Два гігабайти нот українських солоспівів і місяці праці: у Рівному презентували моновиставу «Світло душі»

Солістка Рівненської обласної філармонії Анастасія Янцур створила музичну моновиставу «Світло душі», до якої увійшли рідко виконувані твори українських композиторів та вірші сучасних поетів, написані під час російсько-української війни.

Як із тисяч композицій обирали солоспіви, що увійшли до програми, в чому складність моновистав та які образи лягли в основу постановки – Анастасія Янцур розповіла журналістці Район.Культура.

Головна героїня у білосніжній сукні та з червоною стрічкою у волоссі, ніби цвіт яблуні, про яку йдеться у творі Лесі Дичко, світиться молодістю та легкістю. Однак голос нараторки одразу дає зрозуміти – перед глядачами образ України: «кажуть, тобі 33. Знали б насправді, скільки ти тут вже стоїш». А отже життєва історія дівчини надалі розвиватиметься не так безхмарно.

«Скільки всього ми пережили, скільки Україна всього пережила. Козаки йшли воювати, дівчина залишалася одна, страждала. Спершу вона наївна, щира, відкрита, але подальші життєві ситуації загартовують її. І ми розмірковуємо, як в цьому всьому не зневіритись», – розповідає солістка.

За словами Анастасії Янцур, ідея створити моновиставу з’явилася у неї давно. На початку повномасштабного російського вторгнення до Рівного приїздив оперний співак Володимир Шагай, який бере участь в Ukrainian art project song. Це проєкт британського оперного співака українського походження Павла Гуньки, що, окрім виступів на найкращих оперних сценах світу, займався пошуком та вивченням нот класичних українських пісень.

«Радянська влада забороняла багато творів, знищувала, спалювала. Він відроджує українські солоспіви, які були втрачені», – пояснює Анастасія.

Співачка пригадує, що під час співпраці Рівненської філармонії з Володимиром Шагаєм почула багато нових творів українських композиторів, про які не знала раніше й вони їй відгукнулися. Поспілкувавшись із музикантом, рівнянка отримала від нього близько двох гігабайтів нот українських мистецьких творів, які доволі складно будь-де відшукати.

«У Рівному взагалі дуже складно з нотами, буває часто є класні українські композитори, а їхніх нот немає. Є якісь основні. Ті, кого ми знаємо, співаємо. Тобто вже «заїжджені», – розповідає Янцур.

Тож до отриманих даних вона поставилася відповідально: близько півтора року виконавиця опрацьовувала тисячі творів, щоб створити моновиставу, де кожен солоспів стане окремим маленьким дійством.

Читайте також: «Щаслива, що мене тут ще пам'ятають»: у Рівному виступила солістка Польської Королівської опери Ольга Пасічник

Виконавиця пригадує, що давно хотіла створити проєкт, де академічне мистецтво може виглядати не монотонним і нудним, а живим та цікавим – з рухом та дією. Так рівненські глядачі побачили «Кавову кантату» й «Служницю-пані». Продовженням роботи в цьому напрямку стала моновистава «Світло душі», яку Анастасія створила у співпраці з режисеркою Таніною Позняк.

З відібраних творів класиків почав вибудовуватися сюжет, у який режисерка вплітала віршовані та прозові твори класиків та сучасників української літератури. У одній виставі сплелися рядки Тараса Шевченка та Лесі Українки з поезією Сергія Жадана й Тетяни Власової.

«Ми десь місяців три-чотири разом працювали. Таніна читала вірші, багато сучасної прози, щоб зрозуміти, що пасуватиме, як зв'язати ці твори. Потім ми почали між собою компонувати все це й вибудовувати сюжетну лінію».

Радісне тьохкання солов’їв змінюється пронизливим криком наляканої пташки. Лунають гучні постріли, які долітають немов відголос ранкової недільної ракетної атаки росіян на місто. Глядачі мимоволі здригаються.

«Не вернувся козаченько –

Помер на чужині,

Поховали чужі люди

В чужій домовині».

