«Я зображую найпохмурішу картину майбутнього, щоб примусити вас задуматись», – Макс Кідрук

Макс Кідрук – український письменник, видавець і популяризатор науки. Автор проєкту «Теорія неймовірності» на Українському радіо, книжок «Де немає Бога», «Не озирайся і мовчи», «Зазирни у мої сни», а також фантастичної серії «Нові Темні Віки».

До 41-річчя Макса Кідрука Район.Культура публікує текстову версію інтерв'ю з письменником, записаного на Міжнародному літературному фестивалі «Фронтера».

У ньому говоримо про те, як брак освіченості впливає на розвиток людства, чи варто боятися штучного інтелекту й чому у видавництва «Бородатий Тамарин» немає бізнес-моделі. А також чим відрізняються книжкові тури Україною та Європою, як Макс наважився видавати «Колонію» й що чекає на читачів далі – дізнавайтеся в нашому матеріалі.

Апокаліптична сліпота

– Ви багато говорите про глобальне потепління і звинувачуєте соцмережі у тому, що люди не дослухаються до порад науковців. Тож чи потрібно нам забороняти TikTok?

– Я знаю, що зараз звучу як песиміст, але що більше я заглиблююся в тему глобальної зміни клімату, то більше розумію наскільки все погано. Ще років два-три тому я був трохи більш оптимістичний щодо кліматичних змін. У мене було відчуття, що ми не пройшли точку неповернення і якщо мобілізуємося, чого не станеться, то зможемо якось цьому зарадити. Зараз я розумію, що ми не говоримо про те, буде спекотніше чи ні. Мова йде про те, наскільки сильною буде спека в майбутньому і наскільки жорстко вона вдарить по наших суспільствах і звичному укладу житття. 

Загалом прогнози песимістичні. Про це й говорить Джеф Гудал у своїй книзі «Палюче тепло вб'є нас найперше». В Україні в плані клімату ситуація ще більш-менш, тому що ми – на півночі. Що б хто не казав, ми значно ближче до Північного полюсу аніж до Екватора. Тому у нас взимку, восени і навесні будуть хороші дні, але ми не можемо ігнорувати того, що буде на півдні. Багато розвинутих націй зіткнуться із загрозою, з якою вони не стикалися впродовж усього свого існування.

Я не звинувачую в цьому соцмережі, бо звинувачувати немає кого. Я не з тих, хто зараз почне тицяти пальцями на політиків чи на енергетичні й нафтовидобувні компанії, тому що вони ухвалювали рішення, спираючись на ту інформацію, яка в них була. Вони дали нам те життя, яке ми маємо: автомобілі, медицину тощо. Безглуздо зараз шукати винних. Ми всі винні, бо не можемо існувати, не продукуючи парникові гази. Проблема в тому, що нам з цим робити зараз? І ось тут соцмережі грають дуже нехорошу роль. 

Поява соцмереж дала нам багато чудового – змогу миттєво обмінюватися повідомленнями, бачити своїх рідних на величезній відстані. Вона дозволила націям, які тривалий час були пригноблені, побачити як живуть інші – мова про Арабську весну. Але вона також прирівняла думку експерта, який десятиліття витрачає на вивчення певної проблеми, з думкою невігласа. Між ними тепер стоїть знак дорівнює.

Мене жахає не глобальне потепління, а те, що ми стоїмо в цій точці, зависли над прірвою і величезна частина нашого суспільства говорить про те, що ніякої проблеми немає. І ця апокаліптична сліпота примушує мене казати, що все погано і буде набагато гірше. Ми все ще можемо щось зробити, але зараз ми в тій точці, коли ефект від наших дій точно проявиться не для нас. Якщо ми зараз почнемо діяти, то ефект від цього відчують, можливо, наші діти, а може навіть і онуки. Нам зараз недостатньо просто припинити продукувати парникові гази – кліматична система інертна і їх уже там стільки, що навіть якщо ми припинимо їх продукувати, а це неможливо, температура однаково зростатиме. 

Це означає, що ми маємо бути проактивні, готові віддавати величезну частку своїх доходів на системи активного вловлювання вуглецю, який вже є в атмосфері. Але цього не станеться. Ви не можете сказати людям, більша частка з яких навіть не визнають цієї проблеми, що в них заберуть чверть всього доходу для того, щоб просто виловлювати вуглекислий газ з атмосфери, бо через сто років це зробить життя їхніх онуків стерпним.

