі Волині, Житомирщини, Рівненщини та Чернігівщини та Волині говорять давнім наріччям. Тутешні діалектизми іноді складні для сучасного сприйняття, унікальні в українській мові та ще пам'ятають літери ę, ě, ѣ з найдавніших слов'янських абеток. Є думка, що північне наріччя так добре збереглося передусім через географічні особливості, наприклад непрохідні болота. На півночі України їх так багато, як і місцевих назв трясовини: несцьока, вокна, цмоковине, бочка, трасовичина.

У таких краях дуже люблять селитися лелеки, яких тут називають бузько, гайстер, чорногуз, бусол. 

Північне наріччя поділяється на три діалекти: 

• східнополіський (лівобережнополіський), 
• середньополіський (правобережнополіський),  
• західнополіський  (волинсько-поліський). 

Говори Волині дуже розрізнені та не збігаються з територією Волинської області, як назва обласного центру Луцьк не збігається з назвою області. В цьому краї зустрічаються не тільки різні діалекти, а навіть різні наріччя.

«Кожне селце – інше словце», – так кажуть самі жителі Волині. 

Юрій Шевельов не визнавав свого часу волинський говір як окремий діалект, а називає його перехідним. Але з живою мовою завжди так: мови взаємопрониканні з сусідніх областей та країн, наріччя легко можуть нашаровуватися одне на одне, не кажучи вже про говори. Тому тема діалектів ─ це завжди або ґрунт для запеклих лінгвістичних сварок, або поле для насолоди мовним різноманіттям. Вибір за вами.

Юрій Громик, професор та проректор Волинського національного університету імені Лесі Українки каже, що основна відмінність західнополіського діалекту від двох інших поліських пов’язана зі специфікою його формування: місцеві говірки ілюструють нашарування на північноукраїнську основу рис південно-західних українських діалектів (причина – активні міграційні процеси в напрямку з півдня на північ). Тому в межах північного наріччя тільки в західнополіських говірках трапляються, наприклад, такі фонетичні явища, як:

• заступлення звука [а] після м’яких приголосних, зокрема історично м’яких шиплячих, варіантом [е]: єма, єблико, тєжко, дєкую, щєстє, шєпка, дивчєта;
• реалізація наголошеного [е] у варіанті [а]: стажка, царква, дариво; виразна (хоч і неповсюдна) тенденція до так званого «укання»: гулува, мулуко;
• вимова ненаголошеного [е] чітко як [и]: биреза, читвер, дериво;
• у словозміні – деякі виразно архаїчні явища, скажімо, добре збережені сліди двоїни, як-от: дві селі, дві вербі, два стола, голима рукіма, малима дітьма, днєма, полєма;
• давні словоформи на зразок на плечох, на очох, по людьох, людьом, дітьом;
• архаїчні інфінітиви печи, стричи, бічи або гібридні пекчи, стригчи, бігчи тощо; на лексичному рівні – розмаїті полонізми.

Водночас західнополіський діалект не однорідний і включає три великі говіркові групи: волинсько-поліські говірки (центр та північ Волинської і північний захід Рівненської областей); берестейсько-пінські говірки (південь на центр Берестейської області Республіки Білорусь); підляські говірки (південно-східна частина Підляського та північно-східна частина Люблінського воєводств Республіки Польщі).

Між цими трьома ареалами чимало відмінностей: скажімо, у волинсько-поліських та в більшості берестейсько-пінських говірок немає дифтонгів на місці давніх наголошених голосних *о, *е, *ě: він, стил, жинка, муст, щутка, піч, сєм, ліс, колєно, а в підляських говірках дифтонги добре збережено: стуол, муост, жуонка, піеч, сіем, ліес, коліено; у підляському ареалі помічено значно більше полонізмів, ніж у двох інших говіркових групах.

У XXI десь на Західному Поліссі можна досі почути від бабусі: «шоб тебе Перун побив» або «шоб тебе Шум забрав». А коли на людей дрімоти нападають в житі ховаються мавки, а в болоті русалки, які вдень обертаються на маки та волошки. 

