«У нашого народу є вроджена культура!», – Романа Патик, вдова народного художника

24 Квітня 2022, 14:00
Романа Патик ІНТЕРВ'Ю 7573
Романа Патик

По-колежанськи відверта, але, водночас, тепла, майже родинна розмова з Романою Патик, вдовою лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, Народного художника України Володимира Патика, відбулась в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків, де ще у мирний час, еспонувались знакові  роботи художника. 

Пані Романа щедро ділиться спогадами про подружнє життя, дружбу з митцями і благодійницями, мандрівки землею Шевченка й Холодним Яром та мріє організувати виставку до 100-річчя з дня народження знаменитого чоловіка.

Володимир Патик – найяскравіший представник культурного феномену – львівської школи малярства, започаткованої Романом  Сельським.

– Пані Романо, ваш покійний чоловік, художник Володимир Йосипович Патик, є одним із найяскравіших представників львівської школи малярства. Його  багатогранну, багаторічну творчість наша держава неодноразово високо відзначала - Національною премією імені Тараса Шевченка, званням Заслужений, а згодом Народний художник України. 

Ви познайомились, коли Володимир Йосипович вже був досить відомим митцем у Львові, належав до товариства львівських інтелектуалів, товаришував з родиною знаменитого художника Сельського. 

Роман Сельський – один із засновників такого культурного явища як львівська школа живопису. Пані Романо, а як би ви сама словами «намалювали» автопотрет? Портрет дружини художника. Адже щасливо жити з митцем, з народним генієм – далеко не кожній жінці вдається...

– Так, прожити сімейне життя у мирі є дуже складно, бо життя є компроміс. А якщо та людина є актор, художник, співак – митець, то це є додаткове навантаження. Треба розуміти: талант, даний Богом, є не просто подарунок, його ще треба уміло використати. Я знала це, тому робила усе для того, щоб допомагати чоловікові.

Під час пешого візиту у його майстерню дуже здивувалась, коли побачила як він очертив вуглем рисунок букета. Стояли живі квіти, а поруч мольберт з полотном. І поки я сиділа чи то тридцять хвилин, чи три години, він намалював квіти, які були такі живі, такі гарні, такі пахучі! Кращі, ніж ті, живі. 

І я тоді подумала: Ромо, перед тобою така велика людина! Я це зрозуміла, бо побувала в акті творення! Боже, а я так не хотіла за нього виходити заміж, а це виявилась така гарна, добра людина! Я його обрала більше розумом як серцем. 

Живучи з ним, я знала, що взяла на себе обов’язок створити йому умови для праці. І я це говорю не для красного слівця, не для похвали, усі знайомі знають: я йому ніколи не заважала, я йому не посміла наказати винести відро зі сміттям, хліба купити... Він як оженився зі мною, то сказав: 

«Ромо, зіпсується дзвінок, не зачиняються двері, тече щось, треба картоплю на зиму, будеш робити ремонт – скажи. Тоді я їду у Карпати. Щоб ти знала – я такий, іншим не можу бути. Хочеш, то бери мене такого». 

Я свідомо йшла за нього. Він навіть не умів сказати, що любить мене. Ви розумієте, як він мені освідчився? Ми йдемо селом повз розбитий костел. Вітраж  побитий, хреста вже немає... Ми оглянули той костел. Патик відійшов від мене, назбирав листочків конюшини, квіточок білих і фіолетових, розгладив пісок на дорозі і виклав на ньому рисунок тими рослинками. 

Каже: «Ромо, що то є?». Я би і не вгадала, але ж щойно була в костелі і вітражі бачила, тому і кажу: вітраж. «Можеш бути дружиною художника!», – почула  у відповідь.

Романа Патик під час відкриття виставки Володимира Патика у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків 22 грудня 2021 року
Романа Патик під час відкриття виставки Володимира Патика у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків 22 грудня 2021 року

– А чи це правда, що ви з Володимиром Патиком взяли шлюб 13 числа і що не були присутня на власному весіллі? Чула, що вашу роль, нареченої, грала, в буквальному розумінні грала, інша жінка, теж лікарка за фахом?

– Так, замість мене на весіллі була стоматологиня, подруга Патика, так. Бо я у той чс була на роботі в іншому місті на Львівщині і, так вже склалось, не змогла приїхати, а Патик запланував вечірку для друзів, припас бочечку вина... 

Ми з Патиком  познайомилися, бо я жила біля церкви Святого Юра у Львові й знала двох художників:  музей Новаківського й музей Олени Кульчицької (Романа Патик сміється з власного жарту, - авт.)

«На живо» я художників не знала. До нас у групу, а я вчилася в медичному інституті,  перевелась з Москви вірменка, Аріана Табек, чоловік якої був художником. От завдяки тому, що він був художником, а вона потоваришувала зі мною... Саме Аріана  ввела мене у світ художників...

Стою я на виставці якось, підходить до мене якийсь чоловік... Знаєте, я в двадцять років, як  усі ми – гарні й красиві, з тонкою талією... «Чи ви б мені попозували?», – питає той чоловік. 

Я так на нього подивилася: штани помазані, черевики незашнуровані, а я така уся гарна. Тому так про нього подумки: що він, хуліган той, до мене пристає? Кажу: «Ні, я тим не займаюся!»

Проходить не більше, як сім днів,  йду біля пам’ятника Міцкевичу, а він мені назустріч. Знову такий самий: незашнуровані черевики, такий обмазаний, знов до мене пристає... 

Ми з Патиком бачилися випадково, бо жили поряд і ходили однією вулицею. Так склалося життя. Я його дуже часто бачила, але ми з ним не зустрічалися, у нас не було закоханих ночей: там, на небі, луна  і так далі... (Романа Патик показує рукою на уявне небо і сміється).

– А здавалось би – митець, художник, романтик...

– Ні, може, ви будете розчаровані, але було не так. Лише після того, як Патик в Ходорові розмальовував церкву, а це було заборонено у радянські часи, бо він був членом Спілки художників... З ним малював ту церкву художник Зиновій Кицало. Йду вулицею Щербакова, а навпроти йдуть вони – Кицало і Патик. 

