Річка з назвою птаха, знайома усім: інтерв’ю з Олександром Мимруком про нову збірку поезій, мову й пам’ять
-
-
>
-
>
-
>
1091
Збірку поезій «Річка з назвою птаха» презентував у Рівному поет, журналіст, культурний критик, директор громадської організації «Читомо» Олександр Мимрук з Кіровоградщини.
У 2017 році Олександр випустив книжку «Цукровик» та став лауреатом премії видавництва «Смолоскип» за найкращий поетичний дебют. Після семирічної перерви автор повернувся з новими віршами, в яких зосереджується не на сталості, а на плинності, цікавиться тим, куди тече річка, знайома усім, та головне – звідки вона витікає.
Про пейзажі невеликих, але рідних міст, які залишаються в пам’яті навіть тоді, коли звідти їдеш, поезію як фіксацію буття, скелетність мови та війну як каталізатор творчості Олександр розповів в інтерв’ю для Район.Культура.
«Я міг би написати роман, але зрозумів, що це занадто»
Дитячі спогади Олександра про Рівне приводять на вокзал, де в очікуванні потяга на Дубровицю до бабусі, він годинами розглядав поїзди з бетонного переходу над коліями.
«Рівне – це місто, в якому я не був достатнього довго, але воно завжди десь поряд», – пояснює поет.
Початок творчої кар’єри Олександра частково теж можна пов’язати із цією географічною точкою, адже одну з перших відзнак за свої вірші він отримав на «Поетичній каві». Такі заходи організовував у Києві рівнянин, письменник Олександр Ірванець. За найкращий вірш Мимрук отримав упаковку кави, тепер жартує, що саме тоді подумав: «не такі вже й погані в мене віршики».
«У цьому був винен Олександр Ірванець, тому що якби він не організував цю штуку, то, можливо, я б не повірив у свої сили і не продовжив усе це. Тому, Олександре Васильовичу, дякую вам, якщо ви це читаєте, що дали поштовх моїй кар'єрі літератора», – посміхається чоловік.
Він розповідає, що завжди хотів займатися мистецтвом і в якийсь момент зрозумів: економічна освіта – не для нього, бо сенсами його життя наповнює культура. У маленькому містечку Благовіщенське, що на Кіровоградщині, не було можливостей, щоб, приміром, створювати кіно, тож літератор обрав поезію як найпростішу форму творення.
«Я міг би написати роман, але зрозумів, що це занадто – старатися треба. Можливо, я б прийшов до чогось іншого, якби в мене вистачило терпіння, щоб сконцентруватися на масштабнішій роботі, але я не шкодую, що все так склалося», – пояснює поет.
Попередня збірка Олександра «Цукровик» вийшла сім років тому. Повернутися до поезії після стількох років, присвячених здебільшого роботі над виданням «Читомо», його спонукало повномасштабне російське вторгнення. Поет пояснює: немає сенсу сидіти й чекати на умовне натхнення, адже ми не знаємо, що буде завтра.
«Це книжка про будь-яку річку, яка є в нашому житті»
Свою збірку Олександр Мимрук радить читати послідовно від початку до кінця, адже вона побудована у форматі оповіді, об’єднаної спільним наративом. Ба більше, ці тексти є продовженням поетичного світу, який автор почав розбудовувати у «Цукровику».
«Вона об'єднується на рівні відразу двох книжок, працює як певна розповідь і як окремі вірші. Принаймні мені хочеться у це вірити», – додає поет.
Назва збірки з’явилася ще у 2018 році, оскільки тоді була написана і перша версія рукопису. Утім, не всі вірші увійшли до фінального варіанту, який побачив світ у «Видавництві Старого Лева».
«Річка з назвою птаха» відсилає читачів до річки Синиця у рідному місті Олександра, але не розповідає про неї буквально, щоб кожен міг проєктувати ці образи на знайомі йому пейзажі.
«Якщо ми із маленького містечка і маємо якісь спогади, з ним пов'язані, то дуже часто це саме про річку. Тому я не вказую її назви. Кажуть, що в Житомирі є річка Тетерів, а це теж птах», – зазначив Олександр.