– Як донести цю інформацію до інших людей? Яким ви бачите розв'язання проблеми?

Загальна освіченість. Люди мусять вміти відрізняти факти від вигадки, чи від того, що зараз називають альтернативними фактами. Але я просто намагаюся видати бажане за дійсне. Я не вірю, що за два-три десятиліття ми як цивілізація побудуємо наш світ так, що купа людей припинять репостити дурнуваті картинки в фейсбуці й розуміти, що ти маєш шукати першоджерело, коли тобі трапляється криклива клікбейтна фраза чи картинка в інтернеті.

Макс Кідрук та Макс Щербина на Міжнародному літературному фестивалі «Фронтера»

Зрілість літературного ринку

– Наскільки бентежно було випускати «Колонію» і чи заспокоїв вас результат, коли ви побачили кількість проданих примірників і відгуки читачів?

Я не лукавив, коли казав, що все було проти цього тексту. У нього великий обсяг, він непростий через певні наукові аспекти, які я в ньому розкриваю, через величезну кількість сюжетних ліній, персонажів. Ми говоримо про 900-сторінкову книгу в епоху тіктоку, яка є початком серії з таких же, якщо не більших, книжок. Ми говоримо про 900-сторінкову книгу в епоху, коли тексти на п'ять абзаців під фоточкою в інстаграмі називають лонгрідом. До того ж ми готували її до виходу в розпал повномасштабного російського вторгнення, коли я думав, що моя кар'єра як письменника завершена. 

Видавати будь-яку книжку в такий час складно, а починати серію, яку я писатиму щонайменше десятиліття – ризиковано і нерозумно. Але в літературі ти не намагаєшся вгадати, що сподобається, бо це кон'юнктурщина й загравання з читачем, а він одразу відчуває нещирість. Я просто робив цю серію такою, якою вона мені самому сподобалася б.

Я розумів, що може вийти друга, третя книга і про неї просто забудуть. Ти не можеш оголосити серію з чотирьох томів, написати два і зрозуміти, що другий не продається. А що потім? Зараз мені трохи легше про це говорити, тому що ми маємо загальний наклад, який однозначно більший ніж я очікував. Це та цифра, якою я був би задоволений навіть без повномасштабного вторгнення. Це дає мені слабкі надії на те, що тепер маю ядерне коло читачів, які будуть зі мною до кінця цієї серії. Ми маємо вже низку угод на переклади, тому за будь-якими мірками цей текст можна вважати успішним і це зняло з пліч тягар.

Навіть в «нормальних книжках» на 500 сторінок впродовж перших 300 я лише розкачуюся. «Колонія» – це перша книжка із циклу «Нові Темні Віки», де я тільки розставляю фігури на шаховій дошці. У мене є купа ідей як це все переплететься далі. Зараз я пишу «Колапс» і точно знаю, що він сприйматиметься легше, бо там ці фігури нарешті починають рухатись.

– Ви вже знаєте, яким буде фінал «Нових темних віків»?

Братися за таку величезну серію, не маючи розуміння до чого вона має привести, було б кричуще неправильно. Я маю чітке усвідомлення, яким має бути цей фінал і я вважаю його достатньо крутим, щоб покласти на це понад десять років своєї кар'єри.

– Працювати понад 10 років над серією книг – це доволі унікальне явище для України. Коли ви зрозуміли, що можете собі це дозволити і за часом, і за доходом, і за внутрішнім ресурсом?

– Cам факт того, що я маю змогу присвятити стільки часу на написання цих 900-сторінкових цеглин, на мою думку, свідчить про те, що у нас все окей з літературним ринком.

Усі мої книжки виникають за роки до того як я безпосередньо сідаю за їхнє написання і тому перші нариси й скетчі до «Нових Темних Віків» почали з’являтися ще десь в 2015-2016 роках. Після туру з «Доки світло не згасне назавжди» я зрозумів, що тепер в мене немає потреби видавати книжку щороку, щоб постійно бути десь медійно присутнім. У мене є п'ять-шість книг, які на ринку, постійно продаються й додруковуються. Це дозволяє мені видихнути. Я не знаю, чи ви усвідомлюєте, наскільки це круто. Можливо, ця серія вийде жахлива і вкінці ви скажете, що про неї краще забути, але те, що професійний автор має змогу виділити на це час – ознака зрілості літератури.