Кицало дивиться на мене пильно, а він мене раніше ніколи не бачив, і каже: «Тепер я розумію, на кого подібні всі ангели в ходоровській церкві». Тоді я зрозуміла, що він, Патик, носить мене у серці. Бо він же мені не казав: «я тебе люблю». Він не вмів це казати, ви розумієте? Ось з таких маленьких зустрічей, які накопичились в сумі, я й вирішила вийти заміж розумом, а не серцем. Мені це прикро говорити, але дійсно було так.

– Чи правда, що Володимиру Патику допомагали у складних життєвих ситуаціях здебільшого жінки? Деякі з них були досить впливовими.  Я зараз про тітку Карла Звіринського... Це історія, коли за часів СРСР  Патика хотіли вигнати з художнього інституту разом із Звіринським, наче «за формалізм» у мистецтві. Бо напередодні Карло Звіринський дозволив собі висловлювання, що, цитую: «одне яблуко Сезанна вартує більше, ніж усе мистецтво соцреалізму вкупі»...

Карло Звіринський хоч умів говорити, на відміну від мого Патика! Звіринського наче вигнали саме за ті слова, які ви цитували. А Патика вигнали «за формалізм», бо він малював фіолетові сосни, а  всі вважають, що сосни зелені. І як він намалював натуру у вигляді букету, то всі приходити дивитися  це був бунт його. 

Патика вигнали з інституту на третьому курсі разом із Звіринським, і вони би ніколи не повернулись на навчання, якщо би тітка Звіринського, котра була у Верховній Раді, не вступилась. І тітка, виручивши племінника, виручила і Патика. Бо як їх обох викинули за формалізм, то їх обох і прийняли назад. Отак було насправді. 

А про жінок я хочу сказати спеціально. П’ять жінок у найбільш критичні моменти його життя, п’ять жінок, хай святиться ім’я їх, я завжди це говорю, допомогли Патику. Як він їхав в художнє училище, це була війна, він їхав на даху потяга, тому що грошей на квиток у нього не було. 

Це не тільки він один – багато людей їхали на даху. Такий був час. А перед цим він йшов до того потяга болотом… У якому вигляді він приходив в училище? Навіть не педагог, а секретарка училища імені Труша подивилася на нього – пішла, розлупила канапочку і простягла Патику. Потім на другий день і на третій вона носила йому канапки. Скінчилося тим, що ми стали друзями і навіть продовжили дружити як побралися з Патиком, до кінця життя дружили. Недавно був похорон, останнього їх сина ми поховали... Хай святиться їм’я твоє, Марія Гронська

Другий випадок: Патик не мав де жити, його викинули з інституту, спав на вокзалі, бо йому було стидно повертатися у село, бо ж там усі були проти, щоб він став художником. Він не повернувся. Письменниця Ірина Вільде підсіла коло нього на лавку і він розказав свою історію. 

Ірина Вільде пішла до Леопольда Левицького, сказала: «Ти маєш три кімнати. Бездомний художник спить на вокзалі. Візьми його!». І пані Ґеня, дружина Леопольда, взяла Патика до хати, і тепер там створено музей, і в кімнаті є така чорна, стара канапа, і екскурсовод говорить: «На тій канапі спав художник Володимир Патик, тоді студент третього курсу художнього інституту, а нині…». І перераховує усі його заслуги: і народний, і орден Ярослава Мудрого, і все решта, і Шевченківська премія... 

Але, дійсно, п’ять жінок в його долі, в найбільш критичну хвилину, коли він не мав де спати, що їсти, виручили його ті п’ять жінок. То була Марія Гронська, то була Ґеня Левицька, то була Софія Вальницька, то була Ірина Вільде і, нарешті, остання, це була секретарка Спілки художників Ольга Корнилівна Борейко, чоловік у неї теж був художником. 

Вона писала конспекти по марксизму-ленінізму для Патика, інакше він би не закінчив інститут, бо він того писання робити не міг. Отих п’ять жінок, хай святиться їх ім’я, вони допомогли Патику в тяжкі хвилини. Він мав щастя на добрих жінок і на жінку, на дружину, теж. (Романа Патик щасливо  посміхається, – авт.).

Пані Романо, за роки життя з Майстром пензля ви, напевно, вже теж стали експерткою, бодай, доброю знавчинею азів малярства. На вашу думку, на думку найближчої людини і багаторічної спостерігачки, у чому родзинка, у чому секрет особливого малярського почерку Володимира Патика?

Вважаю, дуже багато йому дав Бог, бо, як  переглядаю рисуночки 1943-45 років… Це рівень! Хоч Патик лише у шість років побачив папір і олівець, до цього малював  патичком на березі річки... Він розрівнював порох на дорозі й малював по порохові.

Коли старша сестра пішла у школу, то тоді лише він зрозумів, що є папір, що можна на ньому малювати. Його рисуночки неймовірні, хоч дитячою рукою зроблені. Подивіться, це дитяча рука! (Романа Патик показує листки пожовтілого з часом  паперу).  

Але рука досить упевнена...

Так! Це його хатка! Це його роботи, на які він ніде не вчився і нічого, окрім доми, не бачив. Єдине, що він бачив – на хорах, в церкві, розпис «Страшний суд», то були перші його моделі, він їх змальовував. Ось, подивіться, а то його пастушки. 

Уся родина протестувала, щоби він був художником, тому й був битий за те малярство. А він їм сказав: «Я буду художником, я не буду нічого іншого робити!». А це ж село... Він не брав у руки ніякого інструменту! Як над ним знущалися, сміялися з нього...

Уся батьківська родина Патиків мала до малювання талант від Бога, однак скористався цим талантом, став художником  лише Володимир Йосипович. Що це: сила характеру чи доля?

