Вокалістка етно-гурту «Ягоди» переспівала хіт 60-х років на слова волинського поета Олександра Богачука

Вокалістка етногурту «Ягоди» Софія Лешишак переспівала відому естрадну пісню «Троянди на пероні», яка була популярним твістом серед молоді 60-х років минулого століття. 

Журналісти Район.Культура побачили відеозапис співачки в інстаграмі.

Текст написав волинський поет родом з села Сокіл Рожищенського району – Олександр Богачук. Музику до пісні написав Анатолій Горчинський. У 60-х роках виконували композицію  Юлія Пашковська та Валентина Купріна.

Анатолій Горчинський пригадував, що коли був на львівському вокзалі, то побачив пару, яка посварилася прямо на пероні. Розгнівана дівчина жбурнула подаровані хлопцем квіти і їх нещадно топтали перехожі. Тоді йому дуже захотілося написати про це пісню, та він все ж таки був музикантом, та не поетом. 

«Був би я поетом, відразу ж би написав такого вірша – подумалось мені в той час. Але емоційно пережитий сюжет мучив мене досить довго. А ж поки випадково (тепер я знаю, що не випадково) не взяв у руки збірочку віршів невідомого мені волинського поета Олександра Богачука. Найцікавіше, що відразу відкрив книжечку на потрібній сторінці. Боже! Ніби написано на моє замовлення. Я взяв у руки гітару – і так народилася пісня», – розповідав композитор.

Гітарний супровід Софії Лешишак виконав теж волинянин, музикант Вадос Манчестерський.

 

 

 

 

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Допис, поширений Софія Лешишак | СПІВАЮ УКРАЇНСЬКЕ (@sofi.leshyshak)

Троянди на пероні у виконанні Юлії Пашковської 1967 року:

Запис 60-х років у виконанні Валентини Купріної: 

Мабуть, часте спілкування з дідом, чарівні звуки його скрипки й дали мені імпульс для розкриття творчих нахилів, які через багато років назвали талантом. А вогонь ковальського горна з кузні діда і батька зарядили мене енергією, яку я взяв у свою душу.

Коли я був хлопчиськом, у 1941 році чорним громом впала війна. Вона обпалила рідне село і моє дитинство. Дитяча пам’ять на все життя закарбувала ту трагедію, щоб потім у віршах розповісти про це.

Після війни, закінчивши Луцьку середню школу робітничої молоді, я вступив до Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки. 

Вже в інституті почав брати активну участь у літературному житті, публікував вірші.

У грудні 1984 року за заслуги в розвитку української радянської літератури я був нагороджений почесною грамотою Президії Верховної Ради Української РСР.

А ще були роки поневірянь, із-за яких у грудні 1985 року ми із сім’єю — дружиною Неонілою та синами Ярославом і Максимом переїхали в місто Рівне.

У Рівному мені запропонували очолити новостворену письменницьку організацію. У цьому місті я знайшов нових друзів, колег, побратимів. 

Написані мною рядки висічені на гранітних плитах меморіалу в Кортелісах, на пам’ятниках. Окремі фрази стали афоризмами, вірші — піснями. Такі пісні, як «Тиша навкруги», «Троянди на пероні», «Іду я росами», «Димить туман», «Тихо падає цвіт», «Щедрик», «Журавлі», «Моя родина – Україна» та багато інших були апробовані широким загалом виконавців і знаходили вдячних слухачів як в Україні, так і далеко за її межами: у США, Канаді, Європі.

Мабуть, сила мого поетичного слова насамперед в емоційній правдивості: воно природно пульсувало з моєї душі, тож мені не доводилося заставляти себе шукати риму чи зміст. Я жив ними.

Вже потім мене назвуть поетом високого громадянського звучання, який може бути і ніжним ліриком, і зосереджено суворим оповідачем. А я лиш намагався бути вірним своїй самобутній творчій манері. Завжди пам’ятав про своє покликання і ніс відповідальність за час, у якому жив і працював, намагаючись триматися вселюдських ідеалів.

18 травня 1994 року я відійшов у вічність, залишивши свою поетичну спадщину», – з сайту творчості письменника.