– Чи були моменти, коли у вашому вигаданому світі щось не сходилося і ви не знали як це виправити?

Такі моменти виникають постійно, коли ти берешся за книжку з низкою сюжетних ліній і маєш на меті їх потім сплести у якусь гарну екібану. Але чи були моменти, які я не міг виправити – ні. Це могло зайняти певний час, не раз бувало, що я переходив в режим редагування: повертався і щось фіксив у попередніх розділах. Але в той же час два тижні я просто вставляю навушники в вуха, ходжу вулицями і думаю: «цей момент треба привести до цього. Воно не сходиться! Немає містка. Воно нереалістичне. Я не вірю в цей діалог, це якась дурня!» Іноді це доводить до сказу.

– Кого з персонажів вам було найскладніше прописувати?

Були певні персонажі, від яких я кайфував трохи більше ніж від інших, але мені не було складно. Не дуже розумно братись за такий цикл, якщо ти не отримуєш задоволення від роботи.

Зараз не зможу навести вам приклади, тому що це будуть спойлери. Сподіваюсь, ми повернемось до цієї розмови після виходу «Колапсу» і тоді я вже зможу показати щось. Я отримую величезний кайф від того як усе, що я заклав в першій частині, починає клацати і з'єднуватись, коли відчуваю як прокачую персонажа. Наприклад, в першій частині є Тайрон Кроудер, якого я показую витонченим науковцем-інтелектуалом. Навмисно прописую його фрази як виважені і дуже продумані. У першій частині він розуміє, що світ котиться в прірву. У нього розрив з дружиною, тому що він так переймається роботою, що коли його дружина втрачає дитину, Тайрон не може її підтримувати. У другій частині він вже не підтягнутий, запустив свою форму, нічого критичного, але він уже починає вживати лайку. І я кайфую від цих поступових змін.

– Чому презентація, яку під час свого туру ви показували для європейських глядачів, відрізнялася від української?

В Україні ми робимо платні презентації вже давно. Ніхто з нелояльних людей не вкидатиме 200-300-500 гривень для того, щоби піти і півтори години послухати про метангідратний вибух чи вимирання планктону в верхніх шарах океану. Тому ті люди, які йдуть на мене в Україні, загалом усвідомлюють, які муки та тортури їх чекають на презентації. Це дозволяє мені робити їх трохи більш хардовими й я можу говорити довше, копнути глибше і показати більш ґрунтовні зв'язки.

Це були наші перші два великі тури Європою і по суті ми лише знайомимося з організаторами, з аудиторією. Ми робимо безоплатний вхід для того, щоб люди просто прийшли і побачили, що ми можемо презентувати. Це означає, що буде купа людей, які банально не відстрелюють, хто я такий і не розуміють, куди вони потрапили. Я усвідомлюю, що це просто неправильно – вивалювати на них усе. Люди часто йдуть на презентацію книжки у вихідний, ввечері в будень після робочого дня. Тому презентація була коротша, лайтова, значно ближче до стендапу аніж до наукової лекції. Тому ефект був значно кращий.

– Чому після ваших презентацій немає відведеного часу для запитань із залу? Де в такому разі читачі можуть поставити вам запитання?

Де зловлять. Ми робимо це навмисно, тому що я ретельно працюю над побудовою презентації: прописую впродовж кількох тижнів, репетирую, ми її проганяємо перед різними людьми. Іноді я даю її комікам, для того щоб вони вставили якісь жарти. Це не стендап, але вона поставлена від А до Я. Людина, яка подивилася презентацію у Вроцлаві і в Лісабоні побачить дві ідентичні презентації. Ви ж знаєте, скільки я років виступаю, а отже розумію, що сприйняття підготовленого виступу і не підготовленого дуже різниться. Я не шоумен і не стандап-комік, але якщо я зроблю якусь канву і якийсь панчлайн в кінці, то це зайде значно краще і зі значно більшою ймовірністю призведе до того, що людина, яка потрапила на цю презентацію випадково, наступного разу повернеться до мене.