Усі малювали, найстарший брат найкраще. Але характеру їм не вистачило, одному моєму Патику вистачило характеру. Він  твердо сказав, що буде художником і ніким іншим! Думаю, що все ж таки ЦЕ (Романа Патик багатозначно вказує рукою вгору, – авт.) теж має значення. Те, що там, нагорі, можна вірити чи не вірити, але має значення. Але Патик виявив і характер. 

Своїм характером він це все і зробив. Патик розумів, що може малювати. Ви, знаєте, як він помстився матері своїй? Мати побілила хату на Великдень, в суботу,  паску поставила у кошик і пішла до церкви. А Патик спустився в пивницю, набрав таких міцних, червоних буряків, нарізав скобочками і тим буряковим соком, бо не мав фарби,  обмалював всю хату. 

А мати повертається з церкви, дивиться і каже: «Та як так, я ж побілила хату, що трапилось?». Перший гонорар, що  отримав Патик – був битий. Ви розумієте? У нього була потреба! Він хотів тим учинком показати: «Зрозумійте мене!». Його ніхто не розумів в селі.

В його селі ніхто не йшов у науку, він перший  пішов. Коли я приїхала у те село, то зайшла в церкву стару,  знайшла запис: «9 жовтня 1926 року народився Володимир. Повитуха – Марія Федюк, дипломована». 

У той же ден він був охрещений отцем Коцюбою. Батько – Йосип Патик, мама – Марія Сковронська. Я той запис знайшла у церкві, я це маю. Ви розумієте, він так любив ту свою землю, так щиро і так віддано, казав: «Ромо, ти розумієш, земля є різна на колір, на смак. Як збираєш малинку – вона одна, як сунички між нею збираєш – то є друга, але як ти йдеш ранком, з коровою, мокрою і холодною стернею, а в тебе босі ноги – земля зовсім інакша»

Він так любив дідусів, бабусь, він знаходив з ними розмови, він був… (Романа Патик розчулено робить паузу). Він, незважаючи на всю свою освіту, на все, що він міг зробити, оте селянське добро, селянський інстинкт у нього був непорушний. Непорушний! Ви розумієте, він реагував – бабуся йде! 

Тому і на нього так само реагували. Іде бабуся, я стою поряд з Патиком, ми з ним розмовляємо українською мовою, на Черкащині, там ніхто з панів не говорив українською. Бабуся почула  українську, Боже мій, і каже: «Я тут, перед вами, відкриюсь, бо росла нехрещеною, жила невінчаною і без сповіді помру».

Патик у відповідь цілує їй руку: «Бабусечко, сядьте, намалюю вашу картину». Ви розумієте, на нього люди теж мали відчуття. Ми маємо від науки велику пиху, від розуму надзвичайного, але  та наша стара пракультура, наші інстинкти, наш родовід з пра-пракультури є у кожній селянці. Бабуся та, дідусь якийсь  сидить на призьбі… 

Я кажу: «Патичок, дивися…» 

Знаєте, що  мені сказав той дідусь? 

«Я так хотів піти до церкви, але я не мав одягу, я так хотів йти до школи, але не мав букваря, я так хотів піти до шинку, але я не мав грошей. Єдине, куди я ходив – млин. Он, бачите, на селі млин, вітряк, то було моє єдине місце і забави, і моєї науки. Я люблю млин, я люблю запах зерна, запах борошна»,  – сказав дідусь. 

Патик такий портрет з того дідуся зробив! На нього йшли люди, він ішов до людей. 

Ви часто називаєте себе «маленькою людиною» у порівнянні із величиною постаті Володимира Патика... 

Так, бо я є пересічна людина. Я не маю ніяких талантів. Не шию, не співаю, не малюю, ну, нічого не роблю!

–Але ж якби не ви, не така жінка як ви, то геній Володимира Йосиповича міг би і не розквітнути, не відбутись так щасливо, з такою силою...

Я до того справді приложилася!  Раз або два рази в місяць, як  були діти малими, кажу: «Патичок, стукни по столу і скажи, що ти у домі господар». 

Бо Патик мене запитував, чому, коли він відчиняє дітям двері, вони з порога: «А де мама?». А я кажу: «Тому що я маю гроші й обід їм даю!». А Патика, батька, вони ніби й не бачать. Знову кажу: «Стукни по столу і скажи, що ти  господар». 

Тоді він: «Я в домі господар!» (Романа Патик дзвінко сміється, –  авт.). А в школі так само. У п’ятому класі вчитель пояснює що  таке діалог: то є розмова двох. А мій коханий синочок Остап піднімає руку: «Не завжди. У мене вдома говорить мама, а тато каже «амінь». 

Він дійсно не вмів говорити, Патичок. Він усе говорив пензлем. Пензлем! Пензель має звук! Ви розумієте, що пензель має звук? Я розставила в майстерні картини, після його смерті вже, жіночі портрети. Може, це мені і здається... 

Залежно на який портрет я дивилася, то чула іншу мелодію. Повірте мені! Запитайте у поета: чи слово має колір? Мені кожний знайомий поет сказав: «Слово має колір!”.  А мазок має звук! Так є!

– Портрет Ірини, доньки Атени Пашко у хустці та національному вбранні, який чомусь називається «Оксана», для мене особисто ще у роки студентства у Львові став образом галицької Мадонни...

–Тій дівчинці, на портреті, було 15 рочків, вона була тоді у 9 класі. Вона з батьком Василем прийшла до Патика в майстерню, Патик її  одягнув у вишитий одяг і зробив такий портрет! Вона така кралечка, Мадонна, ота дівчинка. Вона зветься Ірена, дочка Атени Пашко, вона ж тепер є режисеркою у Львові,  у творчій майстерні «Театр в кошику».

Володмири Патик, Оксана, 1974
Володмири Патик, Оксана, 1974

У житті Володимира Патика було багато жінок, які йому симпатизували. А у творчості, на портретах, їх теж було багато?

Ні, не можу так сказати. Ні, ні, він не був портретистом. Він був шаржистом, він робив портрети гротескові, злісні, а портретів красунь… Хіба жінка Івана Остафійчука – Дзвінка, вона має такі гарні портрети. 

