«Мій Бог любить сильних і красивих», – іконописець Лев Скоп

Художниця Тетяна Думан-Скоп – яскрава зірка українського авторського іконопису, життя якої надто рано згасло. Тетяна відійшла у засвіти у жовтні 2020 року, після виснажливої боротьби з онкологією головного мозку. Але своєю неповторною творчістю художниця і далі живе у нашому національному малярстві. 

Локомотивом відродження авторського іконопису у Львові став Лев Скоп, чоловік Тетяни Думан та її вчитель в академії мистецтв. На початку XXI століття він зібрав довкола себе групу художників- однодумців, вони творили сучасне мистецтво на основі давніх українських традицій. Тетяна  одна з небагатьох, котра не відійшла від цієї малярської практики, до кінця свого молодого життя художниця створювала неповторні образи в унікальній авторській манері. Її душа була не лише у Небесному, Божественному, а й на фронті. Пліч-о-пліч з чоловіком Левом Скопом  вона  допомагала амуніцією українським воякам на Донбасі. 

У Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків відбулась посмертна виставка Тетяни Думан-Скоп та інтерв’ю Лева Скопа з цього приводу і не тільки. 

Лев Скоп – митець не лише з мистецького Львова та сакрального Дрогобича, а й з фронту одночасно, він іконописець, викладач академії мистецтв, науковець, дослідник архітектури, волонтер, музикант, поет, унікальна особистість. 

– Пане Леве, українське сакральне малярство виникло на перехресті Західної та Східної церковних культур, і представляє унікальну та самобутню національну школу. Цій школі здавна притаманні відмінні від інших народів риси. Наші іконописці стилізували біблійні сюжети під свою, українську, дійсність. Зображали у пейзажах та інтер’єрах тогочасний побут, українську архітектуру, людей, святих у сучасному вбранні, тобто відтворювали місцеві еталони краси. Ви, пане Леве, як науковець, як визнаний дослідник сакрального мистецтва в Україні, знаєте про це набагато більше. Поділитесь з нами знаннями? 

– Дякую! Бо так про українське сакральне мистецтво справді можна сказати. Було це давно, у 1978 році, я малював,  буквально, жив у малярстві. Мій  рідний брат, Орест Скоп – теж відомий художник, ми обоє жили в якомусь певному  мистецькому середовищі. Коли у 1978 році потрапив в реставраційну майстерню, то побачив зовсім інший світ  – український іконопис. І у мені щось перевернулось, і я вже був як «раб на галерах», хоч малювати – це важко, а досліджувати – ще важче, розумієш? 

– Одне без іншого неможливе у сакральному мистецтві... 

– Тут така ситуація: береш і себе насильно приковуєш ланцюгами, і розумієш, що треба досліджувати, а наукової літератури мало, усе російське, грецьке, італійське, але не національне... І всі імперії, котрі приходили на нашу землю, нав’язували вторинність українця. І тоді, як казав Ганді,  «інтелігенція, вихована імперією – це перший ворог нації». Було багато різного, але не національного, я це не придумав. Один з титанів, це Андрей Шептицький, розумів, що ми є нація зі своєю  культурою і нам треба її показати світу. Шептицький почав платити молодим людям, щоб вони їхали у Європу, шукали себе. Тоді  й з’явилося прекрасне мистецтво – національне арт-деко. Часто усім кажу, що на початку XX століття найсильніші художники у світі – це українці: Архипенко, Малевич, Екстер, Бойчук, ті, що перевернули світ з голови на ноги, Енді Воргол... 

– Андрій Варгола,  родом  із Закарпаття...

– Лемко Андрійко Варгол... Словаки його забирають собі, світ собі, а ми його не хочемо... 

– То як нам забрати наші імена? 

– От ми сьогодні говоримо про це, а взавтра беремо і робимо міжнародну конференцію «Енді Воргол представляє»... Дорогенька моя, колись, окрім усього іншого, я ще видавав наукові збірники, робив міжнародні конференції. От коли робив  чергову серію книжок  «Європейське мистецтво», то прийшов до художника Сергія Міхновського, який дуже любить Енді Воргола, бо мені треба було статтю саме від фана, і він мені таки написав її. Андрій Варгола не стидався того, що він українець. Він ходив у греко-католицьку церкву і був побожний чоловік.  Так, він жив у США, не у нас, але можна ще багато перераховувати українців, які перевернули світ мистецтва, хоч ми їх і не знаємо... Але це наша вина, бо коли ми не знаємо, від нас це забирають. 

– Можливо, ми і знаємо, але чомусь не претендуємо... 

– Але це ж у наших руках! Зайди в будь-який навчальний заклад, просто поговори про ті наші імена, а  студенти кліпають очами, але то не їх вина... 

Читайте також: «Художник – це ж така зараза, яка «заквацяна» на еґо», – Влодко Кауфман

– Вина викладачів? 

– Так, вина викладачів, сформованих в СРСР. Мене нещодавно запитали, а що ж робити? Ось і кажу: показувати власний приклад. Коли викладав в художній академії, то мої усі студенти знали хто такий Драган, Жолтовський... Дякувати Богу, що у Луцьку і далі проводять конференції, присвячені моєму науковому вчителю Жолтовському, Луцьк далі говорить про одного з найсильніших науковців (Павло Жолтовський в останні роки життя досліджував середньовічний волинський живопис, не лише врятував чимало унікальних раритетів, а й обгрунтував гіпотезу про волинську ікону як регіонально самобутнє явище в українському живописі XV-XVII століть – авт.). 

– Тобто, Луцьк вже є маленьким науковим центром у дослідженні мистецтва?

– Не маленьким, нормальним. Важливо, що Луцьк зрозумів, хто він є такий, Жолтовський, не Львів, не Київ. Золота табличка з написом «Жолтовський» має висіти по усіх музеях. Це він їздив у експедиції, шукав, рятував унікальні пам’ятки іконопису, у тому числі волинського. У нього був прикрий характер, дехто ще й досі його памятає...

– Усі генії мають прикрий характер...