Є певний настрій, який я хочу викликати у слухачів, щось таке, щоб після цього моменту вони були вражені і хотіли купити цю книжку. Я з великою повагою ставлюся до всіх своїх читачів і читачок, ціную, поважаю їхнє бажання поспілкуватися, але часто можуть бути три хороших запитання, а одне не дуже або навпаки. А коли таких 10 і ти не можеш зупинити їх, то це змазує ефект і ти розумієш, що слухати відповідь цікаво лише тій людині, яка поставила запитання. Я достатньо довго стою на сцені перед людьми, щоб бачити як розфокусовуються погляди і це не те чого я хочу.

Якщо ви хочете ставити запитання – ловіть мене десь посеред вулиці, на автограф-сесії. Але ми виступаємо з певною метою, для того щоби щось до вас донести і продати книжку. Я не готовий віддати це завершення на поталу залові.

Макс Кідрук

«Колонія» досі оплачує рахунки

– Наскільки важко виходити на європейський ринок? Що грає в цьому вирішальну роль, окрім якості книги?

Це важко в принципі, а коли в тебе 900-сторінкова цеглина, яка є початком серії із таких само цеглин, то це свідчить про те, що я дуже сильно зіпсував життя усім в моїй команді. У нас немає, на жаль, стійких кейсів успіху, за винятком Андрія Куркова, для того щоби ти міг розробити якусь дорожню карту чи чек-ліст. Ти робиш перше, друге, третє, десяте і в тебе виходить.

Ми дуже довго готувалися: від розроблення англійської версії сайту, перекладів величезних шматків англійською до підготовки анотації, синопсису, оформлення. Усе для того, щоб тому, хто потрапить на цей сайт, було легко одразу побачити і сприйняти все. На сайті вказані наклади, оцінка на Goodreads, окрім того, ми готували купу інших матеріалів, про які ви навіть не знаєте. Я записував англійською коротке представлення на хвилину. Так агент бачить не просто електронний лист, а живу людину й це вже грає по-інакшому.  

Можливо, ви бачили в мене в інстаграмі всі ці фотографії з презентації «Колонії» в Києві. Там ми знімали маленьким дроном автограф-сесію, яка тривала чотири години. Я вперше в своєму житті задовбався підписувати книжки, але ми зняли зняли ту чергу з дрона і це було не для того, щоб опублікувати в інстаграмі й показати, який Кідрук крутий, а для тієї аудиторії.

В якийсь момент ми нарешті знайшли агентку і вона продала права в Польщу за абсолютно скажений аванс. Я не буду називати цифру, але в мене очі на лоба полізли, коли вона про це повідомила. Вона продала його ще без підписаної угоди між нами. Ми були в турі, мали відправити їй її копію, щоб вона поставила підпис, а вона вже телефонувала нам і сказала, що в неї є перший контракт.

Це сталося не тому що я крутий. Я чудово розумію, що далеко не найкращий автор в цій країні, але в той момент, коли ця агентка звернула свій погляд в цей бік і почала сканувати чи є десь тут щось цікаве, я був найбільш готовий. Ми були готові.

– Яку бізнес-модель ви визначили оптимальною для роботи вашого видавництва «Бородатий Тамарин»,  чому зважились на його заснування і що робити, якщо книга не продається?

Ми не визначали жодної бізнес-моделі. Іноді зустрічаю в мережі ремарки щодо комерційності цих бізнес-ідей і це мене навіть не засмучує, а викликає скептичну усмішку. Бо якщо ви бачите людину, яка говорить про видання 900-сторінкової книги під час війни в епоху тіктоку, і говорить про це як бізнес-план, то у вас мають виникнути серйозні сумніви щодо когнітивних здібностей цієї людини.

Ми з дружиною не думали про якісь бізнес-плани, ми просто любимо книжки. Передусім ми читачі, книгогризи і розуміємо, що є певні книжки, яких, на нашу думку, не вистачає українському ринкові. Очевидно це не янгедалт, не жіночі романи, бо є купа інших видавців, які видадуть їх краще за нас. Ми видаємо ті книжки, які ми самі читали. Якщо вони продаються – чудово, якщо ні – я не знаю, що робити. Стрілятися (посміхається, – прим. ред.).