Вірші поета майже завжди базуються саме на візуальних метафорах, які пов’язані зі спогляданням міського простору: урбаністики чи природи. Усі вони «витягнуті з пам’яті» та є «місцями чуттєвої міфологізації», які мають власну історію.
«Для мене важливий досвід спогадів, досвід пережитого як всеохопне і синтетичне явище. Я ніколи не концентруюся на окремих елементах – на людях чи місцях – для мене важливі люди в місцях. Пам'ять прив'язана до певної географії, але в цій географії ти перебуваєш з певними людьми, і це невідривні елементи», – каже Олександр.
Благовіщенське – індустріальне містечко, яке збудоване довкола цукрового заводу, розваленого на початку 2000-х. На думку поета, там немає глибинної історичної пам’яті, тож у своїх віршах він намагається створити міф цього простору. Зокрема говорить і про минуле, і про сучасність, а також про те як «руїни заростають травою, а часом церквами, якимись магазинами із взуттям або автомийками».
«Я теж виросла поблизу цукрового заводу», – розповідає одна з читачок.
«Ви – моя аудиторія. Я для вас це і пишу», – відповідає з усмішкою Мимрук.
Він зізнається, що ця збірка не є суцільними спогадами, але їх у ній доволі багато. Приміром вірші про басейн з проваленим дахом, де працював сторожем його батько, чи рядки про спільну риболовлю.
Коли живеш у маленькому місті, де нічого не відбувається, звідти хочеться вирватись. Однак, як каже поет, після втілення цього бажання думками ти постійно повертаєшся до цих місць, бо це ключові досвіди дорослішання і зростання.
«Потім коли ти приїжджаєш туди й дивишся, як змінився ландшафт чи знесли якусь будівлю, і в тебе виникає такий сум, наче це зносять у тебе в голові, наче частина твоєї пам'яті зникає. Можливо, ніякі конкретні спогади не пов’язані саме із цим місцем, але воно важливе як загальна картина, як певна сталість, яку хочеться забальзамувати. Але ландшафти змінюються, люди теж. І це наштовхує на сентиментальні рефлексії, з яких потім породжуються вірші», – розповідає Олександр.
Чи можна вважати поезію засобом документування? Історик, поет і модератор презентації збірки «Річка з назвою птаха» у Рівному Заза Пауалішвілі на це сподівається.
«У «Цукровику» є це захоплення, коли ліричний герой потрапляє у велике місто й починає його вивчати, ловити вайб, насолоджуватись, порівнювати його з тим, що було вдома. А далі він стає зрілим і починає шукати щось іще. Ріка, як шлях, як щось, що тече, а отже приносить якісь зміни. І отут з'являється я, ти, ми – усі ці речі. Тобто це вже пошук чогось нового. Це зі мною перегукується. Коли я працюю, то постійно намагаюсь щось шукати. Колись я назвав це пошуком істини. Для мене тут теж є цей пошук», – відгукується Пауалішвілі про збірку колеги.
«Мова має бути скелетною»
Олександр каже, що завжди прагнув до простої лексики без «декоративностей».
«Є багато поезії з барвистими словами, за якими дуже часто ховається відсутність змісту», – пояснює він.
Такий підхід використовував українсько-американський письменник Юрій Тарнавський, який в одному з інтерв'ю розповів про цей спосіб творення.
«Його ранні збірки 60-70-х років написані способом говоріння простими словами. І там була вжита дуже конкретна формула – скелетність мови. Коли від мовного тіла просто відсікаєш усе і залишаєш тільки сам скелет, на якому, власне, ти можеш наживити все, що завгодно», – каже Мимрук.
На його думку, це також і редакторська профдеформація, яка стимулює його спрощувати речення до останнього і десятками разів переставляти слова, щоб досягти потрібного результату:
«Я часто міняю закінчення цих слів або підбираю синоніми. Дуже-дуже довго з цим граюся і мучуся тим. Для мене писання – це мука, через яку я проходжу. Але коли ти вимучиш ці вірші, то більше їх цінуєш».
Автор порівнює це з архітектурою у функціоналістському стилі, яка «у своїй зовнішній формі створена під впливом внутрішньої функції будівлі». Однак, як каже поет, навіть функціональна архітектура не буває такою на сто відсотків: цього можна прагнути, але не завжди вдається досягти.