– Десь так і є... Тому, усе лише від нас залежить, від мене... Тому не сварюсь, а роблю сам, особисто. Війна – це моя особиста справа, Майдани теж...

– Пане Левку, ви зараз згадали викладачів, дозвольте зачитати слова відомого науковця з Львівської академії митецтв Романа Яціва. Під час посмертної виставки робіт Тетяни Думан-Скоп, вашої дружини, він сказав наступне: «Це надзвичайно обдарована особистість, яка йшла індивідуальним шляхом. Її малярська мова відрізнялася від інших ще коли вона була студенткою. Малярство Тетяни Думан, то така авторська репліка на бойчукізм, неовізантизм, але вже в дуже індивідуальній манері». Пане Леве, то Тетяна справді всотала в себе різні стилі і напрямки й трасформувала їх через себе...

– Стоп, спокійно (Лев Скоп плескає в долоні), дай мені висловити мою думку...

– Так, звичайно...

– Цитата дискусійна, добре знаю Романа Яціва. Коли приходив в академію викладати, то казав студентам, що «я вам буду технологію читати, композицію та багато інших предметів. Але я вас просто хочу попросити досьє на свою церкву». Дивувались, як це: досьє на церкву?

– Бо й справді, звучить парадоксально, наче досьє в органи безпеки...

– Так, от ти як спецслужба приходиш і питаєш людей, священника, піднімаєш документи, збираєш досьє на свою церкву... Спершу студенти не розуміли. Проте, коли заглибились, то знайшлось багато оригінальних фактів про кожну з церков, монастирів у їх селах і містах. Пригадую, як Таня Думан прийшла до мене... 

– Вона була вашою студенткою? 

–  Так, там була така історія. Людина відчула, що хоче бути художницею і вступила на графіку, але щось їй там було не пішло, характер складний, як і в усіх нас... Потім вона вступала до нас в академію чотири роки, нарешті взяли її на моду. Хтось їй підказав, що є я, Скоп, і маю лабораторію для талановитих студентів. Тобто, в групі тоді було 10-12 студентів і я почав тихенько «підбирати» людей. Один працює як раб, інший творить. І то добре, і то добре. Але хтось і згорає... Студенти назвали лабораторію «Кактус»... 

– Це студентське творче об’єднання?

– Створене ще до приходу Тетяни. Ми робили солідні виставки. У мене там були відкриті лекції, і я нікого не змушував їх відвідувати, бо якщо я тобі не потрібний, то нафіга мені ти?

– Навчальний процес – то співпраця педагога і студента...

– То цікаво,  у студентів навіть очі не мають права бути сумні, бо це забава. Викладач щось не допрацьовує, якщо в студента сумні очі. 

– Очі не мають права бути сумні у студента... А у викладача?

– В обох. У мене ніколи вони сумними не бувають. Бо ми робимо собі щастя, ми кайфуємо. І от Тані розказали про те, що є така лабораторія. Вона заходить, сіла,  староста її представила, що це наша нова студентка. І я розказую вже про певні практичні речі, а вона починає ставити питання, одне, друге, їй було дуже цікаво. Тоді я розширюю тему, піднімаю планку. Завжди кажу, що у світі важлива лише національна культура. Інтернаціональна культура – це пережоване сміття, яке нікому не потрібне. До прикладу, приїжджає в Київ виставка японського митця. Заходиш, а там Сезанн... Бачив таке у Києві.

– Сезанн на японську манеру?

– Нє, просто пацани вчились у Франції і перейняли. А ми ж ідемо дивитись на японське мистецтво, чи африканське, мексиканське... Провідні мексиканські художники у нашого Бойчука вчились, Сікейрос і Рівера – це школа Бойчука. Якою була психологія Бойчука? Вивчи національне і роби, що хочеш! 

– Національне як наріжний камінь...

– Так. От взяти наш Петриківський розпис. Екстер, про яку можу говорити годинами, вона вчилась на Петриківці. Тому вона і «порвала» весь світ своїми театральними костюмами, де є лінія з Петриківського розпису. Тому я й змушував студентів писати наукові дослідження, статті, щоб знали історію мистецтва. І Тетяна почала робити шедевральні відкриття у науці, і це не жарт.

– Будучи ще студенткою?

– Не буває студентів, є здатні чи ні.  Моцарт написав у 9 років свою симфонію, але не мав на це права...

– Чому? Зарано, не пройшов щаблі, ієрархія у мистецтві?

– Так, так... The Beatles написали Yesterday у 19. Не мали права? Ти розумієш, про що я говорю? Немає віку у талановитих людей! І студентка Таня відкрила для себе Риботицьку школу іконопису, Київське бароко також вивчала... І починає з ними говорити. Бо художники усіх часів і народів – це є циклічне відродження минулого.  Якщо брати Мікеланджело – то це античність... Люди ведуть діалог і роблять своє, але база має бути. 

– Тобто, ви свою дружину помітили на початках як розум, не лише як симпатичну жінку?

– Ну, і симпатичну теж, бо краса врятує світ. Можливо, Таня мене більше переконала у житті, бо вона почула мене. Це означає, вона зрозуміла вихід: коли вивчаєш еволюцію українського національного мистецтва, то маєш шанс зробити шедевр, який витримає час! Молодь набагато талановитіша і завжди права. 

Читайте також: «Майстрів багато, а митців мало», – Павло Маков про мистецтво

– Молодь завжди права. Як викладачка, теж підтримую цю тезу.

– Тут навіть не обговорюється. Усі, хто проповідував національне арт-деко, були науковцями, писали праці, були реставраторами. Оцей момент дуже важливий, і не я це придумав. Якщо маєш базу, трансформуєш через національне... От тому «Щедрик» композитора Леонтовича став відомим на увесь світ, президенти його вважають на потрібне заспівати (хоч і в обробці композитора-американця – авт.).

– Бо Леонтович приніс у світ частинку нашої культури, мелодику нашої народної пісні... 

