Евакуйований український модерн: у Братиславі експонують роботи Мурашка, Кричевських та Нарбута

У Братиславі відкрили виставку «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні» із творами митців, які після початку російського повномасштабного вторгнення евакуювали за кордон. 

Як картини одних із найвідоміших українських художників XX століття потрапили до столиці Словаччини та що вирізняє цих митців – дізнавалася журналістка Район.Культура.

Тиждень у Братиславі запам'ятався не лише нестерпною спекою, а передусім зустріччю з творами українських художників-модерністів у Словацькій національній галереї.

Більшість із представлених на ній картин до повномасштабної війни були основою постійної експозиції Національного художнього музею України. Це твори Олександра Мурашка, Федора та Василя Кричевських, Георгія Нарбута, Михайла Жука, Всеволода Максимовича, Олекси Новаківського, Абрама Маневича та інших. Після початку вторгнення полотна вивезли за кордон. Частину з них розташували в просторих залах галереї, куди громадянам України можна потрапить безоплатно.

Зала з роботами Олександра Мурашка, фото Людмили Макей

Виставка створена у співпраці з галереєю Бельведер у Відні та Національною галереєю в Софії. Постійну підтримку проєкту здійснює Музей Тиссена-Борнемісса та особисто баронеса Франческа Тиссен-Борнемісса.

Ступивши до зали з височенними склепіннями та білосніжними стінами, завмираю від захоплення. Прямо переді мною – знаменита картина Олександра Мурашка «Благовіщення». На ній зображено зустріч Діви Марії з архангелом Гавриїлом, який сповістив їй, що вона народить Сина Божого. Це полотно висотою майже два метри, тож споглядати його треба на відстані, розгадуючи символіку біблійного сюжету в далекій від релігійних канонів інтерпретації автора.

Повернеш голову – а тут кокетливо усміхаються дві модниці, «Парижанки. Біля кафе». Сам художник не приховував свого захоплення імпресіонізмом та жіночою красою. Цикл робіт про будні паризьких куртизанок він назвав «Гріхами молодості». Воістину, святе і грішне існують пліч-о-пліч.

Олександр Мурашко. Благовіщення та Селянська родина, фото Людмили Макей

А ось і суто український сюжет картини під назвою «Селянська родина». Її герої позують у «красному кутку» своєї хати, але їхній аж ніяк не парадний настрій контрастує зі святковим вбранням. Плечі немолодих селян безсило опущені, вузлуваті руки лежать на колінах, згаслий погляд старечих очей відчужений. Проте дівчина у вишиванці, чорній керсетці та картатій плахті – повна протилежність виснаженим працею батькам. Віночок на голові та яскраво-червоні коралі на шиї вказують, що перед нами – панянка на виданні, яка чекає – не дочекається свого коханого.

Поруч представлений ще один шедевр із українським колоритом, створений у 1914 році. Це «Прачка». Жінка занурила руки в дерев’яну діжку з водою. Її обличчя не відображає жодних емоцій. Та настрій картини створюють інші деталі, майстерно відображені автором. Крізь розчинене вікно до кімнати вриваються пахощі літа та симфонія світла. Сонячні зайчики стрибають повсюди: на підвіконні, на білосніжному полотні жіночої сорочки, на золотавій поверхні води. Чистий тобі імпресіонізм.

Присівши на кушетку, я пригадую власну історію зустрічі з творчістю Мурашка.

Якось на початку 2000 мені потрапив до рук журнал із серії «Видатні художники». Це популярне видання (тоді ще російською мовою) виходило кілька разів на місяць у видавництві «Іглмосс Юкрейн». Я щоразу з нетерпінням чекала виходу наступного номера, який коштував цілих десять гривень. За ці гроші можна було б купити два кілограми масла чи пуд дефіцитної гречки, або ж обміняти у ринкових мінял на «самошедші» гроші – два долари. Моя тодішня вчительська зарплата ледве сягала суми, еквівалентної 50 доларам на місяць. Та я готова була віддати левову частку заробітку на духовну їжу, а не на ковбасу.

Фрагмент виставки українського модерну в Братиславі. Фото Людмили Макей

В одному з тих випусків я натрапила на розповідь про невідомого мені живописця. Його картини були сповнені світла і ніжної вишуканості, притаманної роботам майстрів західноєвропейського рівня. Їх автором був українець Олександр Мурашко. Пам'ятаю своє потрясіння від того, що цей геніальний художник – не німець, не француз чи австрієць, а киянин, якого сучасники охрестили «першим українським європейцем».

Він навчався в Іллі Рєпіна – живописця з козацьким корінням, товаришував із представниками української художньої еліти, які жили й творили в Києві на початку минулого сторіччя. Мурашко стояв біля витоків створення Української академії образотворчого мистецтва та опікувався організацією художнього життя України.

Мене вразила історія його непростого життя, а особливо обставини загадкової смерті. У ніч із 14 на 15 червня 1919 року Мурашко зазнав нападу неподалік від свого дому на Лук’янівці і був, як писали київські газети, «пограбований і вбитий бандитами». Насправді ж збереглися свідчення, які переконують у політичних мотивах розправи над художником.