І Мотика Ярослав - його дружина має  прекрасний портрет. Ну, ще Марина Крих має. Патик не був портретистом. Портретисткою була Марґіта Сельська, дружина Романа Селького. А сам Роман теж не був портретистом. Вона, Марґіта,  кожну жінку запрошувала: «Прийдіть, попозуйте». 

Відомий львіський художник Труш, ім’я якого носить художнє училище у Львові, любив сосни, а Патик – верби. Медвідь любить малювати лілеї, натомість Патик, як і  Ван Гог, обожнював соняхи. Що ще полюбляв зображати на своїх полотнах Володимир Йосипович?

Лілей Патик не малював і не любив троянд. Казав, то аристократка, колюча, гордовита. Він любив польові квіти. Маки, волошки, всякі будячки малював. У нього є верби білі, чорні, червоні, зелені, і є у нього картина, де намальована стара верба, зламана. Чорна верба і зламана остання гілка, з якої тече кров. 

На ще одній гілці – зелена омела. Картина має назву «Доля України», вона не експонується, вона в мене в хаті високо висить. Я кажу: «Патик,  що доля, що України - це розумію, але чому ти намалював омелу? Чому ти не намалював гілочку верби, дати надію, що оживе?». «Ні! Я бачу омелу. Я не бачу надії», – такою була відповідь. 

І не перемалював. На тій картині доля України, розбита, чорна верба з двома паразитичними організмами… Паразит є та омела... 

Роботи Володимира Патика під час виставки у МСУМКу
Роботи Володимира Патика під час виставки у МСУМКу

Пані Романо, ви якось сказали, що кожна свідома українська родина має хоч раз у житті вклонитись землі, яка народила Тараса Шевченка. Родина Патиків вже вклонилась – серією полотен Володимира Йосиповича – «Земля Шевченка», за яку він і отримав Шевченківську премію.

Задля створення цієї серії ваша родина їздила на Черкащину, на батьківщину Шевченка. Окрім цього, ви відвідали Мотринський монастир у Холодному Яру, серці українського спротиву большевизму. Саме в монастирі з вами трапились дві містичні історії – поминальний дзвін та старовинна ікона... Поділитесь спогадами?

Так як євреї мають Стіну плачу, так, вважаю, нам треба піти, вклонитися землі Шевченка. Ще не було роману Василя Шкляра «Залишенець», ще майже  ніхто не знав про Холодний Яр, а ми з Патиком вже там були. Так, аж до 1922 року українці воювали в Яру, боролися... 

А про ікону?...

Село Трушівці, воно є на картині Патика. Жінка стоїть на своєму подвір’ї, ми до неї прийшли, привіталися, познайомилися. Патик почав малювати. А вона мені каже: 

«У вас діти  не Саша, не Сірьожа, а Оксана і Остап, і говорите ви українською мовою. Хотіла вам сказати таку річ, бо вона мене дуже мучить. Ми були так задіяні, залякані радянською владою, що не вона, влада, палила ікони, ми самі з хат виносили ікони й кидали у вогонь. Ви можете у таке повірити? А нині є свято Плащаниці, ніхто з нас не має ікон і ми не маємо де їх поставити. А в мене є така картинка з книжки – Шевченкова Катерина. Знаю, що вона покритка, знаю, що вона згрішила, але я не маю іншою ікони, тому ставлю ту картинку  на свій рушничок і ми молимося до неї. Скажіть, чи це гріх, чи не гріх?».

Дивіться, якої глибокої культури та жінка, що вона не могла того зрозуміти, хотіла те знати, чи вона не грішить. Звичайно, я їй розказала, що вона вже давно прощена,  розвіяла всі її сумніви, але, думаю, чим цікавиться та жінка? Не хлібом насущним, не модою якоюсь, не ще чимсь, а така річ глибока її мучить. Наш народ, знаєте, ті, яких ми зустрічали у 1976-79-ті роки, був надзвичайний.  

Археолог Мозолевський, розкопують козацьку могилу, далеко йде жінка, ну, така, відносно молода, у двох руках щось несе, привіталася: «Слава Ісусу Христу. Слава навіки. Я вас потурбую. Мене дуже мучить одне питання. Дайте мені відповідь. Моя бабуся давала на поминання в церкві, записувала всіх родичів, а в кінці писала «Тарас»

Не сміла її питати, але вже як вона лежала на смертному одрі, кажу: «Бабусю, кого ти там написала «Тарас»? В нашій родині немає Тараса». А бабуся каже: «Це Тарас Шевченко. Я ціле життя жила з ним, звірялася думками, він мені снився, він провадив мене по життю». От я прийшла до вас питатися, чи ви спиталися Шевченка, чи маєте ви право розривати цю могилу?»

Чому та селянка з порепаними руками, в якої відібрали  все абсолютно: землю, душу, Бога... Чому вона прийшла з таким питанням до археологів? Потім ми з нею подружилися, а вона принесла ще глечик молока, паляничку. Маю її фотографію. Такі благородні люди! Такі гарні люди нам зустрічалися по життю! От що то значить вроджена культура, просто вроджена культура у нашого народу є!

 

– А про Холодний Яр, про Мотринський монастир?..

Патик дуже хотів піти в Холодний Яр. Оця жінка, про яку я розказую, що молилась до Катерини на картинці, називалася Ганна Михно.  Патик питає її: «Тут десь є Холодний Яр. Ви не скажете, як туди пройти?» Вона каже: «Отак просто і там знайдете!».

І рукою показала напрям. Патик прекрасно орієнтувався, бо я взагалі: піду в ліс, десь зверну, вже не знаю, де я вийшла, як знайтись. Патик прекрасно орієнтувався. І ми пішли. Ми так довго йшли! Один хутір минули, другий, потім річка текла... 

І потім зайшли в такий густий, непрохідний ліс і так стало страшно! Бо відламана гілочка, знаєте,  як вона треться, вона так рипить якось, потім якась буря зчинилася, якийсь вітер, я вже не хотіла йти далі... 