Горе, описане Марком Кропивницьким, проявляється і на сцені – намисто головної героїні, яке вона так ретельно сплітала, виспівуючи оди своєму коханню, з дзенькотом розсипається по залу, ніби розтрощене серце.

Вона намагається знайти в собі сили рухатися далі попри втрату, спогади про кохання обплітають її, немов павутиння. Анастасія Янцур називає твір Дениса Січинського «Бабине літо» на слова Маріана Гавалевича складним, перш за все за сенсами. Адже щоб вдало передати емоції, разом із концертмейстеркою Іриною Козачук довго розбирали значення самого вірша.

«Вона живе у своїй ілюзії та позбутися її дуже важко і боляче. Але якщо вона зможе це зробити, попереду є віра у світле майбутнє», – пояснює солістка.

 

 

 

 

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Допис, поширений Район.Культура (@rayon.kultura)

Виконавиця зізнається, що постійно доводилося думати: що ж хотів передати композитор своїм твором. Однак найскладніше було емоційно та вокально переналаштовуватися з однієї композиції на іншу.

«Леся Дичко, Василь Барвінський – їхня музика імпресіоністична і дуже тонка. Там настільки прозора фактура акомпанементу, що потрібна велика філігранність звуку. Якийсь один твір заспівати окремо легше, бо там ти налаштовуєшся на одну відповідну позицію і внутрішній стан, а тут потрібно раз-два – і перемикатися».

У драматичному творі важливо «не пережати його», не сфорсувати голос так, щоб потім вистачило сил на наступні композиції. Співачка каже, що не всі твори підходили для її ліричного колоратурного сопрано, тож їх було складно поєднати й технічно виконати.

«Співати твори й високі, і низькі, і драматичні, і ліричні, і трагічні – у цьому складність. Плюс є емоційна розмова між творами», – додає солістка.

Драматургії дійству додає і хореографічна постановка: Дарина Гриценюк та Олександр Оленіч розповідають про трагічну історію двох закоханих без слів.

Самотня і покинута героїня, яка втілює образи жінки, матері, землі та самої України, потерпає не лише від втрати. Ворог, який не зміг підкорити її, застосовує й інші методи: голод і терор.

У солоспіві Кирила Стеценка на слова Бориса Грінченка символом труднощів, які постають перед українським народом, стають сльози квітів, які тремтять у страху.

«Відчуваєш глибину, коли все це проживаєш. Для мене дуже важливе внутрішнє налаштування, бо щойно починаєш занадто сильно впадати в цю печаль і відчувати себе жертвою, вистава розпадається. В ці моменти ти маєш пронести в собі промінчик світла крізь кожен твір», – каже Анастасія Янцур.

Налаштовуватися на роль у моновиставі їй допомагають медитації та молитви. Це допомагає позбутися негативних емоцій та впорядкувати думки, а також – знайти світло у своїй душі, що і є головною метою постановки.

«Як би нас не ятрили, не знищували нашу націю, скільки століть триває ця війна Росії, яка хоче стерти з лиця землі нашу культуру, мову, ідентичність, нам варто пам'ятати, що наша сила – любов. Якщо ми станемо такими ж агресивними, якщо ми почнемо так ненавидіти, то самі не помітимо, як перетворимось на них. На нашій стороні правда, тому що ми захищаємо свою землю, а не йдемо відвойовувати чуже. Ми вільні та сильні, і на цьому треба акцентувати – саме на цих світлих сторонах», – переконує солістка.

Вселити цю віру в краще авторка моновистави прагне й у глядачів, зокрема за допомогою поезії Галини Британ:

«Ти сильна, чуєш, ти сильна,

І хай суперечить весь світ,

Душа, що палає – вільна,

А вільним під силу політ».

Фіналом вистави стає виконання солоспіву «Хотіла б я піснею стати» Кирила Стеценка на слова Лесі Українки, що стає символом прагнення свободи та вільного, щасливого майбутнього. У версії Анастасії Янцур та Таніни Позняк головна героїня отримує крила, а отже – має шанс втілити свою мрію в життя.

Читайте також: «На місці трьох святинь»: у Рівному презентували книгу краєзнавиці Світлани Калько про історію костелу святого Антонія