«Часом ти все одно щось прикрашаєш і думаєш: «Ой, хай вже буде, ладно, прекрасно». Але важливий саме цей первинний порив. Мені здається, що ці вірші, можливо, не спрощуються цілковито, але вони завжди прагнуть до розкладання форми», – додає Олександр.
Він також зумисно використовує літературну українську мову, не прив’язану до етнічного контексту, щоб створити «панукраїнську конструкцію, зрозумілу всім».
Водночас Олександр зізнається, що ця любов до узагальнень в універсалі може бути острахом відвертості. Втім, цю збірку називає дорослішою за попередню, бо теперішнє життя підтверджує: «або зараз ти будеш говорити відверто, або не будеш говорити ніяк».
Реалії війни проявляються і в мові: слова набувають нових значень, а старі вірші отримують інше прочитання.
«У цій книжці в одному з віршів є слово авангард, який я використовував більше в культурологічному контексті або в сенсі історії культури, але водночас це військовий термін, який означає передній край армії. Зараз такі слова отримують нову інтерпретацію і новий спосіб прочитання цих текстів», – наводить приклад автор.
У цьому є певна пророча функція поезії, яка часто передчуває певні зміни.
Заза Пауалішвілі іронізує, що це звучить як магічне мислення, але погоджується, що в поетів є «струни, які вловлюють ці вібрації». На його думку, це працює так само як спільний простір, який впливає на те, що поети часто пишуть про одні й ті ж сенси, але різними словами.
«Не хочеться, щоб книгу було соромно поставити на полицю»
Олександр ретельно поставився до візуального оформлення збірки, оскільки обкладинка – це перше, що бачать люди, і вона є частиною комунікації з читачами.
Основну концепцію дизайну розробила Олеся Бачинська, яка на великих листах паперу аерозольною фарбою створила малюнки, які згодом детально відсканували. На їхній основі з’явилася обкладинка та внутрішні ілюстрації розділів. До роботи над художнім оформленням долучалася також Оксана Гаджій.
Задум полягав у тому, щоб обкладинка також була тактильною, мовби, шари фарби, які можна відчути на дотик.
За словами автора, існує кілька інтерпретацій кола: хтось каже, що це місяць, сонце, світло вкінці тунелю чи світло, яке бачиш з-під води. З усіма ними він погоджується.
«Тут ще фарба так з боку підтекла, дизайнерка мені казала, що треба це прибрати, а я відповів: «Та ні, давайте залишимо». Тепер це має вигляд, ніби мить перед затемненням сонця», – пригадує поет.
Книжка, на його думку, має мати естетичний вигляд не лише, коли її тримають в руках, а і на полиці, аби вписатися в інтер’єр.
Через скрупульозну й довготривалу роботу над дизайном є частина текстів, які не встигли підверстати у збірку. Цикл поезій «B-Sides & Rarities», які передають атмосферу й настрій «Річки з назвою птаха», але так і не увійшли до неї, Олександр опублікував на сайті Litcentr.
Окремим додатком до збірки став і плейлист, де автор зібрав треки, які слухав у період написання віршів. Він називає це «саундтреком для думання після прочитаного».
«Це музика, яка відсилає до певної попкультури, і для мене важливо, щоб це відсилало до того, що я слухав у своїй юності, і таким чином відновив цей емоційний зв’язок із певним часовим періодом. Але це необов'язкова частина, бо ці тексти читаються навіть якщо ти не дуже ангажований в те, яка це музика, про що і про який часовий період», – наголошує Мимрук.
Щоб прослухати ці композиції достатньо перейти за qr-кодом наприкінці збірки.
А от свою наступну книжку Олександр бачить відмінною від двох попередніх. На його думку, цю тему й поетику він «закрив». Майбутні кроки радикально відрізнятимуться й він уже має кілька концептуальних задумів, хоч і не знає, яке видавництво може за це взятися.
«Можливо, я взагалі не буду писати вірші, тому що зараз у мене немає далекосяжних поетичних планів, але все може змінитися», – підсумовує Олександр.
Читайте також: «Я зображую найпохмурішу картину майбутнього, щоб примусити вас задуматись», – Макс Кідрук
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
