Прекрасні люди: мисткиня з Волині Юлія Марушко представила в Німеччині виставку портретів про війну, дітей і пам’ять
-
-
>
-
>
-
>
762
Лучанка Юлія Марушко проживає у Німеччині вже близько 12 років. Україна в її пам’яті – це країна до війни, однак у своїх мистецьких роботах вона фіксує усю сучасну історію батьківщини.
У давній церкві Бранденбурга її ретроспективна виставка «Прекрасні люди» розповідає про героїв Небесної сотні, українських військових, біженок та дітей, які постраждали від російської агресії.
Саме дітям Юлія присвячує більшу частину своєї діяльності, адже є не лише казкаркою чи викладачкою, а і засновницею першої вальдорфської школи в Луцьку (альтернативна школа, яка має на меті гуманістичне і цілісне виховання дітей).
Про пам’ять в акварелі, зміну ставлення німців до України, час для сліз та важливість казок Юлія Марушко розповіла журналістці Район.Культура.
«Акварель сама продовжує роботу»
Коли Юлія вперше приїхала до Луцька від початку повномасштабного російського вторгнення, вона відчула страх. Жінка зізнається: не очікувала, що так важко прийматиме реальність.
Там на могилі свого друга-волонтера та військового Ігоря Приступи, який загинув, захищаючи Україну, художниця зрозуміла, що її виставка матиме назву «Прекрасні люди».
В основу назви ліг і спогад про чоловіка, який під час Революції гідності, мав плакат із надписом «Люди, ви прекрасні». Так експозиція отримала і присвяту – усім, хто «віддав і продовжує віддавати своє життя за свободу, демократію й права людини».
Майже всі свої роботи Юлія Марушко створює аквареллю, що у перекладі німецькою звучить як «водяна фарба», тож мисткиня вважає її своєю стихією – такою ж бурхливою і нестримною.
У Німеччині вона навчалася працювати зі старшокласниками, а їм, за словами Юлії, властива нетерплячість, тож акварель теж стає для них найбільш нагідним матеріалом. У 10-11 класі у вальдорфських школах учні починають вивчати імпресіонізм – період, коли «для того, щоб намалювати гору, не треба малювати гору», бо йдеться насамперед про відчуття.
«Це дуже хороша вправа, особливо зараз, коли людям потрібно щось для душі. Береш папір, змочуєш його – це називається «по мокрому». Можна й «по сухому». Навіть якщо маєш лише одну фарбу, наприклад, синю чи блакитну, просто спостерігаєш як акварель розтікається. У цей момент щось відбувається з тобою, це дуже сильне відчуття»,– описує свої емоції Юлія.
За її словами, ця техніка підходить не всім, але вона захопилася й почала використовувати її для створення портретів.
«Я навчалася, щоби навчати інших, а допомогла собі», – каже художниця.
Вже після перших розстрілів на Майдані Юлія почала шукати світлини загиблих.
«Пам’ятаю п’ять мольбертів, на яких одночасно малюю, а німкені на мене дивляться — вони не встигають за таким темпом. Кажуть: «Ви можете трохи заспокоїтися?» – пригадує Юлія.
Серію про Небесну сотню вона писала протягом року, за цей час змінювались і події, і сама художниця, тож фарба щоразу була іншою.
Коли Юлія вперше побачила списки загиблих з Волині – малювала лише чорним кольором.
Вона наголошує, що акварель сама продовжує роботу митця, і є дуже потужним засобом. Ілюстрації до майбутніх казок жінка теж планує створювати саме аквареллю.
«А що з пам’яттю?»
На початку російської агресії, за словами Юлії, багато українців не усвідомлювали, що в країні почалася війна. Доки одні ходили на демонстрації, передавали необхідні речі на фронт та економили, інші їздили на «шашлички».
«І ти не можеш зрозуміти: як так? Для мене це було великим питанням, тому я затихла з початку повномасштабної, заглибилася в себе, мені перестали снитися сни, я перестала писати. У мене була образа, можливо, це по дитячому. Хіба за ці вісім років і міжнародна спільнота, і ми не могли нічого з цим зробити?» – розповідає Марушко.
Юлія додає, що тепер пишається тими активістами, які дбають про пам’ять тих, хто загинув на початку російсько-української війни та їхніх родичів.
«Зараз це суцільний день трауру. Родичі загиблих на Майдані покинули цю землю й не отримали відповіді на питання: хто розстріляв мого сина чи брата. Де це правосуддя? Ми програємо. Для мене це біль усіх. Я це дуже відчуваю», – додає Юлія.
Вона наголошує, що збереженням пам’яті про загиблих досі найпотужніше займаються громадські організації, як-от «Родина Героїв Небесної сотні», хоча, на її думку, цей процес мала б просувати держава.
Утім, свій внесок може зробити кожен, особливо ті українці, які перебувають за кордоном, і мають можливість розповідати іноземній аудиторії про те, що відбувається в Україні.
«Тобі кажуть: «Ти там сидиш десь у Європі, про що ти говориш?» Але зараз уже близько шести мільйонів українців живуть за межами України», – підкреслює Марушко.
Юлія довго думала як розповідати іноземцям, приміром, про поранення, які отримують українці. Гарним прикладом став дизайнер Макар Ліберман, з яким Юлія створювала колекцію хустинок та суконь, на основі власних малюнків. Тепер дизайнер створює функціональний одяг для військових.