– Світ не знає нашої культури, бо ми самі винні. Усі імперії робили так, щоб про нас не знали. Тепер лишилось нам єдине, зробити так, щоб вони нас знали. Інколи висловлюю думку, може мені краще українською мовою взагалі не друкувати свої книжки, тільки англійською? Бо коли я видаю їх англійською, вони вже йдуть по усіх бібліотеках світу, а хочуть українці, то хай перекладають. Бо якщо ми будемо гризтися всередині, а не виходити назовні...

– Нам треба вийти з хати, нести своє у світ, модерне, але засноване на національному...

– У 1990-х роках, коли вийшла книжка Дмитра Горбачова «Український авангард» –  вона мене порвала. Дякувати Богу, автор ще живий, навіть був рецензентом мого другого тому «Технологія українського живопису». Усяке я знав, але після прочитання дізнався ще більше. За те, що Горбачов зробив, я б йому десять тисяч Шевченківських премій дав!

– Ми надіємось на Шевченківську премію для Дмитра Горбачова, довгих років йому життя!

– Він вже старенький, ну, і знову не подали його... Там, у комітеті премії, сидять часом «лєві» люди...

– Може, проблема у тому, що у нас лише одна велика національна премія? А якби було кілька?

– Не лише у преміях ми живемо, тому я туди не дуже лізу, я просто згадав...

– Мова не про саму премію, а про внесок людини у національну культуру...

– Горбачов написав багато чудових книжок, але ця неймовірна! Знаєш, що я робив в академії? Змушував усіх купувати цю книгу, навіть не заставляв читати, просто - постав на поличку, щоб була. Доростеш і прочитаєш... І така була велика сила тої книжки, хоч там не було махання руками, розказування про гарний чи поганий живопис, там були роздуми художників. Вони говорили як наше національне мистецтво створило їх самих. 

– У Тетяни Думан-Скоп є різні  цикли робіт.  «Видіння святих»: це і православні святі, і католицькі, і греко-католицькі. Ще одна цікава її робота «Калнишевський: житіє». Це велика композиція, де зображений гетьман і різні події з його життя... 

– Стоп, стоп, по черзі відповідатиму (Лев Скоп знову енергійно плескає в долоні). Коли я викладав в академії, то, як би це сказати... чи не казати?

– Кажіть!

– Я знущався над студентами. Чому знущався? 

– Напевно, з якоюсь благородною метою... 

– Напевно. Уяви, що ти в мене на першому курсі і я бачу, що ти талановита. 

– То я б хотіла бути у вас на першому курсі...

– Маєш шанс, Віктор Корсак планує відкривати художню академію в Луцьку, то і я там можу викладати, якщо Корсаки запросять. Скоп як птаха: сьогодні у Луцьку, вчора у Івано-Франківську, завтра на фронті... Дивися, до прикладу, якби ми були музикантами, то чого ти маєш якісь етюдики писати? Я б одразу порадив  тобі: завали симфонію! Ти, бачу, дивишся на мене здивовано? Ну, якщо кажу – завали симфонію, то що тобі лишається?

Музей сучасного українського мистецтва Корсаків запрошує відвідати виставку Тетяни Думан-Скоп «Понад часом: національне» та взяти участь у майстер-класі від Левка Скопа, що відбудеться 20 лютого о 13:00.

Читайте також: «Зворушлива дитинність»: у Луцьку відкрили виставку ікон Тетяни Думан-Скоп

– Повірити своєму вчителю...  

– Усе, що треба! Знаєш, у мене там, в академії, такі скандали були з викладачами! Запропонував одному з перших курсів,  бо бачив їх потенціал, намалювати  іконостас. Кожен досліджував життя святого, ім’я якого носить. Зі мною сварились керівники, завкафедрою назвав мене ідіотом, мовляв, дав таке важке завдання першому курсу, бо то на диплом тягне. 

– Але студенти справлялись?

– Та як почали усі малювати, просто шок! А Бог сидить на Небі...

– Вони не злякались, бо ви зняли з них рамки умовності, страх...

– Бо їх, рамок, немає. І, значить, усі мене сварять, а ми малюємо іконостас, невідомо для кого. Аж раптом  заходить в аудиторію священник, помилився дверима. Як виявилось, йому якраз треба було іконостас у церкву Святого Миколая...

– Містика!

– Містика, то він ще й гроші дав студентам! До чого я це розказую? Бо я планку підношу, а коли людина починає вірити, то все виходить. До чого я це тобі розповідаю? Окрім всяких предметів, я ще вів дипломи. І кажу: пацани і дєвчонки, робимо все, що ви хочете. 

– Робіть що хочете? Звучить приголомшливо. Диплом, а твій керівник радить пуститись берега? Пане Левку, але така настанова може просто порвати, цитуючи ваш вираз...

– Бо вони як в тюрмі, а хіба там добре? А тут  випустили на волю. І всі зрозуміли, що їх зоряний час настав. Підходить до мене один, Тарас, і каже: що б ви мені порадили? Запропонував зробити величезну композицію «Святий Тарасій» із житієм та ще і видати книжку «Життя Святого Тарасія». І він зробив!

– Ви не боялись конкуренції? Ви не боялись, що ваші студенти переростуть вас як викладача і як науковця? Ви тягли їх силою до себе і навіть вище себе!

– Я завжди казав, що Таня талановитіша за мене! Ти послухай завершення історії. Студент Тарас, хотів працювати біля мене. І я погодився. У Львові, в моїй майстерні, він працював в одній кімнаті, Таня – в іншій, а я міг прийти до них або ні. Тоді усі переважно малювали яєчними емульсіями, а він захотів олійними фарбами Розп’яття, так жостко. Кажу йому, чому ти питаєш, якщо ти вже все вирішив наперед? 

– Не бійся, перша, прихована від людства Заповідь...

