«Потяг прибуває за розкладом»: інтерв'ю з Марічкою Паплаускайте про літературу, «Укрзалізницю» та документування сучасності

Марічка Паплаускайте – українська журналістка та письменниця. У своїй книзі «Потяг прибуває за розкладом. Історії людей і залізниці» авторка розповідає про те, яку роль відіграла «Укрзалізниця» в українському спротиву російській агресії.

До книги увійшли розповіді топменеджерів компанії та простих залізничників. Деталі про секретні візити президентів та послів, особисті спогади волонтерів і тих, чиє життя залежало від вчасного прибуття поїзда.

Чому передмову до видання писав британський актор Стівен Фрай, як працює «залізна дипломатія» та яким буде майбутнє друкованого журналу Reporters Марічка Паплаускайте розповіла журналістці Район.Культура під час міжнародного літературного фестивалю «Фронтера». 

Книга Марічки Паплаускайте «Потяг прибуває за розкладом. Історії людей і залізниці»

«Я людина, яка любить і вміє помічати хороше»

– На перших сторінках книги «Потяг прибуває за розкладом» ви розповідаєте, що з дитинства подорожували. Що приваблювало вас у мандрах?

– Це якась така романтика: цей звук, коли ти їдеш. От сьогодні я їхала до Луцька із Києва, і якось дуже колихало цей поїзд. Але загалом я дуже люблю це. І, мабуть, ще тому, що залізниця — це завжди про пригоди. Це про щось нове: ти кудись їдеш, відкриваєш для себе якісь нові світи.

– Чи змінилося ваше ставлення до Укрзалізниці після повномасштабного вторгнення?

– Вочевидь, так. Хоча я любила її завжди, але я помітила зміни, про які згодом писала в книжці. Інтуїтивно: ти бачиш більше усмішок, відчуваєш якесь тепло, сідаючи в поїзд. Звісно, це пов'язано з тим, як проявила себе залізниця і залізничники з початком повномасштабного вторгнення. Мені самій пощастило, і я не потребувала евакуації поїздом, тому не мала цього досвіду в той момент. Але я маю багатьох близьких, які виїжджали поїздами, і я розуміла, який це великий внесок у збереження життів людей.

– Ви проїхали вісім тисяч кілометрів залізничними шляхами. Якими є головні мінуси в роботі української залізниці?

– Якщо чесно, не звикла говорити про недоліки, бо зазвичай я більше говорю про плюси залізниці. Мені здається, що зараз не дуже доречно говорити про недоліки, тому що зрозуміло, що є і вагони, в яких нема кондиціонування, і хоч моя книжка називається «Потяг прибуває за розкладом», але все ж таки час від часу поїзди не прибувають вчасно. Але це багато в чому залежить від ситуації в країні загалом. Наприклад, говорити про заміну всіх вагонів у час, коли триває повномасштабне вторгнення, мабуть, не дуже доречно. Хоча залізниця змінює вагони і під час великої війни, однак не може робити це масово. Тому не знаю. Загалом я людина, яка любить і вміє помічати хороше, тому мені складно відповісти на це запитання.

– Що б ви хотіли впровадити в сфері послуг Укрзалізниці?

– Я мала досвід поїздки в жіночому купе. Щоправда, в ньому було троє жінок і один чоловік, але так вийшло, що йому в касі випадково продали цей квиток. Проте ситуація одразу вирішилася, і провідниця поміняла йому місце. Це був класний досвід. Я думаю, що це хороша ініціатива, і я знаю, що зараз залізниця збільшує кількість жіночих купе на інших рейсах. Це дуже класно. Щодо сімейних купе, це теж, я думаю, дуже важлива частина розвитку нашої залізниці. Для мене, як для мами і пасажирки, це теж важливо, тому що періодично виникають якісь конфлікти в соцмережах, де кажуть: «приберіть цих дітей». Ну, вибачте, всі колись були дітьми. Тому насправді, якщо будуть створені умови, де я зі своєю дитиною буду їхати, і всім буде комфортно — і нам, і іншим пасажирам, то це класно. Мені подобається, що зараз відбувається багато змін, продиктованих бажанням пасажирів.

– У книзі є цитата про те, що у купе і плацкартних вагонах формувалася ідентичність і громадянське порозуміння, тому що там могли опинитися люди з різних регіонів та різних соціальних статусів. Чи був у вас такий досвід, коли подорож залізницею допомагала подолати стереотипи?

