Ах, Шевченко: вистава про кохання, любов та захоплення

Шевченко. Що зазвичай постає в уяві, коли звучить це знане прізвище? Смушева шапка? Пооране зморшками обличчя? Сірі очі, повиті пеленою туги? Неодмінно виринають спогади про уроки літератури в школі, де вчителі в один голос стверджували, що Тарас Шевченко, цей суворий чоловік, який написав «Думи мої, думи…» та «Як умру, то поховайте…» був і є значимою фігурою в українській історії, зазнав чимало горя за своє життя. 

Та мало хто говорить про те, що не одним смутком і муками жив Великий Кобзар, і що у його житті було не лише багато випробувань, але й багато… кохання. Чистого, палкого, ніжного… Та чи це кохання не перевтілилося згодом у інші муки?

Про це з журналісткою Район.Культура говорила режисерка-постановниця вистави «Ах, Шевченко!», заслужена артистка України та акторка Світлана Органіста. Спектакль презентували на камерній сцені Волинського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Григоровича Шевченка.

Світлана Органіста – заслужена артистка України, режисерка-постановниця та акторка Волинського драмтеатру

– Як і чому виникла ідея поставити виставу саме про Шевченка?

– Найперше тому, що Шевченко постать номер один для всіх українців серед всіх творчих особистостей, митців, класиків, геніїв. По-друге, наш театр носить ім’я Тараса Шевченка, і на жаль, наразі він постає головним героєм лише в одній моновиставі «Стіна». Проте, у ній він невидимий для ока глядача, ми бачимо його постать через переживання і думки княжної Варвари Рєпніної. На жаль, окрім цієї вистави, якою ми відкривали камерну сцену нашого театру, ми не маємо жодної постановки за його творчістю чи про нього особисто. 

І по-третє, я почала глибинне знайомство з його творчістю завдяки п’єсі «Стіна», у якій разом із нині заслуженою артисткою України Людмилою Натанчук працювала над образом Варвари. Партію віолончелі виконував світлої пам’яті артист нашого оркестру Микола Яциняк. Автором сценарію був Юрій Щербак — разом із режисером Миколою Мерзлікиним була створена моноверсія вистави. Постановку робила Галина Стефанова, знакова актриса з Києва, яка у свій час грала роль Варвари Рєпніної у Молодіжному театрі, зіграла моноверсію вистави «Стіна» у театрі «Актор» у Києві. Тож вона передала нам у спадок історію стосунків княжни та художника. Адже світ сприймав Шевченка щонайперше як художника. І лише княжна зі всіх закоханих у нього жінок знала, що перед нею – геній і цінувала більше його поезію, аніж малярські роботи.

– Тобто процес дослідження його особистості розпочався багато років тому завдяки іншій виставі?

– Саме під час роботи над виставою «Стіна» я відкрила Шевченка зовсім з іншого боку, ніж я його вивчала в школі. Я побачила його не як громадського діяча і патріота, а як людину, особистість — живу, теплу, навіть чимось рідну. Шевченка можна пізнати ближче через інтимну та філософську лірику. Так він краще проникає в серце, в душу і тоді всі знакові його поезії відкриваються з іншого боку. Адже без розуміння переживань митця його творчість сприймається поверхово.

Після роботи над моновиставою мені захотілося продовження цієї історії. Адже в «Стіні» було представлено лише стосунки з Рєпніною, і побіжно – із Ганною Закревською. А у Шевченка було досить бурхливе особисте життя. І це зовсім не означає, що він був бабієм! Шевченко був настільки глибокою та складною особистістю, що йому важко було віднайти собі пару. Адже він прагнув насамперед духовної близькості. У кожній із жінок шукав своє перше кохання – Оксану Коваленко, і, на жаль, не знаходив. У часи війни поезія Шевченка особливо актуальна і важлива. Хотілося подати її тепліше, ближче кожному глядачу. Адже усім нам зараз не вистачає тепла, а найцінніше, що є у цьому світі – це любов і родина.

– Які матеріали довелося опрацювати для постановки цієї п’єси?

– За основу я взяла твори та листи самого Тараса Шевченка, його друзів та сучасників, а також цілу низку інших робіт та досліджень, що нині називають «Шевченкіаною». Для вистави «Ах, Шевченко!» все почалося так: щороку я з випускниками коледжу культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського готую поетичну виставу для державного іспиту. І дуже багато таких вистав канули в Лету, хоча і студенти (а пізніше – актори), і глядачі не раз говорили, що було б чудово їх відновити та включити до репертуару театру. І от нарешті я вирішила використати ці напрацювання. Студенти, з якими я готувала дипломну виставу «Ах, Шевченко!», мали зовнішню схожість з реальним Шевченком. Та і дівчата, які отримали роль його коханих жінок, також були подібні до своїх героїнь.