– Попросив усіх: «Ви малюєте, і всі маєте мій телефон, тому дзвоніть, якщо я вам потрібний, а якщо ні, то це теж нармальок. Ви ж художники, дав тему, то й руліть». Той Тарас мене раз покликав. Таня там так наполегливо малювала, горить! Придумала собі композицію «Житія святих». Це ж четвертий курс, дипломна робота. Інший студент взагалі пропав. Не дзвонить до мене. Потім ми таки вийшли на зв’язок. Я приходжу до нього, а він з поганої візантійської поштівки-штамповки щось перемальовує. І чому він це робить? Виявляється, інших викладачів паралізувало ідейно, бо звикли бачити на диплом щось мале і перемальоване, а в мене масштаб. І ті викладачі сказали тому студенту, щоб він мене не слухав і цю поштівку перемалював, а вони в нього куплять цю ікону після захисту. І тут захист, він поставив свою попсову копію, Танька свою шикарну роботу, Тарас «Святого Тарасія» і так далі. І цьому студенту, що перемалював, дали найвищий бал. Ми з Танюхою просто ржали з цього, як коні. 

– То ви своїх студентів вчили не лише малювати, а й  готували до життя, що воно може бути несправедливим, що існує творча заздрість, навіть з боку викладачів...

– Студенти теж люди. Дивись, що печально, я приходив на перший курс і казав їм, що вони можуть робити усе, що хочуть. І це трохи нервово для них: роби що хочеш, малюй що хочеш... 

– Але це справді розбалансовує, бо молода людина ще не визначилась, ще не створила свій світ... 

– А звідки ти знаєш?

– Бо знаю які муки були у мене у їх віці, коли тобі кажуть: ось тобі свобода. Розгублюєшся.

– Дивись, я пишу вірші і мені кажуть: не так. Таким відповідаю: якщо  ти шариш, то пиши так, як треба тобі.

– Це називається: відстояти свій задум! 

– Власне, коли ти малюєш що хочеш, але постійно, то професіоналізм біжить за тобою. А коли професіоналіз йде поперед тебе, то це попса, таке вже було. Якщо професіоналіз йде перед тобою і ти до нього прагнеш, то ти йдеш в тупик. А якщо ти просто цілий час малюєш, то він, професіоналізм, біжить за тобою сам! 

– От я хотіла зараз, пане Левку, ще запитати ще про вашу Таню. У неї є багато історичних робіт на Шевченківську тему. Ми з вами тут розмовляли на тему Шевченка та Шевченківської премії. Є цілий цикл, присвячений Бруно Шульцу, ілюстрації до творів Василя Стуса і Василя Стефаника. А газета «День»  написала, що Тетяна «творила свій стиль бароко». Це правда, вона таки справді  створила своє бароко?

– І так теж гарно сказати, та я б  сказав так: вона творила українську сучасне національне мистецтво у діалозі з українським національним бароко. Усе мистецтво, яке є в світі, це діалог з минулим. Якщо ти добре знаєш українське національне бароко і з ним розмовляєш, то й дивишся, бачиш ще по іншому. Бароко – це красиво,  воно їй і дало шанс творити сучасне українське національне мистецтво, яке базується на традиціях українського бароко. Базується і розмовляє. До прикладу, поезія Шевченка, Лесі Українки, Франка – вона базується на народних піснях. Можна сказати, що вони відроджували бароко чи ще щось, але вони це робили на базі національної пісні сучасною їм мовою. Це не була репліка, це був діалог. От як би хтось поговорив із Шекспіром та зробив своє...

Читайте також: Розмова з Романою Патик в Музеї Корсаків

– Саме тому ви так гостро відреагували на слова Романа Яціва? Коли я цитувала його інтерв’ю, сказав, що в Тетяни «репліка бойчукізму». Ви тут аж підскочили, пане Левку. Помітила це, і тепер отримала відповідь чому. 

– Бо це не репліка, і не бойчукізм, тим паче не неовізантизм! Вони усі вчепились в цей неовізантизм, у той термін, який з’явився на початку XX століття. Такий наче моднячий. Я ненавиджу візантійську культуру, вона мені мертва. То фанерне мистецтво. 

– Можливо, воно просто далеке від нас, від того, що бачить українець? 

– Ні, ні, дивись: попсове радянське мистецтво – це погано чи добре? 

– Для Радянського Союзу було добре, але для мистецтва світового – то погано. 

– Радянське – це копія візантійського. Це мистецтво на догоду імператору, вилизане. 

– Запрограмоване, ідеологічне... 

– Так, але воно настільки запрограмоване, що аж... От тут стоїть імератор, усі дивляться, Ісус Христос стоїть як комп’ютер, все правильне... Мене це не гріє. Мене гріє українське бароко, в Київ приїжджаєш і ваааав! 

– Ви хочете своїх, українських святих? Свого Ісуса Христа?

– Ні, дорогенька моя, я хочу мистецтва. Просто. Мені байдуже чи воно створене тисячу років назад чи двісті, чи сто. 

– Але, щоб воно жило і дихало...

– Так, ти заходиш і тобі добре. Тобі зараз оперний співак заспіває народну пісню і ти не зможеш дослухати її до кінця. Чому? Заслужений артист, лауреат Шевченківської премії заспівав... 

– Бо вона вже оброблена?..

– Ні, бо вона мертва. А якщо якась бабка на селі заспіває, то тебе це розірве. Чому? 

– Бо бабця в селі не позує, не чекає аплодисментів, співає душею.

– Бо бабка цим живе, а артист хоче взяти верхню Ля. Нащо мені твоє зверхнє Ля, якщо хочу пісню народну, щоб я переживав, плакав, страждав! От Таня це почула! Вона поговорила з національним, писала наукові статті, творила своє. Війна почалась, ми трішки відставили науку, та скоро все ж вийде друкок її монографія.  Тут, у музеї Корсаків,  представлена тільки менша частина робіт Тані, більша була продана на підтримку армії, ще інша – вже на лікування, бо вона важко  хворіла... 

– Пане Левку, ви згадали музику і виконавців, кажуть, що у вашому домі-майстерні маєте багато гітар, полотен, книжок, ікон та кілька десятків окуляр, куплених у секонд-хенді. Що для вас є найбільшим скарбом у побуті, у житті, у мистецтві? 

– Хочу, щоб мої усі друзі були здорові, рідні також. 

– А з матеріального, з предметів, з побуту? Теж люблю окуляри...