На жаль, трагічна доля спіткала багатьох українських митців, чий талант був кісткою в горлі для комуністичного режиму. Серед тих, кого знищила радянська влада, композитор Микола Леонтович, театральний режисер Лесь Курбас, письменники Микола Куліш, Микола Хвильовий, художник-монументаліст Михайло Бойчук та інші видатні особистості.

Марина Дроботюк, фото Slovenská národná galéria

«Історія України була дуже драматичною, впродовж багатьох сторіч ми стикались зі знищенням нашої культури та ідентичності. Гинули митці, їхні витвори стирали на порох. Часто від багатої творчої спадщини залишались лише поодинокі твори. А іноді бувало й навпаки: більшість творів, які перебували у Спецфонді, вдалося зберегти, а ось імена їх творців надто довго перебували в забутті», – каже наукова співробітниця Національного художнього музею України Марина Дроботюк, одна з кураторок виставки.

Пані Марина пояснює, що картини потрапили до Словаччини, завдяки вже відомому виставковому проєкту «В  епіцентрі бурі. Модернізм в Україні», який з кінця 2022 року подорожує Європою та вже був представлений у музеї Тиссена-Борнемісса в Мадриді, в Людвіґ музеї в Кельні, в Королівському музеї Брюсселя, у Музеї Бельведер у Відні. До нього також додали твори Сецесії. 

«Фактично це два проєкти, які представляють розвиток українського мистецтва у більш розширених часових рамках. Далі вони роз’їхались по різних куточках Європи», – каже вона.

Український модернізм наразі експонується у Королівській академії мистецтв у Лондоні, а Сецесія – у Словацькій національній галереї в Братиславі.

Всеволод Максимович, Карнавал. Фото Людмили Макей

Проходжаючись її залами, відвідувачі подовгу зупиняються біля портрета екстравагантного красеня з густими бакенбардами, виразними мигдалеподібними очима та чуттєвими вустами. Чи знають вони, що понад 100 років тому цей юнак пустив собі кулю в лоба чи то від розчарування, чи від нещасного кохання, перебуваючи за тисячі кілометрів від рідного дому? Звати його Всеволод Максимович. Він народився у Полтаві у 1894 році, а помер – у Москві 1914. Незважаючи на коротке життя, він увійшов в історію мистецтва як один із найяскравіших представників українського авангарду, був членом філософсько-футуристичного товариства «Сад богів», актором німого кіно та адептом нудизму.

Його мистецький стиль не вписувався в рамки соціалістичного реалізму. Відтак роботи Максимовича не виставляли в радянських музеях і навіть збиралися знищити як ідейно шкідливий продукт. Врятувало шедеври те, що вони були надто великого розміру, що ускладнювало процес утилізації. Тому їх просто залишили у підвалі, де вони досить довго припадали пилом. 

Фрагмент виставки, фото Slovenská národná galéria

Потім трапилося диво – у 2006 році декілька картин нікому невідомого художника повезли на виставку до США, де вони викликали справжній фурор. Тоді прийшло усвідомлення, яким діамантом насправді був той кароокий юнак із чорно-білого автопортрета а-ля Обрі Бердслей.

Вдруге картини Всеволода Максимовича опинились під загрозою знищення, коли почалось повномасштабне російське вторгнення в Україну. У листопаді 2022 року, під час однієї з найбільших ракетних атак, працівники Національного художнього музею України двома вантажівками евакуювали безцінні експонати. Пакували й вивозили картини під завивання сирен.

«У день вивезення творів була масована атака на Київ, а на момент перетину кордону було зупинено весь транспорт, бо ворожа ракета потрапила навіть на територію Польщі», – розповідає Марина Дроботюк.

Вона зауважує, що організація мистецького проєкту за кордоном під час війни – це не лише традиційне перевезення, але й евакуація з потенційно небезпечної території. Весь шлях картин – від документального супроводу до фізичного переміщення – супроводжувався надзусиллями з подоланням перепон.

Георгій Нарбут, Державний Герб України. Фото Людмили Макей

У експозиції я також побачила ескізи Державного Герба Української держави, наступниці УНР, виконані Георгієм Нарбутом у 1918 році. На гербі зображений козак із мушкетом на плечі. Як пояснює опис, це зображення походить від традиційної емблеми української козацької держави XVII-XVIII століть. Над щитом тризуб – символ, вперше вжитий в Україні в середні віки. Використовуючи образи середньовічної та ранньомодернової історії, нова українська держава претендувала на спадкоємність із минулим. І цю спадковість відображає діяльність Національного художнього музею України, якому цьогоріч виповнюється 125 років.

«Він завжди був у вирі історичних подій; і за ці роки наш заклад став платформою для поповнень колекцій як в Україні, так і за кордоном. Працює музейний лекторій, організовуються виставкові проєкти в самому музеї, готуються до друку різні тематичні видання тощо», – каже на завершення Марина Дроботюк.

Георгій Нарбут, Державний Герб України 2. Фото Людмили Макей

Це далеко не весь перелік того, чим живе нині музей. В умовах війни його міжнародна діяльність не припиняється, а набирає обертів. Співробітники проводять наукові дослідження, працюють над створенням нових колекцій та літопису української історії.

Виставка у Словацькій народній галереї триватиме до 22 вересня 2024 року. Далі вона експонуватиметься у Національній художній галереї в Софії (Болгарія).

Георгій Нарбут, Державний Герб України 3. Фото Людмили Макей