Думаю: «Боже, так страшно! Може, вернемося, Патику?» 

– «Ні, підемо!» Ми йдемо-йдемо, я вже втомилася, врешті пропоную: «Давай вернемося» 

– «Ні, вже близько» 

– «А звідки ти знаєш?». 

Патик каже: 

«Як кроти риють землю, а тут нарита земля, тут, тут, отам теж видно. А ти бачиш, як то рівненько горби землі є? Це похоронені тіла, тут цвинтар, а є цвинтар, значить, близько церква».

І справді – ми прийшли і побачили церкву. Церква була: два вікна зліва і справа розкриті навстіж, відчинені навстіж двері, вона виглядала як розп’яття, знаєте, така прямокутна, з тими розкритими дверима… Абсолютно порожня. Ні одної ікони, ні одного глупства не написано, ні одної речі, тільки пташині гнізда...  

«Ну, Патик, пооглядали, помолилися, запалили лампадку, ти будеш малювати?», – питаю. 

Бо він же все малював! Все! Пеньок – «Чекай, я малюю пеньок»

Я так здивувалася, бо він взяв олівець, а він у нього випав з руки. Патик підняв і каже: 

«Не буду малювати»

 «Чому?» – питаю. 

 «Тут похоронні дзвони дзвонять», – відповів. 

Чому він так сказав, чи він справді  чув ті похоронні дзвони –  не знаю, я їх не чула. Патик так і  не намалював Мотрин монастир...

Пані Романо, а чому ви називали свого чоловіка Патиком, не іменем?

Я все називала його «Патик» (Романа Патик посміхається, – авт.). Ніколи не кликала Володимиром… Бо то дуже довго: Во-ло-ди-мир. А «Вова» – то взагалі… «Володя» – якось нє. А «Патик» – так просто! Можна сваритися легко – Патик-Патик-Патик – просто! А як він був чемним –  говорила «Патичок». Усі про це знали.  

– Володимир Патик потрапив у Париж лише в 70, на відміну від свого вчителя Романа Сельського, який  жив і навчався у Парижі ще у 1920-х роках, у свої 22 роки. Як відбулась зустріч Володимира Йосиповича і знаменитих «Соняхів» Ван Гога? Як творець українських мальованих соняхів  запізнався з роботою свого всесвітньовідомого колеги?

Пан Турин, Сельський і пані Марґіта жили сім років в Парижі. Ви не повірите, як Патик туди, у Париж, попав… Сімдесят років тому не можна було так просто виїхати, бо дозволи і все решта,  а він же був у КДБ зареєстрований. 

Нарешті Патик потрапляє в той музей, де полотна Ван Гога. Мені так було за нього стидно, бо він так поводився: «Ромо, подивися, який то колір – фіолетовий! Подивися, які жовті іриси! Ромо!»

На нього люди увагу звертали. Я йому стаю на ноги, показую, мовляв, «Не кричи!». Він був страшно захоплений. Музеї усі обійшов. Врешті сказав: «Ромо, я не поміняю свою національної культури на те, що є тут. Я зрозумів, що є на правильному шляху. Та земля мене народила, я буду про неї співати. Вона (європейська культура, –авт.)  мене розкувала, дала мені більше свободи, але я свого почерку не зміню».

Володимир Патик, автопортрет, 1982 рік
Володимир Патик, автопортрет, 1982 рік

– Володимир Патик був добре обізнаний з творчістю європейських художників ще до поїздки в Париж, головно, завдяки своєму вчителю Роману Сельському...

Так, тоді, знаєте, книжок про мистецтво не було, журналів не було. Тоді газета польська «Kobieta i Życie» виходила і там, на газетному папері, були репродукції. Ну, знаєте, було дуже прикро… Можна я ще розкажу про пригоду Патика на Сені? 

Мене того разу не було, а Патик був тричі в Парижі, він жив тоді у якогось адвоката, який мав 11 метрів кімнатку, розкладав десь там розкладачку... Патик мусив дуже рано виходити з кімнати, бо той адвокат йшов на роботу. 

І Патик рано зробив собі канапку й сів на березі Сени, сидить і не малює,  якось йому не йшло.  Повз йде жінка, Патик мені потім  про це розповідає: 

«Так на мене підозріло дивиться, не стара, не молода, не багато одягнена, і не бідно. Я витяг канапку, розрізав на два і подаю. Вона взяла. Думав, що вона присяде, поговорить зі мною. Вона ж подякувала і пішла далі. Не минуло 2-3 хвилини, аж надходить солідний пан. Бачу, єврей по зовнішності. Сідає коло мене і каже: «Одеса»Я думаю: «Боже, нарешті я з кимсь поговорю, бо ж як німий, французької не знаю». 

Патик з ним порозмовляв, показав, що саме малює. Той чоловік відкрив портмоне, там  40 франків, якось на мигах показав, що він піде і повернеться. І Патик сидів, чекав. Дійсно, йде той єврей з новою торбою і показує на Патикову стару торбу, де відірвана ручка. Той пан купив Патику нову! «Ромо, подивися, як мені Бог за ту канапку відплатив тут таки. Не у сьомому коліні, не взавтра, а тут таки!», – дивувався і тішився мій Патик.

Кругообіг добра у Всесвіті!

Ну, так, він мав такі, знаєте, ну… Люди розуміли, що це добра людина, бо він дійсно був добрий чоловік. Як я йому інколи казала: «Подивися, та людина має такі і такі недоліки!». «Ромо, це неправда, це неправда» - відказував. У нього усі люди були добрі.

Років вісім тому, коли розпочалась війна на Донбасі, ви сказали в телевізійному інтерв'ю: мої діти ( а у вас їх двоє – Остап і Оксана) не є ані воїнами АТО, ані волонтерами. Тоді ви звернулись до людей, цитую: «Не кожен може взяти в руки зброю. Візьми історію України, візьми Кобзар і виховай у своєму серці Батьківщину. Бог дав нам слово – скористаймося ним. Ворог іде туди, де програє вчитель і священик».