– Наче не фетишист, та в мене є якісь улюблені особисті речі, прив’язаність до них, але, це таке... З гітарами – то інакше, у мене їх дуже багато. Першу свою рок-групу зробив у 1971 році, ми грали народну пісню, рок-композиції. Недавно знову рок-альбом записав... Та після смерті Тані мені важко зайти у студію, і вірші не пишу, але це має минути колись, перейти... У мене гітар повно, я з ними сплю навіть. 

– Гітари – то ваші колежанки...

– Так, в ютюбі є мої рок-альбоми, там багато пісень є... 

– А чому вас називають дрогобицьким хіпі? Вам, справді, близька ця субкультура? 

– Найперше, я – українець. Вже 38 років у Дрогобичі, та у статтях чи новинам про мене пишуть як «львівський». Бо народився і виріс у Львові. Хіпі – це протест. Зараз вийшов третій том книги «Хіппі у Львові», і там є мій розділ про те, як ми тоді жили. Розумієш, хіпі це свобода. Це альтернатива, пацифізм. Я колись сміявся, що був хіпі-пацифістом, а тепер хіпі-мілітарист, освоїв на фронті РПГ, АКА... Люкс! А ненавидів колись армію як насилля...

Читайте також: Закохатись боковим поглядом. Художниця Олена Бурдаш про творчість, пошуки себе і львівських хіпі

– От ви сказали, що хіпі, але ж виросли у дуже релігійній, набожній родині репресованих, де усі ходили до церкви. І знову ж таки цитатую вас: «Розписи у церкві, якими я займаюсь вже дуже давно, їх можна прирівняти до панк-культури. Взагалі, моя церква має дуже багато панку. Якщо придивитись на її стіни, то можна знайти безліч цікавих малюнків. «Камасутру» теж. А ще там є такий собі особливий розпис, що Адам б’є Єву». Пане Леве, «Камасутра» у церкві? Родинне насилля у церкві? 

– А що тут поганого? Камасутра – це не насилля, це насолода сексуалього життя. 

– Але наші читачі будуть шоковані, Волинь – патріархальний регіон... 

– Так, якщо вони виховані на тюремно рускій православній церкві.

– Це сумно, є ж якісь канони, напевно... 

– Ми ж вільні люди. До прикладу, Таня робила відродження українського бароко, інколи священники верещали, що це неправильні ікони і навіть знищили розписи в одній з церков. Бо їм треба візантійське, фанерне. 

– Та священники, напевно, не цікавляться авторським іконописом...

– Такого поняття як канон немає. Канони – це брехня, це все придумали москалі у XV столітті, щоб знищити усіх художників. Відкритку, поштівку перемалювали і все. 

– Канони – щоб контролювати?

– А ми є вільні люди. Нам не треба казати як малювати Леніна чи, навіть, ікону. Ми центральна Європа. У нас міста мали Магдебурзьке право. Тут право вибору було. Тут було все серйозно і художники були вільні. Якщо взяти Луцьк, Острог, у них своє, дуже цікаве бачення іконопису. В мене є багато статей про волинську ікону, дослідження є. І це свобода. За «Камасутру» скажу смішну штуку: художник так намалював пекло, що вниз полетіли ті, що «груповухою» займались. Там видно навіть усі статеві органи... 

– А анафему на вас не наклали за таке вільнодумство, аналіз авторського іконопису? 

– Ні. Дивись, дорогенька моя, анафема є лише в російській православній церкві. Я позаконфесійний. 

– Чула ваш вислів, що Бог для вас – позаконфесійний. 

– Один священник на мене дуже образився, хоча я і в Радянському Союзі до церкви ходив, радіо «Ватикан» слухав, ікона і молитва для мене святе. Однак на мене християни часто ображаються, бо я кажу, що в кожного свій Бог. Мій Бог любить сильних і красивих і ненавидить бідних, жеброту, нензу оту, нещасних, що стогнуть і ниють. 

– Тих, хто несе  негатив? Бог – це радість...

– Так. Кажуть: Бог любить світ. Та як він може засранців любити? Та він їх ненавидить. Так чи ні?

– Я не знаю!

– Мій Бог, коли я малюю розп’яття Ісуса Христа, то він посміхається, має рум’янець. Його б’ють, а він посміхається. От мені не подобається в латинській церкві, що Бог страждає. Я ще не дивився фільм Мела Гібсона про страсті Христові... Може, колись змушу себе глянути на те, як там... А мій розп’ятий Бог має рум’янці, правда, має і терновий вінок, може там крапельку крові намалюю або й нє... 

– Тобто, ви не розкошуєте стражданнями, бо їх і так достатньо у житті...

– Страждання – це зло. Ти розумієш, Бога б’ють, а він посміхається. 

– Бо він переміг зло і переміг страждання. 

– Так, звичайно. У мене Матінка Божа завжди молода, красива. Дуже люблю Богородицю малювати, вже більше тисячі ікон, бо ми є матріархальне суспільство. Інколи питав християн: чого ви образ Матінки Божої любите більше, ніж ікони Ісуса Христа? Про неї в Біблії лише три речення. Уся література про неї – це апокрифи та казки. Половина Західної Європи її не визнають. Я вже колись казав, якщо намалюю 10 ікон, 9 з них Богородиця, а один Ісус, то усі будуть брати ЇЇ. А чого? Бо в нас матріархат! 

– Можливо, це митці, іконописці придумали культ Матері Божої? Днями тут, в Музеї Корсаків, був Петро Антип. І він сказав таку фразу, що митці правлять світом. Можливо, саме українські митці обрали собі Богородицю як заступницю, як свою улюбленицю?

Читайте також: Розмова з Петром Антипом в Музеї Корсаків

– Ні, я думаю, що не митці правлять світом, а добро і материнство. Ще раз повторю запитання: от, мама – це багато? 

– Це ВСЕ.