«За його словами, найбільша свобода для людини, яка повернулася з фронту, – це змога самостійно вдягнути ті ж штани», – додає Юлія.
Українців тепер вона порівняє із героїнею серіалу «Сто років самотності», яка ходить з торбою повною скелетів, але «наше завдання ці скелети розбирати».
«Щастя в нещасті»
За понад десять років життя у Німеччині Юлія бачила як змінювалось ставлення німців до України. Якщо раніше лише одиниці бували в Києві, то тепер знайомим для іноземців став навіть Луцьк.
По-новому за кордоном відкривають і українське мистецтво та навіть вивчають українську мову.
«Є така казка, яка називається «Щастя в нещасті». На жаль, тільки тепер вони дізнаються, що Казимир Малевич не росіянин. І так в усіх сферах. Дрібничка, але важлива», – додає Юлія.
Більше звертають уваги і на українську музику. Марушко пригадує як важко під час роботи на радіо було знайти українські пісні й як «розкручувала» разом з колегами музикантів, які співали українською.
«На нас дивилися як на хтозна-що. А зараз – подивіться, що з українською музикою! Ziferblat на «Євробаченні», який це рівень!» – наголошує мисткиня.
Виставка Юлії «Прекрасні люди» проходить у понад 400-річній церкві, про яку дбає громада. Художниця припускає, що німці приходять туди з’їсти тістечко чи випити кави, але натомість бачать портрети, від яких у них «волосся стає дибки».
На одному з полотен Юлія зобразила хлопчика з бабусею, які на човні намагалися вибратися з окупації й загинули. Цю картину помітила журналістка Ульріке Бутмалої, яка стала співорганізаторкою виставки.
«Вона як журналістка, яка вже спілкується українською, дуже чітко питала мене: «Хто це? Де це було?» І ми написали ці історії», – розповідає Юлія.
Художниця наголошує, що російська пропаганда дуже активна в Німеччині й попри зусилля українських активістів і діячів, «на Новий рік приїде хор «Лускунчик», німці підуть і скажуть: «О, яка прекрасна культура». Тому важливо розповідати про ситуацію в Україні через особисті історії.
«Це те, куди треба спрямовувати свою силу і енергію», – підкреслює Юлія.
Хоч українські біженці іноді й «везуть із собою» в Європу не найкращі традиції, Юлія переконує, що хороших прикладів значно більше. Українки відкривають власні бізнеси, встигають при цьому доглядати дітей і організовувати благодійні заходи.
«Я довго думала: що означає оцей масовий вихід українців у світ? Ми несемо із собою анахату — зелену чакру. Ми несемо любов. У нас стільки імпровізації, яка для німців катастрофічна. Тут усе потрібно планувати. А я, наприклад, за 12 років жодного разу не прийшла вчасно. Але разом з тим німці знайомляться з нами. І те, що вони вже впізнають Україну – це точно», – усміхається Юлія.
«Тихі наслідки війни»
Юлія завжди хотіла працювати з дітьми й мала жагу до мистецтва.
«Вчитель поставив мені в школі трійку, мама злякалась, відвела на малювання в Палац піонерів. І я вже тоді страждала. Всі малювали нормальні картини: лебідь, дерево, а в Марушки 200 крапок різнокольорових. Я не могла по іншому. Тепер я знаю, що це пуантилізм», – сміється мисткиня.
Її завжди захоплювала безпосередність і в дітях, і в дорослих. Мрією Юлії була вальдорфська школа в Луцьку, до якої вона йшла 17 років.
«Це школа «Дванадцять». Вже є п’ятий клас, скоро буде старша школа і є садочок «Диво-сад. Вона не до кінця збудована так, як я хотіла. Тому що моя мрія – органічна архітектура. Перша така школа в Штутгарті й була збудована після Першої світової. Можливо, це справді буде після війни», – припускає Марушко.
Освітянка хотіла б попрацювати там вчителькою, але жартує, що для цього треба буде ще зробити Будинок для людей похилого віку.
«Марушці буде 102, і я буду сидіти під японською вишнею, поруч буде просто стояти саке», – жартує вона.
Юлія хотіла б, щоб в Україні, як і в Німеччині, приватні школи отримували допомогу від держави. На її думку, школи мають бути залучені до допомоги тим, хто постраждали від війни.
У Берліні Юлія працює з дітьми, які приїхали з Енергодара, Херсона, Харкова.
«Їм по чотири роки. Вони вже розмовляли — хтось раніше, хтось пізніше. Але тепер ці діти мовчать. Я називаю це тихими наслідками війни, які через роки даватимуть про себе знати. Якщо я можу дати таку пораду: більше оберігайте дітей, занурюйте їх у казку», – наголошує Марушко.
На її думку, педагогіка – це про підтримку, яка дуже важлива для молодого покоління. Однак від війни страждають усі – від риб у морі, до птахів, і до людей, тому навіть дорослим важливо дбати про свою внутрішню дитину.
«Я радісний, веселий метелик, але одну річ я зрозуміла – нам треба брати час для сліз. Час для суму. Нам треба брати час для видиху. Це нормально», – підсумовує Юлія Марушко.
Повну версію розмови дивіться у відеоінтерв’ю на ютуб-каналі Район.Культура.
Читайте також: «Колишніх вчителів, як і хлопців не буває», – Юлія Марушко про стосунки і вальдорфську школу
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