Пані Романо, ви виховали дітей-патріотів, продовжувачів справи їх батька – щирого українця Володимира Патика. Син Остап заснував Школу емоційного живопису» в майстерні батька, донька Оксана популяризує батькове надбання як представника львівської школи живопису. Ваша родина робить виставки, пленери і видає каталоги. Напрошується висновок: у художника Володимира Патика щаслива доля, і не лише життєва.  Підтримуєте таку думку?

Не підтримую, ні-ні... Ми з Патиком були щасливі, а в моїх дітей не така доля, ні. 

Але ж вони відбулись, у них є діти, любов мами, память про тата, своя справа, бажання розвивати українську культуру, і це не може не захоплювати...

Так, звісно. Вони виховані ніби в християнській релігії, ніби у вірі в Бога, вони талановиті. Я не можу сказати, я не маю… я не можу… На них ніхто не скаржився, їх шанують, і Остапа, і Оксану, але мені би хотілося, щоб дещо інакше склалася їхня доля. Я маю онуків, прекрасно живу з усіма родичами. Я маю одного сина – а чотири свахи, з ними прекрасні відносини маю, в прекрасних стосунках зі своєю останньою невісткою, четвертою...

Мені відомо, що галицьку родину Патиків з Волинню здавна пов’язує поліське літо і дача на Шацьких озерах. Колись вона належала вашому чоловікові – художнику Володимиру Патику, тепер сину Остапу, котрий запрошує туди митців. 

Пленер пам’яті Володимира Патика об’єднує художників  задля розвитку українського малярства, спільної праці на лоні волинської природи. А які стежки-дороги привели виставку полотен Володимира Патика у Луцьк, в музей сучасного українського мистецтва Корсаків?

Хтось їхав з художників у Луцьк, вже навіть не пригадаю... Хтось їхав і взяв мене із собою. Я знала, що є такий музей, але хтось з львівян мене взяв, було місце вільне і я приїхала у Луцьк, на виставку. А, згадала, Петро Сметана! Він тут теж мав виставку. Вдруге мене привів Костик,  була виставка дівчини Ґеник. Такі великі картини вона намалювала, чорною фарбою. 

Я кажу їй, дивуюсь: «Художник – це є колір, не тільки рисунок, в а тебе тільки дві фарби – чорна і біла». І так якось доля нас звела усіх... 

Читайте також: Мистецтво без кордонів: в Музеї Корсаків відбулася презентація виставки львівської художниці Henyk

Романа Патик на відкритті виставки львівської художниці Henyk у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків
Романа Патик на відкритті виставки львівської художниці Henyk у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків

Потім Віктор Корсак, фундатор Музею сучасного українського мистецтва Корсаків,  приїхав до мене додому, подивився роботи і запросив нас з дітьми. Я дуже радо відгукнулась. 

Читайте також: У Луцьку діє виставка живопису Володимира Патика

Я люблю Волинь, люблю Лесю Українку, страшно люблю. Людина в 42 роки пережила стільки операцій, стільки по заграницях, така мужня… Мужчини у нас нема такого мужнього, як Леся Українка. 

Люблю Волинь і за Лесю Українку, і за Фану Бриж (скульпторка Теодозія (Фана) Бриж, народилась на історичній Волині, кілька її пам’ятників  є у місті Володимирі – авт.), і за В’ячеслава Липинського, за багатьох людей, так. Гарна та земля. Острозька академія, князь Острозький, за те, що він зробив, і перша Біблія... 

Не  розказуватиму всю ту історію, ви знаєте. Волинь прекрасний край! І такі чесні люди. Ви розумієте, вони тобі ніколи не наллють поганого молока, не дадуть тобі поганого яйця, вона тобі дає яблука, вона вибере найкращі. 

Мої сусіди такі щирі люди, такі приємні, і мужчини тут цінують жіночий труд. Мужчина в селі навіть зніме взуття, як іде в чистеньку хату. Вони такі чистоплотні, в них все так гарно! І йде такий гарний хлопчик молодий, я запитую: 

«Ти студент чи вчишся в школі?» 

«Вчуся в школі» 

«Як ти вчишся?» 

«Я добре вчуся» 

«А коли була скасована паншина?» 

«У 1861 році» 

«А коли відбулась Конотопська битва?» 

«У 1659». 

Хто це знає? А це мені сказав сільський хлопчик на Волині!

Напевно, добре вчать в українських, у волинських школах...

Ви розумієте? Хлопчик  сільський! Одинадцятий клас, вже закінчує школу. Та хто тут у Львові таке знає? Знає вулицю, на якій живе, а другої не знає. Я була здивована! Страшно гарні люди! І покоління гарне, по тому хлопчикові  суджу.

Далеко не усі шанувальники творчості Володимира Патика знають, що у нього, окрім пейзажів, натюрмортів і портретів є й батальні полотна. 

Зокрема, «Облога Богданом Хмельницьким Львова». Писав він цю роботу два роки, на державне замовлення. Володимир Йосипович сумлінно поставився до зображення історичного одягу, зброї, знамен. На полотні є і жовто-сині прапори, і це – у період розквіту радянської ідеології! 

Кажуть, саме тому музей-замовник злякався і заховав роботу так, що син Остап знайшов її лише через десятиліття, і саме у нас, на історичній Волині. Яка подальша доля цього полотна?

Патик  має ще розпис про Богдана Хмельницького в кінотеатрі, велике полотно «Хмельницький під Львовом»  він справді має. Історія того полотна, ви озвучили яка… Бо була радянська влада. Замовник не злякався, а сказав: «Патик, перемалюйте прапори». 

А Патик: «Не буду, бо це історична правда». 

Врешті держава заплатила йому, розрахувалася, але… сховали його батальне полотно. Остап років 5-7 тому знайшов його в Збаразькому  районі, у Вишнівці. Воно стояло змотане, за сценою. Як непотріб стояло. Тепер то полотно є в Національному музеї, у Львові, на площі Свободи, 9.

Родина Патиків подарувала батальне полотно «Хмельницький під Львовом»  національному музею, українській нації?

