Бортники, медярі, або Хто «ходив коло бджіл», коли не було пасічників
-
-
>
-
>
-
>
1278
Ми всі так звикли, що людей, які «ходять коло бджіл», називають пасічниками, що інколи важко уявити, що їм всього якихось 200 років. А хто ж тоді доглядав бджіл, вибирав мед до того? Невже українське бджільництво з'явилось всього 200 років тому?
Але ж ні! Тому що маємо багато свідчень про розвиток бджільницького промислу. Перші писемні свідчення про заняття бджільництвом на теренах України належать Геродоту, який ще в V столітті до нашої ери писав, що з території сучасної України до Греції прибували судна з воском і медом. Арабські джерела вказують на поширення в Україні бджільництва в ІV столітті нашої ери.
А скіфи широко використовували віск для бальзамування померлих. Вже в наші дні на території Мелітопольщини в могилі скіфського бджоляра знайшли золоту пряжку із зображенням бджоли. Вважається, що й назва самого міста пов’язана із бджільництвом і походить від двох грецьких слів: «мелітос» – мед і «поліс» – місто. Отож бджільництво на території України набуло розвитку щонайменше 2,5 тисячі років тому.
Переконливі свідчення про розвиток бджільництва на теренах України маємо з періоду Київської Русі. У цей час мед і віск були символом багатства, ними обдаровували послів і посилали дарунки іноземним володарям, вивозили в країни Європи та Близького Сходу.
А першими бджолярами були бортники або ж медярі, як їх дотепер називають у поліських селах. Вони доглядали не за рамковими вуликами (ящиками, скриньками), а за бортями – житла для бджіл у живих деревах, розміщені на висоті до 10-12 метрів. Зауважимо, що до ХVІ–ХVІІІ століть, тобто періоду масового вирубування лісів, дерева були дуже великими.
Саме цих бортників згадує «Руська Правда», це вони пристосовували природне дупло, або ж видовбували штучне дупло у живому дереві, закривали його бруском (довжю), а зверху ущільнювали його дошкою «сеєттю, снітком, плахою». У борті залишали принаду для бджіл – галки крушини, багно («творили», «затворяли» вулля) і чекали поселення рою.
З часом з’явилися і колодні вулики, які тепер також називають «бортями». Відмінність колодного вулика від борті в тому, що вони відокремлені від живого дерева. Перші колодні вулики розміщували на деревах, піднімаючи їх за допомогою спеціального бортного колеса.
Промисел з утримання бджіл у бортях і лісових колодах отримав назву бортництво, а люди, які цим займалися, – бортники або ж медярі чи бджолярі.
Одним з основних регіонів поширення бджільництва у ті давні часи була територія Волині та Полісся. Наявність великої кількості прадавніх лісів з могутніми дубами й соснами сприяла розвою цього промислу. Про поширеність бортництва на Волині в давні часи свідчить і топоніміка: села Бортнів, Бортники, Бортяхівка, Бортниця, Бортщина. А прізвища Бортник, Колодич свідчать про те, що предки цих родин займалися колись власне бортництвом і колодним бджільництвом.
Особлива увага на розвиток бортницького промислу зверталася в період Великого князівства Литовського, до складу якого, поряд з іншими українськими землями, входило і Західне Полісся. Окремі статті Литовських Статутів передбачали навіть смертну кару за крадіжку меду. Бортні землі й дерева у ті часи згадуються майже в кожному документі на земельні володіння.
Як свідчать джерела ХVІ–ХVІІ століття, бортники з різних сіл Волині користувалися і певними привілеями. Так, для окремих селян у феодальних маєтках бортництво було настільки важливим заняттям, що вони звільнялись від панщини й не платили податків:
- «Омелян бортник на волоці не робить і податку не дає, одно тільки бору милує»; «Одна уволока войтовська і півволока бджоляра вільні від сплати чиншу» (село Мощена Ковельського району);
- «Половина городу бджоляра вільна від податку» (село Гридки Старовижівського району).
Бортники мали й інші привілеї, пов’язані з їхнім заняттям. Зокрема, Литовський Статут 1529 року дозволяв їм дерти лико на бортницькі потреби у державних лісах.
Бувши звільненими від податків і панщини, бортники, крім догляду за бджолами, мали й певні додаткові зобов’язання. Як бачимо з розпорядження, яке отримали селяни Ковельського староства у 1660 році, бортники мали захищати ліс від грабежів, приносити на замок дичину й у крайньому разі з’являтись на жнива.
«Жителі с. Дубове Степан і с. Мощони Павло Гекрешевич, обидва є бджолярами, подали розпорядження, дане в Ковелі 28 лютого 1660 р. тодішнім Ковельським старостою Степаном Чарнецьким, за яким їм доручений догляд за бджолами із звільненням їх від панщини, чиншів, податків і посилок, але вони зобов’язувались захищати ліси від шкоди і ущербу, доставляти на замок дичину, наглядати за бджолами, являтись у випадку крайньої необхідності на жнива із звільненням від будь-яких інших повинностей».