Нам пощастило, що вистрілила «Колонія» і це досі оплачує всі рахунки.

Макс Кідрук

«Я не вірю в культуру»

– У похмурі часи найпопулярнішими книгами серед українців на диво стають психологічні трилери. Але існують також думки, що після закінчення війни нам потрібні будуть комедії. Який ваш прогноз?

Прогнозувати те, що буде мейнстрімним – дуже невдячна справа. Ніхто не може цього передбачити. Якби могли, то всі заробляли б купу грошей.

Очевидно, що серія книг під загальною назвою «Нові Темні Віки» точно не про пташечок і білочок, але я пишу ці тексти похмурими, тому що цілковито втратив віру в фантастичні книжки, які зображують щасливе майбутнє, розказують про прогрес людства, гуманізм тощо.

Ви бачите, що відбувається після повномасштабного вторгнення росіян. Усі ці книжки можна викидати в смітник, ця література не впоралася ні з чим. Не можу стверджувати, що моя з чимось впорається, але я навмисно зображую перед вами найпохмурішу картинку майбутнього. При цьому роблю її максимально реалістичною, щоб налякати вас і примусити замислитися над тим, що ми можемо з усім цим зробити.

Зараз дуже мало людей читають книжки і вплив письменників на хоч щось в глобальному сенсі просто нікчемний, але це те, за що я чіпляюся і те, що дозволяє мені хоч якось обґрунтувати свою потрібність. Таким чином я обманюю себе і кажу собі: окей, ти робиш хоч щось.

– Раніше ви казали, що є оптимістом. Що зараз дає вам надію?

Я був оптимістом. Зараз я радше сказав би, що я реаліст. Напевно, не зовсім те, що ви б хотіли почути, але все погано і буде значно гірше в усіх сенсах: клімат, про який ми вже говорили, політика, зростання поширення невігластва в суспільстві, яке одночасно все більше залежить від науки.

Раніше були певні моменти, які дозволяли мені дурити себе і думати, що ми впораємося. Тепер я не знаходжу опори. Я не вірю в культуру, і навіть не через повномасштабне вторгнення, адже це було зрозуміло ще після Другої світової війни. Якщо вона чогось нас і навчила, то це того, що розвиток культури певного суспільства ніяк не слугує запорукою того, що це суспільство не піде нищити сусідній народ і вчиняти геноцид щодо цілої нації.

Я ніколи не покладав великих надій на культуру, на те, що вона могла би зупинити усе це. Але я шукав підґрунтя, на яке ми як цивілізація можемо спиратися, щоб рухатися далі. Певний час я вірив, що це глобальна торгівля.

Завдяки прогресу ми можемо грати під час взаємодії в гру з не нульовою сумою. Це означає, що ми торгуємо, взаємодіємо і виграють обидві сторони. Ідея була в тім, що поступово поширюючи цей світогляд на решту світу, ми прийдемо до якогось стійкого мирного співіснування, яке триватиме тисячоліттями. Це сказав не я, про це писали значно розумніші люди за мене, наприклад, Ювал Ной Харарі. Наскільки смішними тепер видаються його тези про те, що війна більше нікому не вигідна.

Хай там як Росія зараз тримається, це точно їм невигідно з економічної точки зору. Земля має нікчемну вартість, вартість мають мізки. Але це не грає ролі і тому від чого ми можемо відштовхуватися для того, щоб рухатися далі? Попри 200 років прогресу, попри можливість справді мирно співіснувати, ми однаково залишаємося тими мавпами з Африканської савани.

Ми маємо стільки можливостей для процвітання, але росіяни все ще вірять, що можуть здобути лише якщо програє хтось інший. І тому в мене немає надії і підстав для того, щоб вірити, що все буде добре. Я не знаю, на що в глобальному сенсі, тепер спиратися.

Дивіться інтерв'ю повністю на ютуб-каналі Район.Культура.

***

Ми продовжуємо записувати для вас цікаві інтерв'ю завдяки вашій підтримці, яку надзвичайно цінуємо. Дякуємо, що допомагаєте нам вистояти. Якщо ви ще не встигли стати Другом Району – переходьте за посиланням і обирайте зручний формат підписки. У такий спосіб ви зробите свій внесок у те, щоб ми могли забезпечити постійну роботу і розвиток медіа Район.Культура.