Я почала наново вивчати Шевченка, хоча до тих пір мені здавалося, що вже доволі добре його знаю. Перечитала від палітурки до палітурки «Кобзаря» та листування, передивилася художні, документальні та художньо-документальні фільми про Шевченка, проглянула чимало статей та інших дослідницьких робіт…

– Працюючи над виставою, ви читали «Щоденник» Тараса Шевченка? Побутує думка, що коли він його писав, то розумів, що опублікує ці записи. Тому як автор, міг щось не доказати, переробити, «прикрасити» якусь подію. Що ви про це думаєте?

– Я більше зосереджувалася на його листуванні з друзями. Але так, я читала його «Щоденники». Важко сказати, чи думав він тоді про їх друк. Він писав доволі майстерно і його записи сприймаються, як завершені художні твори. Його щоденники значно відвертіші, аніж поезія. Шевченко болісно переживав розриви з жінками й у своїх розчаруваннях не був малослівним, іноді навіть дуже різко висловлювався про жінок.

Наприклад, про Катерину Піунову, актрису, яка відмовила йому в сватанні, поет писав: «Погань пані Піунова! Від нігтика до волосинки – погань!».

Шевченко був митцем — а отже, був емоційним, запальним і у творчості, і у стосунках. Коли захоплювався — обожнював, а коли розчаровувався – кипів. Коли поет почувався ображеним, приниженим, обкраденим, зболена душа не шкодувала жорстких слів. Втім, кожні його стосунки однак дарували натхненниці та цілому світу творчі шедеври: поезію, прозу чи картини, листи і присвяти…

Читайте також: Відсовувати театр в кінець пріоритетів – морити голодом душу, – режисерка Світлана Органіста

– Що нового ви відкрили у Шевченкові, коли працювали над сценарієм? Можливо, розвінчали якісь міфи?

– Шевченко не терпів компромісів. При цьому він не був атеїстом, як його показували в радянські часи. 

«А ти, Всевидящеє око! / Чи Ти дивилося звисока, / Як сотнями в кайданах гнали / В Сибір невольників святих, / Як мордовали, розпинали / І вішали?.. А Ти не знало? / І Ти дивилося на них / І не осліпло! Око, око! / Не дуже бачиш Ти глибоко!». Багато хто вбачав у цій поезії безбожність митця. Проте Шевченко лише дозволяв собі говорити із Богом, адже його багато років мучило одне і те ж запитання «чому?». 

Як і зараз люди шукають відповідей, чому в Україні війна, чому гине стільки невинних людей, чому ворог так багато років безкарно брехав… Шевченко був генієм, він ніс у собі божественний вогонь мистецтва і дуже гостро відчував будь-яку несправедливість, тому міг дозволити собі ці рядки.

– Ви займалися не лише постановкою вистави, але й її художнім оформленням. Що вам довелося проробити для цього?

– Я поглиблювала свої знання в художніх деталях: який одяг носив Шевченко, з ким товаришував, хто його оточував, яка панувала атмосфера. Вивчала навіть, що він їв, читав, які вистави дивився (до слова, письменник був затятим театралом). Шевченка прийнято зображати в кожусі, хоча насправді у нього було безліч костюмів, краваток, піджаків, вишуканих сорочок і, звісно ж, вишиванок, які він одягав для спільних фото з друзями.

– У виставі представлено багато жінок, які відігравали значну роль в житті митця. Яка з них для пропису арки персонажа далася вам найважче, або ж найлегше?

– Про деяких Шевченкових муз було більше інформації, а про деяких майже нічого. У виставі представити усіх було б неможливо. Варвара Рєпніна – найбільш відома постать, «духовна дружина» генія. Вона сама була письменницею й у своїй повісті «Дівчинка» розписала стосунки із Шевченком дуже детально, аж до діалогів. Саме за цією повістю Щербак створив свою п’єсу. Також вона вела листування з духівником Шарлем Ерльнаром, якому розповідала про свої душевні переживання. Та й Шевченко згадував про їх стосунки у своєму листуванні. Ганні Закревській – фатальному коханню Тараса Шевченка – він присвятив чимало віршів.

Про Агафію Ускову ми знаємо з її кореспонденції, у якій вона писала, що в них з Шевченком усе було «чинно, і жодні любовні зв’язки не пов’язували їх». Хоча з листів поета та спогадів його сучасників можна зрозуміти, що їхні стосунки зайшли трохи далі, ніж просто дружба. Чимало шевченкознавців ненавидять Ликерію Полусмакову, вважаючи, що хижа жінка використовувала Шевченка і своїми негідними вчинками спричинила невдовзі його смерть. Зрада Ликерії та розрив стосунків розбили останню надію митця на «садок вишневий коло хати» і сімейне щастя, якого він так прагнув. Для Ликерії Шевченко був тільки «багатим дідом», і лише з часом жінка усвідомила, кого насправді втратила. Є документи, які стверджують, що за якийсь час по смерті Шевченка Полусмакова переселилася в Канів, де щодня приходила на його могилу.