«Якщо не вірите, то перечитайте Лесю Українку, яка народилася та виросла на Волині. Письменниця майстерно використовувала західнополіські діалектизми у художній літературі, щоб передати багатство народного мовлення. Вона не копіювала говір поліщуків, а просто додавала декілька яскравих штрихів у тексти за допомогою говіркових слів», – каже Юрій Громик.

Її драма-феєрія «Лісова пісня» – ода Волині. З самого прологу ми занурюємося в атмосферу предковічного лісу з тихводним озером, вкритим очеретом: «Містина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної, задумливої поліської краси». Звісно, що тут водяться русалка, Мавка, лісовик, потерчата, перелесник та інші персонажі української міфології та демонології. І ще там «уїдливо хававкають пущики», – тобто видають приглушені звуки птахи сичі, які водяться в дрімучому лісі – пущі. Мати головного героя Лукаша має «чорний пояс» по сварках з невісткою: «Упадоньку! Нездарисько! Нездолисько! Нехтолице!»

«Ні, я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!» – ці слова Леся Українка вклала у вуста Мавки, і вони виявилися пророчими.

Західнополіські діалектизми, які сама Леся Українка називала волинськими, зустрічаються також у творах «Приязнь», «Така її доля», «Одинак» та у її першій збірці поезій «На крилах пісень».

Ще Леся Українка називала кажана «лилик», наприклад, у казці «Метелик»: «Лилик був неговіркий, понурий і до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика, — сказано, нерівна!».

Лилик настільки чарівне слово, що важко уявити його понурим та презирливим.

Крім Лесі Українки ще варто пригадати Уласа Самчука, який народився на Рівненщині. Найвідомішій свій твір він написав у 1930-х ─ це трилогія «Волинь». Письменник тонко відчував природну  доцільність діалектизмів та вважав, що це важливий засіб збагачення української літературної мови. Мова героїв його романів «Юність Василя Шеремети», «Дермань» та «Волинь» щедро насичена діалектами та розкриває атмосферу волинського краю тих часів.

Найбільш системно, повно специфіку говірки волинського Полісся передав наш сучасник український журналіст, драматург, письменник Володимир Лис, уродженець села Згорани на Волині. В його творах добре відчутний не тільки діалект, а й волинські премудрості, повір'я: «Століття Якова», «Соло для Соломії», «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї», «Іван і Чорна Пантера», «Діва Млинища», «Стара холера».

По «Століттю Якова» телеканал 1+1 зробили історичний мінісеріал, який вийшов на екрани у 2016 році. Сам автор роману Володимир Лис зауважив, що у фільмі зникло використання діалекту Західного Полісся. Його замінили на літературну мову.

За останні роки ставлення до діалектів змінилося. Тільки в цьому році на великі екрани вийшло два нашумілих та касових українських фільми «Памфір» та «Люксембург, Люксембург», всі герої яких говорять на діалектах. 

Мовних рис, притаманних півночі України — нескінченність. Ось тільки деякі з них:

• на початку голосних — додають г: гоко, говес, гікно, гозеро, годин, гонуки Гоксана, Ганна, Гантон, Гандрій;
• замість і вживають о, у або и: він ─ вон, вун, вин; кінь — конь, кунь, кинь; вікно — вокно; кіт — кот;  пішла — пушла; нуч, вечур, пуд хатою;
• на Рівненщині замість і іноді вживають [ве]: «Виліз квет на поквет і побив макветру». Якщо нічого не зрозуміло, просто замість ве підставьте і;
• Тут кажуть: насить, вазить, лазить, рабить. І якщо на сході балакають, то на півночі гомонять. Тут можуть казати -єсцця або -єсся замість є;
• На півночі укають, бо ненаголошене О тут часто промовляють як у: курувай, сукири, лупати (лопата), кулишня, кулись, пузбирали, гулува, кулега;
• Хто сміявся з південно-східних трахтора та конхфети? Ось вам північні антобус, чемайдан, лесапет. І ще на додачу тута, тудою, сюдою, йойний, отово, тутека.

У статті «Волинь незабутня» Улас Самчук колись писав: «Волинь українізувала чужих прибульців без примусу, без політики, лишень силою культурної вищости її села. Етнічна сила цього народу була така велика, що вона розчиняла в собі не лишень поляків, але й німців, у великій мірі чехів і самих москалів».