– Кажу як статист: церква  це ж також ВОНА. З мене раз сміялись, що наче в мене ікони однакові. Знаєш, як  усім довів інше? До мене якось звернулась жінка, що потрібні гроші на лікування онкохворих дітей. І я дав одну іконку, другу... А потім подумав, чому б самому це не оплатити? І зробив у львівській галереї «Дзиґа» виставку. Намалював одну і туж композицію, Матінка Божа молиться, на старій ґонті з дрогобицької церки Святого Юра, 365 ікон, на кожен день, усі пронумеровані. Одна композиція, але кожна ікона різна. В людей був шок. І вони, ікони, добре продавались. І за ті гроші ми й купили те, що треба було для дітей. 

– Пане Левку, ви така світла, добра людина! Але  читала, що в академії мистецтв вас ненавиділи. Тому, що ви не розуміли слова «блат». Я вас процитую: «Своїм студентам я говорив: весь час малюй так, як хочеться. Не повторюй за іншими, малюй так як хочеться, малюй від себе. Я міг принести з собою на пару пляшку пива і випити. Можливо, це не дуже педагогічно, але в той момент мені просто так хотілось і я так робив. А взагалі я дуже любив своїх студентів і вчив їх не бути масовкою. Бо, в першу чергу, я є противником масової культури». Пане Левку, ви кажете, що дуже любили студентів, чому тоді покинули академію? Що ви їх любили – вірю, бо одружились на своїй студентці, з любові... 

– Покинув академію не з власної волі, мені не продовжили контракт. Аж чотири курса писали протест, проти того, щоб я викладав. Чи було таке ще в якомусь навчальному закладі? 

– Це щось неймовірне, я навіть не знаю як реагувати... Так не буває, напевно... 

– Всі думали, що я буду бігати, принижуватись... 

– Ви багато вимагали від студентів? 

– Дорогенька, я не вимагав, а всім студентам казав бути собою. Творити себе. Знаєш, там яка ситуація? І це не тільки у нас: заходиш, а викладач сидить і за студента виконує роботу. Мені гидко, я запитую, мовляв, навіщо ти це робиш? А він мені: «ну, ми ж маємо перегляд робіт студентських мати». І ти приходиш на той перегляд, а там всі натюрморти однакові. Ще деякі викладачі дозволяли собі не по темі хамити студентам. А до мене студенти дуже часто ставились як до рідного тата. І вони мені завжди жалілись. Один викладач хамив моїй студентці, у нас якраз відбувався перегляд. Стоять п’ять викладачів, і той чоловік, що хамив,  старший за віком, а я виходжу і кажу при всіх: «Ще  раз нахамите студентам, то будете мати справу зі мною!». Він «вилітає» з кабінету, а там, під дверима, ще  студенти, то він накричав і на них, «полетів» по академії, кричить далі. А інші викладачі: «Левку, ти знаєш, як він нам хамить?». Я їм кажу, що вам, колегам,  можна, а ось  студентам – зась!

– Ви того пана точно не били?

 – От чого він мені не хамить? Бо знає, що схопить. І потім один викладач каже, мовляв, знаєш, чого тобі, Левку, не продовжили контракт? Бо ти хотів набити такого-от. 

– Але ви ж були справжньою викладацькою легендою академії мистецтв! Я теж навчалась у Львові, дружила зі студентами з вашої академії, чула про вас. Це прикро, в такому зрілому віці, маючи такі здобутки у науці й викладанні піти з рідного навчального закладу... 

– Прикро, що ніхто з викладачів на кафедрі не захистив мене.  У тебе є проблеми, але ти ж зі мною працюєш... Можна мати й іншу думку щодо  більшості.

– Це тому, що вони вважали вас достатньо сильним, здатним  захистити себе самому. А ви не думали, що вам колеги просто заздрили увесь цей час? Хотіла продовжити тему хіпі, тому що ви, будучи викладачем і науковцем, повелись у цій ситуації як справжній хіпі. Джон Леннон свого часу сказав, що він є популярнішим за Ісуса Христа... 

– Це правда.

– Тоді це, можливо, була і правда. А ким для вас особисто  був Джон Леннон і «Бітлз», і чи справді вони на той момент були рівноцінні релігії? 

– Можна знайти мої тодішні фотографії, у мене й кличка була «Джон Леннон», бо носив такі ж окуляри, мав довге волосся... 

– Тому ви і колекціонуєте окуляри?! 

– Зачекай, докажу за Джона Леннона: я кінчений бітломан. 

– Кінчений бітломан? Та ви прекрасний бітломан!

– Чому кінчений? Бо ми вирізали з журналів статті про «Бітлз», шукали усе про них, клеїли це в альбомах... «Бітлз» – це була як релігія, як боги. Коли Джон Леннон це сказав, в Америці почали палити шини, проводити вуличні акції... Так і треба казати те, що є насправді. Європа, вона більш атеїстична була, і зараз така є. І коли Леннон це сказав, то так тоді і було. Не кажу, що нині так є.

– Тобто, так було не через те, що він, Джон Леннон, так сказав, а тому, що так і було?

– «Бітлз» – це боги, від яких мало жили не різали і самогубстава не вчиняли на концертах. Це феномен месій. 

– А зараз є такі «боги»? До прикладу, в українському сучасному мистецтві?

– Не можу так сказати, бо «Бітлз» – це щось особливе. Було багато груп, але вони відрізнялись. Навіть не уявляю як їх можна порівнювати. Це було на рівні шизофренії. Ми не знали, що таке радянська влада, школа, нам пофіг було. «Бітлз» задали тон, який перевернув увесь світ. 

Читайте також: «Я займаюсь сучасним мистецтвом – це моя основна мова», – Павло Маков у Луцьку

– Але, дивлячись на вас, пане Левку, розумієш, що  ви досі живете у тому «перевернутому» світі. 

– Я тобі скажу, що люди не міняються. Ти яким народився, таким і помреш. Люди не міняються, вони пристосовуються, лягають під ситуацію, а потім знову стають такими, як були. 

– Ви не зрадили своєму покликанню іконописця і навіть у прифронтовій Станиці Луганській, на стіні будинку, намалювали величезну Матінку Божу, мурал. 