Окрім панських бортників, цим промислом займалося доволі багато мешканців Полісся, як допоміжним заняттям. Зважаючи на те, що основним залишалося хліборобство, догляд за бджолами був мінімальним:
- чищення і творіння бортей навесні, але лише у випадку, коли бджоли в лісових бортях не перезимували, що видно було і з землі;
- вибирання меду восени, в основному після Другої Пречистої, коли масово починались храмові свята.
Підніматись на бортні дерева було складно, тому це робили лише за необхідності. Для цього використовували традиційне лазиво (жень) – довга мотузка із шкіри вола чи лося, конопляних ниток і навіть лози, про що свідчать документи.
В актах ХVІ століття подібне пристосування згадується під назвою «лезиво» або «лазиво». У Литовському Статуті 1529 року зазначається, що бортникам дозволялося дерти лико на виготовлення лазива, а в господарстві Каменського у місті Володимирі в 1596 році було «лезев две раменных, а третье лычаное».
Часто для підняття на бортні дерева, особливо ті, що мали пристосування для захисту від ведмедів у вигляді помосту, бортники використовували «остров» («остривець», «страмину») – стовбур не дуже товстої сосни з коротко обрубаними гілками.
Великої шкоди бортникам завдавали ведмеді, які вилазили на дерево і знищували не тільки мед, але й саму борть чи колоду. Ведмеді-ласуни невеликого зросту і добре лазять по деревах, тому на Поліссі їх часто називали «бортниками». Для захисту бортних дерев від ведмедів влаштовували «одвор» або «кровать» – дерев’яний поміст навколо дерева, в який вбивали металеві спиці, повернуті гострими кінцями вниз. Іноді під «одвором» вішали «таран» – товсту колоду на мотузці або сиром’ятному ремені. Таран вільно звисав вздовж стовбура і заважав ведмедеві забратися на дерево (той відштовхував колоду лапою, а вона поверталася і била звіра по голові).
Тож бортники, навіть при мінімальному догляді за бджолами, мали багато турбот. Бджіл могли знищити не тільки ведмеді, а й лісові миші, куниця, дятел, мурашки тощо. А от сучасних напастей хвороб бджіл бортники не знали – ні кліща, ні гнильцю чи чогось іншого. І вірили, що порятунком від всього є сама природа. Особливо цінувалося багно (багно біле), яке так люблять бджоли.
Отже, бортники, медярі – це класики українського бджільництва, його першого етапу – лісового бортництва.
Хоч давні борті ще й залишились на Поліссі, традиційне бортництво дуже швидко скорочується:
- «В нас там во на дубові стояв. <...> Дуб всох і його зняли і поперевозили. Стояли по тому, по ліси, по соснах, тако вулики стояли багато» (село Денисів, Ратнівський район);
- «То такє на деревах в лісі буле» (село Пнівне, Камінь-Каширський район);
- «Та в нас було! В нас пасика там була така велека. Батька. <...> І то, в нас на дубах воне буле» (село Качин, Камінь-Каширський район);
- «Стояли. Да. Ше даже цеї зиме. Там, у Тулови одне. Но вже зризали дилянку. Колода стояла» (село Велимче, Ратнівський район);
- «Ше й мабуть і зара, да я думаю, шо є. Я вже цього року не ходю рокив два в ліси. Но в його там, за рикою, в його там вулики стояли… Ше наветь на Дубині, в нас зветься місце Дубина. Но хто його туда запер? <...> Хто би за рику вас повіз, то є круглі там» (село Оленине, Камінь-Каширський район);
- «... в нас така, тоже є, була пасіка, називали Пацюрка, о. А звати її було Пацюрка. То вона тримала в лісі. Вона жила на хуторі» (село Сошичне, Камінь-Каширський район).
Насамперед ідуть люди, які це любили й робили незважаючи ні на що. А молоді тяжко призвичаїтись до давнього промислу:
- «Ой, то робив [вулика — А.Д.] мій дід, а може прадід. Да, по матері був такий Михайло. <...> дід, то він був пчьоловод. В мене батько тоже займався» (село Межисить, Камінь-Каширський район);
- «Ой, то може робили вже мій предід, може прапрадід. <...> Займався батько мій Гурич Василь Павлович». Однак ці люди, які колись підхопили родинну справу, зазвичай вже не мають кому її передати: «Ну, син в мене є, але син вже те, були б пчоли то мед би був, але він не вельми тим хоче займатися» (село Денисів, Ратнівський район);
- «В нас є в однеї в селі, ше в однеї баби, вже дід умер той… Отакєй стоїть той вулик. Але вже вин зара їй упав. А другій, ше я бачив, біля хати стояв. Наветь там пчоли буле. А той вже впав. Там вже колешнє все, настояще. Вин упав вже просто. Вже всьо» (село Сошичне, Камінь-Каширський район).
Там, де такі вулики ще залишилися, то часто стоять пустими: «Пчолув нема! Так стоїть» (село Качин Камінь-Каширський район).
Сьогодні якомога природніші форми й способи утримання бджіл настільки цінуються, що сучасні бджолярі-пасічники прагнуть завести в себе як не справжню борть, то колодний вулик, як пасічник Юрій Мещеряков, який тримає колодні вулики на даху міського будинку.
Читайте також: Будинок народної творчості в Троїцькому: як місцеві умільці боролися за культурну автентичність
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
