Відсовувати театр в кінець пріоритетів – морити голодом душу, – режисерка Світлана Органіста

19 Жовтня 2022, 18:15
Світлана Органіста – заслужена артистка України, режисерка-постановниця, акторка Волинського драмтеатру 3909
Світлана Органіста – заслужена артистка України, режисерка-постановниця, акторка Волинського драмтеатру

Волинський обласний музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка попри війну та інші труднощі у вересні відкрив новий сезон. Однією з вистав стала прем’єра «Долі жіночі» за п’єсою драматурга Мирона Лисака, яку нещодавно показали на Камерній сцені театру.

Журналістка Район.Культура поспілкувалася з режисеркою-постановницею, акторкою та заслуженою артисткою України Світланою Органістою, аби розпитати про те, як готувалися актори до цієї прем'єри, про актуальність п’єси у наш час, а також які труднощі стоять перед сучасним театром загалом, і чого очікувати волинському глядачеві найближчим часом.

– Спершу хотілося б розпитати, про які ж жіночі долі йдеться у виставі?

– Вистава про українок, які поїхали на заробітки в Італію. Хтось із них залишився на чужині, хтось повернувся додому, проте і тих, і тих спіткали випробування, які змінюють людей назавжди. Непросто і рідним по той бік розлуки — ми підіймаємо питання покинутих дітей, чоловіків, навіть цілих сімей; питання: що насправді важливіше — гроші чи близькі стосунки?

– То чи дає відповіді на ці питання вистава?

– «Риба шукає де глибше, людина – де краще». Але чому українці споконвіку полюють на блага саме за кордоном? Проблема, якій уже навіть не десятки — сотні років! Чому Україна — земля, така багата на ресурси, можливості, таланти — відпускає своїх синів і дочок кудись на пошуки кращої долі? Чому ми не можемо знайти своє місце під сонцем рідної країни? Вистава — це творчий продукт, що має насамперед підняти питання, а знайти відповідь належить уже глядачу. В нашому випадку люди виходять із залу, переповнені емоціями — вони обговорюють, ловлять флеш беки, сперечаються, та з усіх питань раз по раз виникає найгарячіше: чому так сталося?

Після повномасштабного вторгнення з боку росії ще більше жінок втратили свій дім, ще більше доль зламано, ще більше сімей розбито, ще більше людей покинуло Україну. Частина нашого генофонду гине, інша частина виїжджає. Свої таланти, інтелект, працездатність віддаємо іншим державам, будуючи їхнє щасливе майбутнє, але ж людський ресурс — найцінніший! Ми фактично втрачаємо істинний скарб нації і часто — безповоротно.

– На жаль, так.

– Як же його вберегти? Насамперед — дати людям можливості, яких вони потребують: можливість чесно працювати і заробляти у справедливому співвідношенні «зусилля дорівнює результат». Ніщо не гнітить більше, як страх, що завтра тобі може забракнути грошей навіть на їжу…

Так, проблема трудової міграції була, є, і, на жаль, іще довго буде. Доти, доки в Україні не буде великого спектру можливостей для розвитку молодих людей; доки вік 40+ не означатиме безперспективність у зміні кар’єри та безвихідь, якщо ти втрачаєш роботу; доки цінність самої людини, її найкращих прагнень і талантів не перейде на якісно новий рівень. Україна заслуговує того, аби її діти, незалежно від віку, статі та статусу, почувалися тут потрібними та захищеними.

Завдання осудити мігрантів у цій виставі не було. Економічна нестабільність, соціальні зміни — ось справжні винуватці у ситуації, що склалася. Проте вдома завжди краще! Це, власне, і є головний меседж вистави. Можливо дорога закордон стелиться більшими купюрами, але за це люди платять тим, що насправді безцінне. Як правило, коли жінка їде — сім’я розвалюється, найцінніші родинні зв’язки рвуться. І ті гроші, які вона заробляє і висилає родині — як пластир на рваній рані: всередині від того стає тільки гірше. Дитині, наприклад, навіть найдорожчі іграшки не зможуть замінити необхідне мамине тепло, і миті, які матері пропускають вдалині від своїх синів та донечок — їх дитячі чи підліткові переживання, дні народження, випускні вечори — як із ними бути? Адже це і є оте життя, що проходить повз — і залишає жінок далекими посивілими тітоньками, чужими навіть тим, із ким рідні по крові.