– Ти чула, що його розстріляли? Там якраз були військові дії, а ми приїхали робити перший фестиваль миру, і я вибрав цей фасад. А сепаратисти стояли десь за метрів п’ятсот. Трохи страшно було, але то таке... І ми на восьми метрах цього фасаду малюємо Богородицю. Приїжджаємо за якийсь час, а вона розстріляна з автоматичної зброї. І підходять до мене місцеві і кажуть, що треба щось з цим робити. Я їм запропонував так і залишити, як лице війни, а вони мені: «для вас це екзотика, а для нас це ікона Богородиці». Потім під'їжджає кран, ми з колегою штукатуримо вибоїни, підмальовуємо. І я дістав з самого чола Богородиці снайперську кулю. Уявляєш, вони стріляли Їй в голову і в серце...

Читайте також: «Українці завжди були воїнами і лишаються ними», – митець Петро Антип

– Усе як в радянські часи. Це більшовицький почерк. Ще запитаю у вас:  шлях від християнських святих до  єврейського письменника і художника Бруно Шульця? Він у вашому житті яскрава така, червона барва, і в творчості Тетяни також... 

– Не лише Шульц. 

– Але саме йому останнім часом ви присвятили чимало своїх робіт, пропагували його творчість. 

– Так, першу виставку в Україні, присвячену Шульцю, зробив саме я. І її заборонили у Дрогобичі,  кричали: «жид, жид, нащо нам його треба». Та нам взагалі нічого не треба, ні Шевченка, ні Франка... 

– По-іншому сказала: нам  треба лише Шевченка... От є в Україні, особливо в регіонах, певна шевченкоманія, інколи «лубочна»...

– Дорогенька моя, нам нічого не треба. 

– Але це страшно звучить і прикро.

– От ти кажеш, Шульц. А я дослідженням й Шевченка займаюсь дуже давно. І тільки недавно почала проскакувати якась мікроправда про Шевченка. Ті вагони літератури – то «брєд собачий», не мають до справжнього Шевченка жодного стосунку. Десь у товаристві почав про це говорити, то як вони на мене налетіли! Мовляв, гірше Бузини. А я наводив лише факти історичні, навіть не аналізував ще. 

– Шевченка у радянські часи ідеалізували в негативному значенні цього слова, ідола з нього зробили для поклоніння, а не для розуміння. 

– Він був абсолютно  геніальним письменником і художником. Але якщо би ми, як нормальна нація, видала б грубезну книжку, альбом, і поділила б на чотири частини – цикл Шевченка «Тарас на Аралі» і роботи тих трьох європейських художників, котрі тоді вважались видатними. Там жодного тексту давати не треба, просто у порівнянні. І Шевченко в контексті європейського мистецтва у десятку кращих потрапляє, а то і в п’ятірку. 

Читайте також: Страшенно симпатична історія, або Інтерв'ю Сергія Жадана у Луцьку

– Тут усе буде видно. 

– Хоч портрети, які він робив у Петербурзі, то певний стереотип...

– Але він мусив це робити, щоб отримати диплом академії мистецтв...

– Він не мусив, він так хотів. Ти знаєш про той феномен, з тою шапкою хутряною? 

– Маєте на увазі його спеціальне позування, гру в селянина, дідугана, «упрощєнство»?

– Майже так. Шевченко – то панк. Знаєш, що то таке панк, панк-культура? Він носив білий капелюх, такий плескатий, інтелігент, він був секс-символом, як Джон Леннон, мама дорогая, всі баби там за ним тащились. 

– Джон Леннон із Петербурга! (обоє зі Скопом сміємось) От ви кажете, що баби за ним упадали, але ж які баби! Це були багаті, благородного походження,  графині! 

– А він і не перебирав! Сфоткатися з Шевченком вважалося то саме, що з Джоном Ленноном. Уявляєш, спека, Петербург, і тут хлопці прийшли фоткатись, а Шевченко каже комусь: збігай до сторожа в академію і принеси мужицький кожух і шапку. От панк! І він сидить на фото, такий бик, у шапці і кожусі, і фоткається з друзями. Усі лягали зі сміху. Він дурака валяв, стібався. Щоб я не був голослівним, якщо когось цікавить ця тема, в 1960-х роках вийшла книжка «Шевченко у споминах сучасників». Шикарна книжка, там є все таке, що бери і просто розчаруйся у виліпленому Шевченкові. Бо він був живою людиною, їв і все решта... Там все написано, я кайфував. Потім ту книжку перевидали, забрали дещо, бо «не можна про ідола-Лєніна писати плохо, тільки харашо». І далі усі влади з Шевченка робили якусь фанерну поштівку. Знаєш, кажуть, що Шекспіру є лише один пам’ятник у світі. Хватить! У кожному місті є потрясаючі люди, але їм чомусь пам’ятники не ставлять... 

Читайте також: «Нормально хіпував», – Влодко Кауфман про Тараса Шевченка

– У нас всіх прекрасних людей хочуть замінити одним колективним Шевченком, але не справжнім... 

– Це ленінізм. Коли у Львові поставили пам’ятники Степану Бандері, то я настрашився, бо це копія Леніна, тільки без борідки. Мене аж передьоргнуло. От навіщо? Це тупе ідолопоклонство для рагулів, для биків. Так, Степан Бандера – то нині святе. Якби я це робив, то  б взяв зі скелі шматок каменя і поставив! Краса?

– Оригінально.

– Якщо не умієте робити скульптуру, то просто поставте скелю. 

– У Львові свого часу була сильна школа скульпторів, навіть радянська. Скульптор Петро Антип мені про це казав...

– Це  дискусійно. Я б посперечався з Антипом. Маю 68 років, я постійно з ними, скульпторами, разом. У нас у Львові була скульптурна мафія. 

Читайте також: Художник мусить бути «голодним», але багатим

– Зрозуміла, ви ж ненавидите слово «блат»... ясно. От ви сказали якось, що люди не мають мізків, а інша ваша фраза, що палітра у  голові митця, і малювати треба з любов'ю. 