У журналів відвідувачів музею Шевченка є її запис, який вона залишила незадовго до своєї смерті: «Сподіваюся, ти мене пробачив».

Читайте також:  Гримери, костюмери та декоратори: хто працює за лаштунками Волинського драмтеатру

– Можливо, серед них у вас є фаворитка?

– Безумовно, моє серце належить Варварі Рєпніній, адже я її грала. Рєпніна – найбільш глибока жінка, що найбільш болісно переживала розрив із Шевченком. У решти дівчат були чоловіки, їх життя так чи інакше складалося, а Рєпніна заміж так і не вийшла і все своє життя любила лише Шевченка. Але хто знає – якби у них все склалося добре, можливо, його трагедійних творів, що перевертають душу, не було б? На жаль, дуже часто саме драматичні колізії в житті формують митців.

Щасливі, буває, теж… Але мені здається, страждання надає глибину людині. І тільки витримавши все, не зламавшись, можна сформуватися як людина з великої літери і як особистість.

– Як ви думаєте, що символізувала кожна жінка в житті Шевченка?

– Оксана була його Беатріче. Це був абсолютно ідеалізований образ, який вів його життєвим шляхом, підштовхував шукати промінець чогосьсвітлого і чистого в очах кожної жінки.

Амалія Клоберг – це метелик, веселка. Вона символізує найкращі роки юності, роки абсолютної безтурботності, які є в кожної людини.

Княжна Рєпніна – споріднена душа. Душі Тараса і Варвари – наче близнята, вони були найближчими одна одній.

Ганна Закревська – пристрасть, вогонь, якому не дали розгорітися. Він горів-горів, і його залили водою.

Ускова – жінка, яка більше закохалася в мистецтво, яке творив Шевченко, аніж у нього. Вона уявила, яким він має бути й розчарувалася, коли він не відповів її придуманому образу. Їх стосунки будувалися на ілюзії.

Піунова – це спроба повернути Oксану, ривок в дитинство, в юність. Таке буває, коли люди переходять в старший вік. Зрештою, Тарас наштовхнувся на стіну, бо дорога в юність вже була закрита. Та і вперше Піунову він побачив саме на сцені – як це раніше зробила Ускова, Шевченко створив собі образ, у який і закохався. Той образ, звісно, виявився далеким від реальності.

Ну і нарешті, Полусмакова – останній шанс, остання можливість збудувати сім’ю. На жаль, і це рятівне коло також виявилося оманою.

– Ставити виставу про життя відомого діяча дуже відповідальна справа. Потрібно передати не лише біографію, а і його сприйняття того, що відбувається навколо нього. Чи були у вас якісь переживання з цього приводу?

– Звісно, робити виставу про історичну особу – велика відповідальність. Адже ти можеш зовсім по іншому його сприйняти й викривити реальність для глядача. А глядач піде за тобою і віритиме, що це правда. Тому, очевидно, я переживала. Але, зрештою, ми всі один одного сприймаємо суб’єктивно – через власне бачення. Тож це – моє власне бачення цих історій. Будь-яка вистава – це світ режисера, адже саме він розставляє акценти, визначає ідею. Звісно, важливо, щоб це ґрунтувалося на акуратному та глибокому підході. Я намагалася будувати виставу на реальних фактах, аби мого творчого вимислу, який, безумовно, присутній, було менше. Проте це театр – тут реальність завжди подають творчо.

Читайте також: Театр в голові актора вихідних не бере

– У п’єсі використано композиції сучасних гуртів. Це зроблено зумисне для того, щоб Шевченко став ближчим до сучасного глядача?

– Так. Для мене це було можливістю привести Шевченка у сьогодення. Кожна жінка у виставі має свій леймотив – так цікавіше для глядача і легше сприйняти та запам’ятати цю історію.

– Це вже не перша Ваша вистава, заснована на біографічних мотивах. Чим Вас приваблює цей жанр?

– Мені цікаві глибокі мистецькі особистості. Я в дитинстві любила читати книги про Бетховена, Моцарта, Довженка та інших відомих людей, із задоволенням дивилася біографічні фільми. Мене завжди цікавило чим вони жили, що штовхало їх до творчості, як у них працювала фантазія, як і чого навчалися, як сприймали світ і кохання, як трансформували реальність у такі геніальні речі. Як людина проходить свій шлях і як взагалі стають геніями… Я захоплююся такими людьми, і хочу, щоб люди не сприймали їх як холодні пам’ятники. Нашій нації потрібні живі люди, світочі, які будуть виводити нас із темряви – близькі та зрозумілі, яким ми довіряємо. Для цього про них треба говорити – і говорити більше, ніж дозволяє стисла шкільна програма. Саме тут і стає в пригоді театр… За дві години ти можеш не просто дізнатися про Шевченка багато – ти встигнеш впустити його у своє серце, як щирого друга. Коли творчій команді вдається це зробити – то і є успіх.