– А що щодо чоловіків?

Чоловіки — це іще одна тема. У виставі бачимо і тих, які тяжко переживають втрату коханої, і тих, хто із ревнощів вбиває свою дружину, і тих, хто начебто прийняв ситуацію, проте щасливішим від того не став. Ми бачимо жінок, які змирилися зі своїм становищем, тих, які адаптувалися, облаштували своє життя і навіть почуваються досить комфортно і тих, хто ніколи не зможе прийняти реальність такою, але свідомо жертвує собою заради добробуту рідних.

Читайте також: «ЩеМить»: луцькі «Бешкетники» презентували театральну поетичну замальовку

– Чи додавали ви щось своє у п’єсу Мирона Лисака? Що саме?

– Сама п’єса була написана як моновистава. Її героїнею була журналістка, яка постійно перевтілювалася в образи інших персонажів. Я ж вирішила додати трьох жінок — юну дівчину, жінку середнього віку та старшу жінку, які б символізували Мойр — богинь долі з давньогрецької міфології. В українській міфології такого образу немає, але захотілося зробити симбіоз української культури зі західноєвропейською, адже саме туди виїжджали героїні на пошуки щастя. Усі вони зображають три періоди життя жіноцтва, які вони витрачають на чужині. Прялка, за якою сидять мої героїні на початку вистави, символізує плин життя.

Також у виставу введено таких персонажів, як Український чоловік та Італійський чоловік, що перевтілюються у різного характеру та віку чоловіків-українців та італійців відповідно до епізодів.

Повертаючись до образу журналістки — дуже хотілося зблизитися із її людською стороною, а саме — зрозуміти мотивацію цієї жінки збирати матеріал про долі українок у Італії. Тому ми додали в сюжет її особисту драму — історію про маму, що покинула доньку ще у підлітковому віці через заробітки і почала поступово втрачати із нею зв’язок.

– У цій виставі Ви не лише режисерка-постановниця, а ще і граєте роль самої журналістки. Ваш батько і ви раніше займалися журналістикою. Цей факт біографії вплинув на вибір ролі?

– Звичайно. Журналістика — це моя друга любов після театру. Я хотіла зіграти цю роль в пам’ять про мого батька. Коли я готувалася до вступу на акторське мистецтво, не дуже вірила в те, що дівчина з Горохівщини навчатиметься в інституті імені Карпенка-Карого. Тому я також міркувала над альтернативою — наприклад, вступати у Львівський університет на журналістику.

І хоч я зрештою стала актрисою, довгий період при цьому працювала редакторкою на Волинському державному телебаченні, телеведучою, журналісткою у відділі громадсько- політичного мовлення. Вела прямі ефіри, писала сюжети, робила інтерв’ю, репортажі, навчилася монтувати. Мала свою програму «Пів години для родини» і дуже тішуся, що мені вдалося виконати волю батька.

– Це перша вистава у репертуарі Волинського театру написана в жанрі драма-інтерв’ю. Що це загалом? І чи важко було увійти в цей новий жанр?

– Це було складно по самій композиційній побудові. Вся вистава побудована на розповіді про жіночі долі з уривками інтерв’ю реальних жінок, які зараз працюють закордоном. Необхідно було органічно поєднати документалістику та художню постановку.

Читайте також: Театр в голові актора вихідних не бере

– Що було найскладніше під час роботи над виставою?

– Я не лише грала роль журналістки — я насправді була нею. Розписала запитання, надіслала їх інтерв’юерам і дочекалася відео- відповіді. Було непросто випросити відвертість. На відстані витягнути істину досить складно, часто — майже неможливо. Багато запитань ігнорували, оминали, на деякі відповідали досить лаконічно. Та навіть із того матеріалу, що вдалося отримати, потрібно було відібрати найважливіше та найдоречніше до конкретних епізодів вистави. З монтажем мені допомагав давній друг театру, досвідчений відеорежисер Андрій Повзун.

Драма-інтерв’ю має риси документалістики, а цей жанр не кожному до смаку. У виставі її потрібно було використати як сюжетний засіб. Водночас поєднувати різні жанри — цікаве випробування. Це осучаснює постановку.

– Чи є ще якісь сучасні фішки?

– У виставі багато інтерактиву. Я, як журналістка, не лише розповідаю про життя своїх героїнь, а і беру інтерв’ю у глядачів. У цій ролі мені допоміг журналістський досвід: знадобилося вміння імпровізувати, підтримувати розмову і — що не менш важливо — вчасно завершити її, аби не сповільнювати темп вистави.