– У мене була одна історія, яка мені дуже запам'яталася. Вона радше не про розвінчення стереотипів, а про те, що залізниця — це місце, де різні категорії людей перетинаються, відображаючи наше суспільство. Це було десь на початку повномасштабного вторгнення. Я їхала в потязі, і зі мною в купе була жінка в чорній хустці, яка, очевидно, втратила когось. Судячи з її розмов, це була втрата, пов'язана з війною, і вона їхала на поховання. У тому ж купе був військовий і дівчина, яка кілька місяців вже перебувала за кордоном і поверталася додому в Київ, бо це стало можливим. Я тоді їхала і була вражена тим, наскільки це різні люди з різними долями, але їх об'єднує той історичний час, в якому ми живемо.

Фото Миколи Цимбалюка

Іноземці проводять більше часу в потязі ніж на офіційних зустрічах

– Чому ви обрали саме Стівена Фрая як автора передмови? Як склалася ваша комунікація?

– Насправді я маю дякувати залізниці за цю можливість. Ідея, щоб передмову до книжки написав саме він – Стівен Фрай – виникла під час обговорення з моїми колегами із залізниці. Він був одним із пасажирів дипломатичних рейсів, і, наскільки мені відомо, був задоволений поїздкою. Вони написали до нього, і він залюбки погодився. Тут я знімаю з себе відповідальність, це заслуга залізниці.

– Як би ви оцінили ефективність «залізної дипломатії»?

 – Річ у тому, що іноземні гості, які приїжджають з офіційними делегаціями, мають офіційні зустрічі, наприклад, з президентом або першими особами держави, інколи коротші, ніж той час, який вони проводять у поїзді дорогою від кордону до Києва і назад. Це означає, що залізниця бере на себе місію вести неформальні бесіди під час цих подорожей. Спілкування на борту менш формальне, ніж на офіційних зустрічах, і це створює унікальні можливості для обміну думками.

Я знаю кілька історій, коли залізничники розповідали, наприклад, Джастіну Трюдо про свої родини або про те, що вони переживають через війну. Це створює прямий контакт, коли західний політик чує історії українців буквально з перших вуст і може краще зрозуміти наші переживання. Мені здається, що це дуже важлива частина роботи залізниці зараз.

– Вам вдалося поспілкуватися з Борисом Джонсоном. Який він у спілкуванні?

– Він абсолютно простий. Ми з ним мали 40-хвилинне інтерв'ю, і це було дуже легке спілкування. Я не відчула жодних бар'єрів чи дистанції. До того часу він вже не обіймав офіційної посади, тому їхав звичайним рейсовим потягом у вагоні першого класу з іншими пасажирами. Я пам'ятаю, що всі люди в вагоні тихенько дивувалися: «Ой-ой, з нами їде Борис Джонсон!» Вони намагалися стримуватися, щоб не фотографуватися з ним, але було видно їхнє захоплення.

– З ким було найскладніше домовитися про інтерв'ю? Чи були люди, які навідріз відмовлялися говорити?

– Ні, таких людей не було. Загалом усі герої моєї книги були відкриті до спілкування. Хіба що складно було домовитися з керівництвом залізниці через їхню зайнятість. Деякі розмови починалися о дев'ятій вечора або навіть об 11 ночі і тривали до пізньої години, бо іншого часу для розмов просто не було.

Фото Миколи Цимбалюка

«Єдиний замовник цієї книги — моє видавництво»

– Як багато інформації не увійшло до книги? Чи були історії, які не можна було розголошувати?

– Були історії, які я чула, але які зараз не можна публікувати. Наприклад, в книзі є розділ про евакуаційні медичні вагони. Це були старі вагони, які не використовувалися і не були на ходу. Їх переобладнували фактично з нуля, щоб перевозити поранених українських військових зі сходу. Про це до останнього не можна було говорити. Я знала про ці операції і бачила, як на вокзал приїжджали ці вагони, зустрічала їх і спостерігала, як поранених забирали десятки швидких. Але публікувати ці деталі стало можливим лише після змін у керівництві Міністерства оборони, коли ця інформація стала відкритою.

– Чи просили у вас погоджувати текст? Чи додавали правки?

Я сама просила, щоб представники залізниці прочитали текст. По-перше, я боялася опублікувати щось, що не можна розголошувати. По-друге, я не є експерткою в залізничних питаннях, і хотіла, щоб текст був точним. Але важливо наголосити: я бачила відгуки, де пишуть, що книга замовна, тому їй не можна вірити. Але річ в тому, що вона не є замовною. Єдиний замовник цієї книги — моє видавництво, а не «Укрзалізниця». Можливо, вона виглядає надмірно компліментарною, але це просто данина часу, тому що я справді дуже захоплена роботою української залізниці і не могла написати цю книжку інакше.

– Як герої книги відреагували на вашу роботу?

– Для мене важливим моментом є те, що в книжці близько 15 героїв, але вона не про них конкретно, а про всіх 200 тисяч залізничників України. Мені хотілося, щоб читачі це зрозуміли. Коли я чую, що залізничники читають книгу і впізнають себе або свої історії, мені це дуже приємно. Для мене дуже важливо, щоб залізничники, на яких тримається вся ця система, почувалися важливими і визнаними. Це ж їхня робота зробила можливою реалізацію цієї книги, тому я боялася, що ті люди, руками яких усе це робиться, можуть почуватися зневаженими чи незгаданими. Але зараз, коли бачу, що вони читають і відгукуються на написане, мені це дуже приємно.

– Як вам вдалося розкрити героїв, таких як машиністи чи провідники, які зазвичай не дуже охоче йдуть на відверті розмови?

– Я думаю, що це якесь вроджене або набути з досвідом вміння розговорити людину. Колеги із залізниці, які допомагали мені, жартували, що я розговорю кого завгодно. Відчуваю, що, встановлюючи глибокий контакт із героями, ми створюємо таке відчуття взаєморозуміння. Наприклад, коли ми їхали в Краматорськ з трьома машиністами, вони розповідали про свою роботу з такою щирістю, що я подумала: «Боже, які класні мужики, я би з ними прибухнула!» Це був такий щирий контакт, що ми на прощання навіть обійнялися. Важливо бачити в людях не просто їхню професійну роль, а справжню людину, і тоді спілкування йде природно.

– Ви потрапили під обстріл у Херсоні. Як вам вдалося зберігати рівновагу, враховуючи всі страшні історії, які ви чули?

– Мене розраджувало світло, яке я бачила в цих людях попри все. Наприклад, провідниця Ірина Юрченко, до якої я приїхала додому в Малин, розповідала мені про те, як працювала на евакуаційних рейсах, чекала повідомлень від сина, який воював у Маріуполі, і як вона переживала його полон. Попри весь цей жах, вона продовжувала працювати і знаходила світло в маленьких моментах. Вона мені це розповідала вже з посмішкою, і її світло передавалося мені. Це допомагало зрозуміти, що якими б складними не були випробування, ми здатні впоратися і зберегти надію.

– «Коли тобі щось добре вдається – ти починаєш це любити». Ви полюбили процес написання цієї книги?

– Я ненавиджу писати! Мені дуже подобається їздити у відрядження, спілкуватися з людьми, проводити глибокі інтерв'ю. Але коли приходить час сідати за текст і все це структурувати, це стає мукою. Тому я рятуюся тим, що обожнюю сам процес збору інформації. Потім просто треба перетерпіти процес написання, і можна знову йти до нових знайомств.

Фото Миколи Цимбалюка

Улюблені книги, Reporters та цінність літератури

– Вам довелося передати керування журналом Reporters колегам на час роботи над книгою. Як це було?

– Це було свідоме рішення взяти паузу від основної роботи, щоб сконцентруватися на книзі. З одного боку, мені було складно не втручатися, але я довіряла своїй команді. І коли бачила, як вони справляються, була дуже горда за них. Мені приємно, що журнал продовжував виходити на високому рівні навіть без моєї участі.

– Reporters документує війну. Якою ви бачите його місію після перемоги?

– Ми поки що не заглядали так далеко, але вже зараз змінюємо періодичність — будемо виходити чотири рази на рік. Важливо фіксувати реальність і розповідати людські історії. Одна з наших читачок написала нам, що хоче зберегти журнал для своїх дітей, щоб вони могли читати про цю війну через свідчення людей. Це для мене надзвичайно важливо, бо це те, що ми робимо — документуємо сучасність для майбутніх поколінь.

– Як вам читається під час війни? Що читаєте зараз?

– Я не могла дочитати жодної книжки від 24 лютого і в мене були спроби, але не йшло воно якось, випало з рутини. Зникла ця звичка, коли ти знаєш, що пів години на день можеш стабільно почитати, і я не могла до неї повернутися, мене це дуже мучило. Вочевидь я читала якісь професійні тексти, які були потрібні там і ті, які ми видавали, але от книжки не йшли. І от десь можливо пів року тому я взяла до рук книжку Іларіона Павлюка я бачу у вас цікавить пітьма і не могла відірватися від неї кілька ночей поспіль. Вона зняла з мене цей блок я йому дуже вдячна, тому що після того читання до мене повернулося. Зараз я стараюся читати знову доволі багато і головне – це приносить мені задоволення. Був був справді такий момент і, слава Богу, це минулося.

Яке місто Марічка хотіла б відвідати залізницею після перемоги України, чим відрізняються презентації книги в Україні та за кордоном і чи варто нам очікувати на продовження «Потяг прибуває за розкладом» – дивіться у повній версії інтерв'ю на ютуб-каналі Район.Культура.