– Так, ми подарували. Реставрували і подарували. Є то полотно тепер на людях, є тепер воно у музеї.

– Чула, 125 кращих своїх робіт Володимир Йосипович сам відібрав і передав Національному художньому  музею у Львові. Щедрий дар, чи не так?

– Так, але це Остап зробив, уже після смерті батька. Ми усі організували посмертну виставку Патика і дали його роботи в музей. А Остап тим усім керував.

– Остап Патик, ваш син, написав про батька, цитую: «Мистецтво, побудоване на філософських роздумах, нікому незрозуміле – він це не дуже сприймав. Картина має заставляти відчувати, колір – це емоція, емоціями ти передаєш те, що сам відчув. Татові без національного зерна мистецтво також нецікаве. Свого часу він сказав: «художник без адреси, не художник». Але ніколи не критикував, не хотів образити іншого». 

Пані Романо, а чи продавались полотна із яскравим національним колоритом тоді, за життя Володимира Патика, чи лише дарувались? Чи заробляв ваш чоловік у радянські часи своїм авторським малярством?

Мій чоловік закінчив художній інститут у 1953 році і дістав посаду чиновника у Львівській  обласній раді.  Облрада і поруч Високий Замок… Він втікав з роботи і малював Високий Замок. Він протримався на роботі 18 місяців тільки завдяки жінці. 

Знову одна з тих п’яти жінок, про яких я говорила, Софія Вальницька, котра працювала там, писала йому якісь плани роботи, ну, якусь таку бухгалтерію чиновницьку вела. Патик витримав півтора року, подякував і пішов на вільні хліби. І знову ні хати, ні зарплати. 

Знову Ірина Вільде вдруге виручила його. На вулиці Грушевського у Львові жила сім’я художника Машковського. Вона  мала чотирикімнатну квартиру і виїжджала вже у Польщу. Вже все майно перевезла, а одну кімнатку лишила для себе, чекала на дозвіл, а в трьох інших вже жила інша сім’я. 

Ірина Вільде, будучи депутаткою Верховної Ради, пішла у міськраду: «Як? Такий художник і  не має де жити?». І завдяки Ірині Вільде Патик одержав одну кімнатку в тій квартирі,  на вулиці Грушевського, навпроти старого корпусу університету. Так, Вільде  йому знову допомогла, і знову він був на вільних хлібах… 

Він заробляв… Я не знаю, що він робив… Щось робив, але знаєте… Єдине, чим радянська влада давала можливість художникам заробляти, то  були два паради – жовтневий і травневий, були політбюро, які вмирали і нищилися, то був справді постійний заробіток для художників. 

Ще якісь  копії робили і, більше того, радянська влада навіть давала гроші на студії, щоб натуру малювали.

Радянська ідеологічна система була зацікавлена «задобрювати» митців, надавала їм майстерні, квартири, а тепер це звичайні люди, «роботяги», котрі мусять заробляти на життя як усі, як шахтар, як лікар, вчитель... 

Як гадаєте, нині Володимир Патик і його творча манера заробили б на достойне життя вашої родини? Варто зазначити, що Володимир Патик – один з небагатьох митців, котрий не писав творів на комуністичну тематику...

Жодного твору на радянську тему Патик справді не має. Навіть, більше того, як була річниця пожежників у Львові,  кожний художник намалював про сучасних пожежників, а Патик намалював «Горить Борислав». І оминув радянську тематику! Ну, він такий був. 

Він закінчив інститут в 1953 році, його не брали на виставки,  жив  не знаю як, поки рівно через десять років, у 1963-му, вийшла в журналі стаття під заголовком «У сміливих виростають крила», де було написано про Патика. 

Прекрасна стаття! Він з тим журналом прибіг: «Ромо, я переміг! Тут написано, що я знайшов своє філософське бачення України! Батьківщини, яку я люблю й ім’я якій Україна!».

І з 1963-го року у нього почались добрі заробітки, ми зажили багато. Були державні закупівлі, я вам покажу (Романа Патик показує пожовклий від часу прейскурантрадянської  виставки)

У 1963-му його взяли на першу виставку, а в 1969-му році за скульптури давали 500 рублів, а мій Патичок за свою роботу, за картину, дістав 2500, за дві – 5000. За ці гроші ми купили автомобіль «Жигулі», бо до того ми їздили автостопом. 

А колекціонери так розбирали його роботи, що просто мазки не встигали висихати! А колекціонер свої, власні, гроші дає, не державні. 

То була мода на Патика?

Так, з 1963-го, відтоді як вийшла стаття, відразу з’явилась мода на Патика. А тих попередніх десять  років він дуже бідував – з 53-го по 63-тій – це рівно десятиліття.

А чи є нині, в сучасній Україні, мода на Патика? Чи досі аж так хочуть придбати його полотна?

Є мода досі, але я просто тим не займаюся. Маю достатньо пенсії, я самозабезпечена людина. Не розпродаю картини чоловіка. 

Ми організували фундацію Патика і ми продали усього чотири роботи, бо нам треба на фундацію: як роблю виставку, то треба  рами, за бензин заплатити, мені треба, бо я не вмію користуватися Інтернетом,  людину на те найняти. 

Для того, щоб фонд якось ріс, всюди потрібні якісь матеріальні ресурси... І я продам Патика -  і він сам себе оплачує. Не додаю своєї пенсії,  продам роботу і роблю рами на картини...

Не так давно компанія-забудовник  зруйнувала відому мозаїку Володимира Патика з рибами, яка понад п’ятдесят років прикрашала  стіну будівлі на вулиці Володимира Великого у Львові. Громадськість та родина Патиків висловила  обурення, вимагала від влади покарання винних. 

Львів’яни були готові за рахунок спільнокошту реанімувати твір монументального мистецтва. За словами професора Львівської національної академії мистецтв Романа Яціва, знищена пам’ятка мала  надзвичайну вагу з погляду інтелектуальної, культурної та політичної історії. 

