«Стефаник би плакав», – Оксана Забужко про фільм «Памфір»
-
-
>
-
>
-
>
1683
«Памфір» режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука, виробництва компанії Bosonfilm, стартував у національному прокаті 23 березня. Своїми враженнями від українського ігрового фільму поділилася письменниця Оксана Забужко.
Такий допис вона опублікувала 14 квітня на своїй сторінці у фейсбуці.
Подаємо текст без змін:
«Памфір» – чудово зроблений фільм, Сухолиткий-Собчук – наш завтрашній Естланд і МакДонах в одній особі, актори – вище всяких похвал (просто незрозуміло, де їх таких од нас ховали стільки років?!), драматургія, характери, фактура – ну чисто все виставлено так, що знай приплямкуй од насолоди, і, на додачу, все воно при тому українське – «я ж дивлюсь, очам не вірю, все знайомі, все свої», як писав класик.
І те, що мені в цьому фільмі НЕ сподобалось, – так само «українське, надто українське»: проекція того, що мені не подобається в наших задавнених трансґенераційних травмах і ПТСРах.
Найкоротше це сформулював колись Майкл Щур – «люди бідкаються». І кіно – теж бідкається. Кілька років тому, коли всі дивились і обговорювали «Спіймати Кайдаша», найв'їдливіша частина публіки була завважила: мовляв, а чого це в Кайдашів у хаті й коло хати таке вбожество, коли в домі троє дорослих чоловіків мають свою СТО, на якій гарують не покладаючи рук?.. Тепер те саме питання викликає «Памфір», тільки тут це видовище люто-злиденного, Стефаник би плакав, захряслого в непролазній грязюці, гейби десь під Пензою чи Костромою, буковинського села, де всі мужчини – або на заробітках, або «на контрабасі», вже ріже впоперек драматургію й сюжет: ДЕВ'ЯТЬ років ось такий красень-герой був у Європі на заробітках – і все, що привіз синові за 9 років, це РОВЕРА?! І автор хоче, щоб я (а не рецензент Le Monde чи Guardian) у це повірила?..
Перепрошую, а майже 6 млрд євро, тільки через банки щороку в Україну сланих з ЄС «памфірами» обох статей, – куди ж із кадру поділися? Всі оті муровані паркани круг дому, зведені на першу ж зароблену тисячу євро в ледь не кожному карпатському селі, всі комп'ютери-планшети-айфони Назарам од «тат по скайпу» і т.п. ознаки заробітчанського «показного добробуту» – де вся ця реальність 21-го ст.? Де, нарешті, «пшонка-стайл»-вілли Морд із клевретами, що й визначають ландшафт наших «контрабандистських» реґіонів, порівняно з яким румунська глибинка (куди Назар, за заповітом тата, втікає в фіналі просто-таки як у Країну Божого Світла від «лампочки Лєніна») візуально вражає наче подорож у часі, «назад у 1990-ті» (кажу як людина, що кілька місяців тому їхала автом з Тімішоари до Будапешта!), – перед ким автори вирішили завбачливо те все добро приховати, старанно зобразивши в кадрі 30 рр. вливану нам у голови за активної участи рашапропаґанди «найбіднішу країну Європи»?.. І, головне, навіщо знадобилась ця «архаїзація» всієї матчастини під «колгоспну розруху» поч. 1990-х - ну от щоб що?.. Невже лиш на те, щоб добре продати цей стереотип на Заході, де до нього так звикли, що іншої України, до російського повномасштабного вторгнення, собі й не уявляли?
Шкода, бо, повторюю, фільм талановитий. Дуже. І якби він, такий, з'явився – ну хоча б одночасно з «Кайдашевим» серіалом, ця програмово візуалізована «біда-бідося», можливо, так би не впадала в око, не дряпала вразливости. Але в міжчасі рівень добробуту українського села, з його асфальтами, ліхтарями, комп'ютерами й пральками, був оцінений чужою армією, виповзлою з боліт такої незглибимої безпросвітности, про існування якої ми в себе й не підозрювали, – і, ціною крови й безмірного горя, українці відкрили, що за минулі 30 років – таки трохи ми були доробилися, гріх було нарікати... І стереотипізована «чернуха а-ля 1990-ті» автоматично робить прегарну психологічну драму – «фільмом вчорашнього дня».
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