– «Палітра в голові» – цитата з мого вчителя. Коли я веду майстер-класи чи викладаю, то говорю, що полотно не винне, що в тебе нерви хворі чи ти дурень. Ні пензлі, ні фарби не винні, що в тебе з мізками не порядок. 

– Тобто, іконописець, художник пише розумом чи емоціями? 

– Серцем і молитвою, але я не тільки про ікони говорю, про картини теж. Принцип майстер-класів: ось воно, біле, красиве полотно, зробимо рисунок квітів декоративних і далі дивимось, думаємо, який колір хочеш? Може, червоний? Який саме червоний, їх же тисячі відтінків. Ми говоримо про це. Ну, так, підбираємо, потім набираємо в рот повітря і відходимо, далі думаємо. Проклали перші мазки, відійди нафіг і знову подумай чи добре, потім зелений... Крути в голові, крути – який зелений?..

– Синергія розуму, серця і емоцій... Творче бродіння...

– Пригадую як Таня вперше прийшла, то вона мені щоп’ять хвилин кричала: що робити?! То вона одразу на другий курс прийшла, а ті, що з першого вчаться, то усі лягали зі сміху, бо вже пройшли ту мою школу... Кажу, Таню, ти хочеш зелений, а який зелений? Оливковий? А як він робиться? Каже, що ще трішки охри дала б... Добре. А мені се не подобається, кричить Таня. Твою думку я питаю? Мені пофіг її думка. Замішала і проклала, і шуруй нафіг. 

Читайте також: «Мода на Патика»: як народний художник став успішним

– Ох, який же ви жорстокий викладач!

– Та вже все, проклала зелений, хана, поїзд ушол... Червоний, рожевий колір, усе далі розклади... Через деякий час: ага, Левку, як гарно, світиться все! Так отож...

– Ага! Палітра таки в голові, ви мене переконали! Ви якось казали, пане Левку, що для вас малярство – це наркотик: «Я не наслідую когось, не копіюю, не роблю якийсь ширпотреб канонічний, ці мої творчі роботи, вони, по суті своїй, молитва. І людям це подобається». Ви справді молитесь своїми іконами? 

– Дивись, не треба робити театр з молитви. Коли ти при мені намалюєш десять ікон, Богородицю, то я доведу тебе до такого стану, що це вже буде стан твоєї власної молитви. Молитва – це стан, і ти вже літаєш... Я й на Майдані часто малював ікони, хлопці казали: Левку, навколо тебе як у церкві...

– Навколо вас завжди храм, церква, якщо враховувати скільки ікон написали ви і ваша дружина Тетяна Думан-Скоп...  Пане Левку, ви волонтер і часто бували з Тетяною на Сході, у прифронтовій зоні... 

– Ні, вона не їздила, лише я. І там не так легко перебувати жінці, у нас навіть думки не було, щоб Танюху брати. Вдома вона зробила більше, ніж би їздила на фронт. Вона мала громадську організацію «Митці – воїнам», продавала картини. Пам’ятаю, у 2014 році  зорганізувала перший проєкт, змогла придбати двадцять бронежилетів. 

– Тут, в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків, нещодавно гостила дружина Володимира Йосифовича Патика, Романа Патик, і вона показувала вирізку з газети «День», де  розповідається про вас і  Тетяну Думан-Скоп, про ікони на ящиках з-під патронів. Це ж  ваші роботи, вами написані? 

Читайте також: Розмова з Романою Патик в Музеї Корсаків

– На ящиках з-під патронів я теж робив, і не  раз. Зараз зробив ще одну річ: ящик  складається як дипломат. Це такий євхаристичний вівтар. Ми приїжджаємо на фронт, будь-де можемо розкрити його, там всередині євхаристійна чаша, ікона Ісус Христос, ангели. Отець посередині вівтаря ставить чашу і править службу Божу. 

– Тобто це такий польовий, портативний вівтар?  

– Саме так. Він привезений з фронту, ми багато таких робили. Але цей, ця модель, мені найбільше подобається. І можеш скласти його як валізку, і піти з ним куди треба – в окоп, в поле, на блокпост... От зараз ми робимо церкву в пам’ять про загиблих, то я вже величезну ікону зробив і той ящик, що з-під патронів, ми поставили, приїхав владика, ми ще там і свічку запалили,  і прапори  були, і така гарна Служба Божа... 

– Парадоксальна ситуація: ви ж, пане Левку, у юності відмовились йти служити в радянську армію, а сьогодні на українському фронті і воюєте іконами. Воюєте Божим воїнством, з пензлем в руках. Хочу вам побажати, щоб ваша рука була крепка, хай мійно тримає цей пензель, а лики ваших святих полегшують душу і дарують наснагу для подальшої боротьби за Україну. 

– Тішусь, що воїнам моя творчість подобається. Коли ми привозимо їм ікони, на першу позицію, то вони із захопленям усі забирають. В тому і є якийсь мій вихід у житті, служіння. 

– Так, але ситуація все ж парадоксальна, бо один православний світ воює з іншим православним світом... 

– Слухай, не воюють православні з православним світом! Тут скоріше  вільні люди воюють із зомбі. Ми просто хочемо жити, а зомбі - то коли їх телевізор і інші речі зробили такими, це аж страшно чути. Хоча... за Радянського Союзу на наших землях люди мислили так само, як зараз думають росіяни. 

– Тобто, 30 років української Незалежності не пройшли даремно? Україна змінилась. 

– Молодь змінилась. Люди просто хочуть жити, працювати, заробляти гроші, відпочивати, мандрувати і себе реалізувати. 

– То Україна трішки хіпі? 

– Скажемо так, хіпі добре, і панки добре, але все ж таки, що є в нас найліпше, так це любов до волі. Вільне християнство. Якщо мене Бог таким шанує, любить, дає мені прекрасних людей, тому я і кажу, що біля мене негативу майже немає, не повинно бути. Ми з друзями хвалимо один одного, ми кайфуємо від цього. І це  нормально. Нічого такого крамольного немає: тішитись присутності гарних людей!

Читайте також: Розмова з Павлом Маковим в Музеї Корсаків