Словотанцюрист із незбагненною душею лірика
-
-
>
-
>
-
>
БЛОГ
568
Уродженець Волині Ігор Павлюк знову (чи вкотре) під прицілом медіа – цього разу через те, що нагороджений Міжнародною літературною премією імені Леонардо да Вінчі за 2024 рік.
Як людина, яка перечитала майже всі книги, ба більше – твори Павлюка (навіть трохи у рукописах) вирішила і я сказати кілька слів про цього автора, словотанцюриста, який здавна і завжди між Богом і Бугом…
Не подумайте, я не лаю Ігоря Зиновійовича словом словотанцюрист. Річ у тім, що здавна захоплююся і навіть фахово досліджую авторські неологізми, себто слова, які вигадав конкретний поет. Так от, Павлюк навигадував нових слів понад 2 тисячі! Одне з них – словотанцюрист:
За карантин хтось тілом помужнів,
А хтось себе, відчувши, − зрозумів –
І став поетом – словотанцюристом.
От сьогодні спробую зазирнути за лаштунки мови та душі Ігоря Павлюка саме через окремі слова. Наприклад, він часто почуває/відчуває/пояснює себе та всіх творчих дитинно, використовуючи слова на кшталт поет-кришталь (Де за нами прийдуть знову наші, / А між ними наш поет-кришталь…), поет-дитина (Кровну пісню закінчу писати. / Почну свою казку. / Із поета-дитини я гуру-поетом стаю), виростаючи духовно-душевно до гуру-поета, чи поета-воїна, чи поета-жреця (Ще не знав я, що тут, / В цій країні, / Поетом-воїном / Мусить стати отой, / Хто поетом бути рішив).
Водночас Павлюкові противне все, що автоматизоване, штучне, неталановите, графоманське, наприклад: Крізь підкову епох / Бог сміється / З машин-поетів… Бо для нього вірші – це не просто тексти. Для Павлюка, який щиро живе творчістю (тільки послухайте: Я в образу не дам / Ні вітчизну, ні музу, ні честь) вірші – це поезія-пісня-молитва, молитва-пісня-поезія, поезія-подруга...
Так, Ігор Зиновійович творить поезописання, займається віршотворством. І народжувалися від такої вольтової напруги вірші-молитви, вірші-пісні, вірші-сповідь, вірші-голосіння….
Ще 2016 року Павлюк написав: Знов готую книгу до видання: / Цикли моїх віршів-молитов. Сказати чесно, оце «готую» – для волинського поета стан перманентний, бо ж є у чернетках безліч творів, а ще ж пишеться!
А душа моя сива над річкою віршить і вершить:
Їй же хочеться ритму,
А не залишати томи...
Що тут додати? Читаймо поетів, поки їм віршиться тут – чи томи, чи окремі строфи, головне читаймо... Навколо стільки горя, що національна забава «цінувати після смерті» вже не видається цікавою...
І насамкінець – один із моїх улюблених віршів.
На рівні державнім до мене глухо –
Медалей і премій нема... але
Пісні мої в корчмах співають шлюхи
Й бандити, коли їм зле.
На проповідь сунуть архієреї
Мої афоризми про
Любов до далекого, до ідеї,
До ближнього, в кім Дніпро...
А хтось еротичне чи єретичне
Знаходить в моїх рядках.
І хвалять, і гудять – це діло звичне...
І пишуть «під Павлюка».
А десь поза крильми
І лихословлять:
Від заздрості, чи чорт зна...
Нічого.
Життя – наче рибна ловля
З утопленого човна.
На чорному плесові циферблата
По колу шнурує час.
Дивись, вже немає і мами, й тата,
Старої верби... і нас...
Збулися пророцтва.
Держави гинуть.
Як сонячні зайчики – зорі теж...
В очі світити, стріляти в спину –
Звичка, як Всесвіт, –
Не має меж.
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