Пані Романо,  ця мозаїка мала бути збереженою не лише як ознака Володимира Патика, але й нашого українства того часу. Вона до того ж синьо-жовта, у кольорі національного прапора. Як склалась доля риби-мозаїки?

Так-так. Ця людина, яка зруйнувала, за її кошт і відновили мозаїку. Остап зі своїм двоюрідним братом, теж художником, дійсно відновили ті рибки. Грошей на то ніхто з людей не збирав. 

Він, забудовник, пообіцяв, що зробить дитячу художню школу, може, навіть, музей. Не лише Патика, а загалом музей сучасного мистецтва. Патик є в Шанхаї, має персональну залу в модерновому музеї, зі своїм автопортретом. 

В Шанхаї він собі заслужив, а у Львові його роботи стоять, як осуджені, в пивницях музею, припадають порохом...

Володимир Патик і автопортрет
Володимир Патик і автопортрет

А картина має бути побачена так, як пісня проспівана, так, як книжка прочитана. 

Що з того, що там, у національному музеї, є його 150 робіт? Коли їх і хто побачить?.. Єдине, що я зробила: взяла, поставила на Біблію руку Оксани Білої і кажу: «Оксаночко, через 5 років Патикові буде 100, пообіцяйте мені на тій Біблії, що зробите виставку Патикові, бо, може, я вже не доживу»

Дуже шкода… Бо такі багаті люди є у Львові, невже не можна збудувати музей? Чому нема потреби в наших багатих людей, а їх є достатньо української крові,  збудувати музей? Та кожному художнику хоч по кімнаточці дайте! Нема такої потреби… Бачите, а в тих людей були потреби… 

І до нині пам’ятають імена Ханенків, Симоненків, Терещенків, бо вони щось робили для людства, лишили … Бродський, жид київський, поїхав у Париж, подивився, як виглядає інститут Пастера, повернувся в Київ, збудував–- до сьогодні то найкраща інфекційна лікарня в Україні! 

Чому не може зробити таке інша людина? Та вони ж багаті! Не тільки Ахметови живуть в Україні, я думаю, що живуть і українці. Але нема потреби. Посій добро… 

Знаєте, можна по-різному любити Батьківщину, можна одягнути чужий мундир, а можна усиновити дитину, збудувати храм, сиротинець збудувати… Та зробіть щось для тої землі! Зробіть!

Пані Романо, дякую вам за цю розмову, за відвертість, за щедрість спогадів. Будемо сподіватись, що музей Володимира Патика таки буде...

Дякую. І не тільки Патика, бо є багато достойних художників в Україні...

Звісно, та ваш особистий жіночий приклад мудрої, виваженої матері, дружини, громалянки – він також надихає, він виховує. І саме завдяки таким жінкам і виховуються нові покоління українських громадян, митців, патріотів. І тих, хто продовжить справу Ханенків, Терещенків, і, звісно, волинських Корсаків.

Робота Володимира Патика «Могила колгоспника» у колекції Музею сучасного українського мистецтва Корсаків
Робота Володимира Патика «Могила колгоспника» у колекції Музею сучасного українського мистецтва Корсаків

Дякую вам. І Корсакам дякую, що мене запросили, і всім вам, журналістам, волинянам дякую. Повірте мені, є дуже щаслива, що то можу сказати, що я то можу побачити. Не кожен до такого щастя, до такої хвилини доживає, як я. Дякую Богу і всім добрим людям на землі за такі щасливі хвилини!

Ще скажу вам, пані Романо, що ви для мене особисто приклад, хоча наслідувати вас неможливо, бо таку вдачу тільки Бог дає... Приклад жінки у такому поважному віці, яка має енергетику юної дівчини, у ясному розумі, красі, в бажанні жити, бажанні критикувати... Ваш чоловік малював шаржі, а ви словом можете намалювати ситуацію настільки гостро, що, здається, ви і є головна, видатна шаржистка...

Дякую... А я говорила, що сповідалася в Андрея Шептицького? Мені ніхто не вірить, але я дійсно сповідалася, в 1944 році, мала тоді 9 років. Маю фотографію, маю молитовник з його рук…

Він сидів  на такому зеленому фотелі, у саду біля церкви Святого Юра, тримав свої руки отак (Романа Патик показує як саме – авт.), а він був страшний каліка… І ми йшли, цілували його руку і одержували той молитовник. Я сповідалася в Андрея Шептицького... Точно!

– Будемо очікувати на ваші особисті мемуари, не лише на альбоми-каталоги робіт вашого чоловіка!

–Хочу то зробити, але не знаю, чи мені то вдасться. Усі подорожі, що в нас були, пам’ятаю, навіть маю намальовані маршрути,  бо ми чотири рази мандрували  Україною. 

Маю  різні оповідання, отакі, як я вам розказала нині. Я це, може, зроблю, а може й не зроблю – не знаю, чи мені вистачить сили...

Вистачить, я вірю у це. Ви ви сильна, ви мудра, ви українка.

– От вчора  взяла газету читати (Романа Патик показує вирізку з газети), от подивіться, яка різниця між нашою ментальністю і ментальністю росіян. 

Подивіться: на ящиках з набоями, які окупанти привезли вбивати наших синів на Донбасі, львівські художники намалювали ікони! Подивіться, яка різниця є!  

Мова йде про художника Лева Скопа, читайте деталі в інтерв'ю «Мій Бог любить сильних і красивих» або дивіться відео Інтернаціональна культура – то пережоване сміття

Вороги привезли  у тих ящиках патрони, а ми їх розмалювали іконами. Вже 43 міста, 14 держав об’їхали та сім’я, двоє художників. Бачите, можна все продати, можна продати землю, як вони, політики, хочуть, але мистецтво не можна продати, бо це є душа, це сутність наша!

***

Почути наживо голос і родинні спогади Романи Патик, дружини знаменитого живописця Володимира Патика, а також неперевершеної галицької господині і оповідачки, можна на ютуб-каналі Район.Культура (підписуйтеся!):

Коментар
16/05/2022 Понеділок
16.05.2022