Інша наша фішка — це швидка та чітка трансформація персонажів. Наприклад, у одній зі сцен на трьох актрис припадає аж сім образів — жінки перестрибують із ролі в роль завдяки змінам деталей в одязі, костюмів, перук, та головне — характеру і так званого «багажу» персонажа. 

На жаль, випуск вистави дуже затягнувся. Третього березня мала відбутися прем’єра, але почалася війна. Пів року проєкт перебував у стані невизначеності. Я переймалася, що вистава «розкришиться» і вже буде важко повернути її до того рівня, на якому ми завершили її до початку війни. Проте наша творча команда чудово справилася із «реанімацією» спектаклю, а реакція глядачів перевершила усі наші очікування.

Попри всі труднощі та хвилювання, позитивного у моїй роботі все-таки більше. Мені щастить з колективом. Особливо коли вдається запалити людей своїм ентузіазмом. А ще дуже цінно, коли старші актори-колеги довіряють мені та дослухаються до моїх думок.

– Хто допомагав вам у підготовці?

– З музичним оформленням мені дуже допомогла Дарина Гребенко, моя донька. За звукозапис дякую Костянтинові Гребенко (студія TuneLab). Танцювальні та пластичні фрагменти розробив балетмейстер Володимир Замлинний.

Хочу подякувати і працівникам Краєзнавчого музею, які подарували нам прядиво льону і навчили нас, як працювати із прялкою. Це додало реалістичності нашій виставі, адже актриси використовують ці навички на сцені.

– Чим відрізняється специфіка гри актора на камерній сцені, аніж на класичній?

– Камерна сцена не дає можливості перепочити, тож має бути безперервна лінія внутрішньої дії. Глядач дуже близько, зв’язок з ним набагато сильніший і сховатися за відстанню не вийде. Це надзвичайне випробування — як психологічне, так і фізичне. 

– З якими проблемами, на Вашу думку, стикається сучасний театр?

– Проблеми театру напряму пов’язані із проблемами суспільства. Ми — наче дзеркало… Те, чим живе світ і наші рідні українці зокрема — тим живемо і ми у своїх виставах. І звичайно, театр, як і будь-яка інша організація, пов’язаний з економікою. У часи фінансової кризи між шматком хліба і видовищем найчастіше обирають хліб. Однак важливо пам’ятати: театр має на меті не лише розважальну ціль — він також очищує, рятує, навчає, надихає, мотивує, об’єднує, спонукає до роздумів. Саме тому відсовувати його в кінець пріоритетів — це морити голодом душу.

Щиро сподіваюся та вірю, що війна не знищить культурного та духовного апетиту українців. Зрештою, від цього напряму залежить наше виживання як нації.

Читайте також: Я – актор у театрі сьогодення. БЛОГ

– Над якою новою виставою ви зараз працюєте? Чого очікувати глядачам?

– Працюю, аби уже в листопаді глядачі змогли побачити на камерній сцені виставу «Ах, Шевченко!» — дуже особисті фрагменти біографії генія, зокрема його стосунки з жінками, зіркову популярність, гарячий темперамент, а ще — глибинну самотність та бажання знайти кохання, свою Беатріче – Оксану Коваленко, в яку він був закоханий у дитинстві.

Нашим надзавданням є показати Тараса Шевченка не таким, як його звикли бачити — суворим «дядьком» в смушевій шапці та з вусами. Шевченко — це ж і молодий, «драйвовий» чоловік, душа компанії, богема, суперзірка. На той час митець взагалі був своєрідним «неформалом». Сучасним він насправді і залишився — попри рамки, в які намагалися затиснути його у радянські часи. Шевченко — він дуже «наш» не лише тому, що українець. Він — живий, відвертий, справжній, актуальний. Хочеться, аби саме цей образ зрештою переміг того холодного шкільного Шевченка, якого ми не встигали ані зрозуміти, ані полюбити по-справжньому. І хто знає, може ця маленька перемога буде частиною однієї великої — перемоги України.

Читайте також: Студенти Волинського коледжу культури здавали іспит на сцені театру

Тетяна МАРКОПОЛЬСЬКА

 

Коментар
25/07/2024 Четвер
25.07.2024
24.07.2024
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром