«Художник – це ж така зараза, яка «заквацяна» на еґо», – Влодко Кауфман

08 Лютого 2022, 13:38
Влодко Кауфман ІНТЕРВ'Ю 9841
Влодко Кауфман

Перформанс дивляться чи відчувають? Як у нього зайти і чи можна вийти? Чому Тарас Шевченко – хіпі на віки? Як читати партитуру простору? Чому вулиця на честь Коко Шанель схожа на вибух метеориту на Волині?

Про усе це і не тільки  – в інтерв’ю з Влодком Кауфманом, записаному у просторі Музею сучасного українського мистецтва Корсаків. 

Влодко Кауфман – сучасний український митець, графік, перформер, автор ідей і втілювач значимих мистецьких проєктів, еспериментатор у царині сучасного мистецтва. У 1992 році Кауфман став головним художником культурологічного феномену перших років незалежності України – фестивалю «Вивих» у Львові.  У 1993 році, разом із однодумцями-львів’янами, заснував відоме мистецьке об’єднання «Дзиґа», яке пройшло випробування часом, досі є його арт-куратором. Влодко Кауфман уміє працювати у творчій колаборації. На порозі 2022 року він і Олекса Фурдіяк представили у Луцьку, в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків,  спільний масштабний проєкт «Ритуальності. Тестологія». 

– Пане Влодку, ваша з Олексою Фурдіяком колаборація у рамках проєкту «Ритуальності. Тестологія» – це результат взаємної довіри двох близьких за манерою митців чи... тимчасовий забіг на творчу орбіту один до одного?

– Тимчасовий чи не тимчасовий – складно сказати. І немає сенсу, бо наразі ми кардинально по-різному мислимо фізично і матеріально, але про одне і те ж, на контрастності фізіології – це як холод і спека. Ця контрастність підсилює можливості передачі тих ідей, які нас тримають з Олексою Фурдіяком разом. Це, мабуть, найважливіше. А скільки ця колаборація  триватиме у часі? Не готовий про це говорити...

– У чий мозок  «вчепилась» ідея проєкту «Ритуальності. Тестологія»? Як і скільки  вона циркулювала,  коли і у яких матеріалах втілилась?

– Це не перший наш з Олексою спільний проєкт.  Нас поєднала ідея саме такого бачення світу, піднімання проблем світу, життя у ньому, співіснування соціуму і всього на купу. Очевидно, вона, ідея, розвивалася поступово. Десь ми один одного побачили на інших проєктах. Мені була цікава така, в хорошому сенсі, лаконічність Олекси до моєї обезбашенної розхристаності, анархії, і воно одне друге дисциплінує і поступово-поступово призвело до нашої співпраці. 

Це вже третій чи четвертий наш спільний проєкт. Ми реалізуємо наші ідеї в різних локаціях. Зараз, як ніколи, і мене, і Олексу цікавить простір. Як працювати з простором, з ефіром, з космосом, адже  епоха виставок минула. Виставка – це коли є територія, кубик, квадрат і всередині розвішати картинки.

Про виставковість ми вже давно не говоримо. Простір, ефір отой, що наповнює наші об’єкти, – це теж гігантська частина самої ідеї. А основні матеріали, в яких втілено наш проєкт – метал і папір. Ми дуже виважено ставимося до, як я це називаю, партирур: партитура простору, партитура світла, партитура звуку. Власне, слово «партитура» є дуже ключовим. 

Навіть інсталювання – це вже десь  фізіологічна складова. Партитура – це  дуже сильний вислів, і, думаю, музиканти мали би мене зрозуміти, що саме я маю на увазі. Це дуже відповідальний момент, бо кожен клаптик простору має працювати на спільний проєкт. Ось це все, що зараз є (Влодко Кауфман показує рукою навколо себе, а сидить він у центрі інсталяції “Ритуальності. Тестологія”, розміщеної у просторі МСУМК, – авт.), – це все суцільне явище, розумієте?

Кожен клаптик, кожен фрагмент  стає частиною проєкту і ми його пробуємо, принаймні, підкоряти. Це, можливо, один із найсерйозніших наших з Олексою проєктів у сенсі освоєння такої гігантської території, гігантського простору. 

Читайте також: «Це пошук – де ми праві, а де ні»: Влодко Кауфман та Олекса Фурдіяк відкрили виставку в Луцьку

Влодко Кауфман і Олекса Фурдіяк під час перформансу у Музеї Корсаків 29 грудня 2021 року
Влодко Кауфман і Олекса Фурдіяк під час перформансу у Музеї Корсаків 29 грудня 2021 року

Як два визнані майстра у царині сучасного мистецтва  – Влодко Кауфман і Олекса Фурдіяк поділили між собою ролі у роботі над  проєктом «Ритуальності. Тестологія»?

– А у нас наче немає ролей, це ж не конкуренція, а співпраця. Він говорить своє бачення,  я своє. Дуже важлива складова це – перформанс, бо це кінетична складова, кінетичне втручання у простір, з яким ми працюємо. І це найбільше нас поєднує. На моніторі йде відео – це ще один з наших перформансів в рамках проєкту. 

Ця фіксація перформативної дії і  є ключовий момент, наскрізна теза того, з чим ми зараз працюємо: ми, люди, не можемо визначитись, що саме відбувається довкола. Немає сталості, немає константи. Час стрімко розвивається, ми не встигаємо повірити в те, що існує стабільність, існує щось, на що можна покластися, коли вже навіть у соціумі лунають такі безглузді поняття як «постправда». Всілякі концептуальні штуки, які, здавалося, протягом століть мали би бути стабільними, вони руйнуються,  роздмухуються, розчиняються, розплавляються, тануть, і ця от несталість, мінливість, крихкість світу – це дуже болісна тема, з якою ми постійно працюємо.

Сергій Жадан  під час відкриття проєкту «Ритуальності. Тестологія»
Сергій Жадан під час відкриття проєкту «Ритуальності. Тестологія»

Читайте такожСтрашенно симпатична історія, або Інтерв'ю Сергія Жадана у Луцьку

– Пане Влодку, можливо, людство лише щойно дійшло до правди про себе, а раніше нам просто навіювали, що у світі існує якась ілюзорна стабільність?

– Людство ще ні до чого не дійшло! (Влодко Кауфман майже кричить, – авт.) 

Завжди лише здається, що воно вже до чогось дійшло! Правда - це як лінія горизонту: тобі здається, що ти її бачиш, але ти її ніколи не досягнеш… 

Стабільність – це така сама ілюзія, як правда. Совість – це ілюзія, соціум – це ілюзія, тому що є якісь тимчасові конструкції, за якими людство і соціум існує, розумієте? Вони дуже крихкі і людина має бути готова до того. Вона хоче сталості, стабільності і їй здається, що  нарешті вийшла на якийсь рівень, що «ось, це нарешті так». 

А потім виявляється, що земля кругла, що вона крутиться, а згодом  виявляється, що вона не кругла, а пласка знову. І отак усе по колу, по колу крутиться. Ми тягнемося, ідемо паралельно  з тою зміною, наче це не стаціонарна зйомка, а рухома. Ми пробуємо йти паралельно  цій зйомці. 

– Адаптуватися?

– Навіть не адаптуватися, а встигнути спостерегти за тим, що вже, здається, мало бути в минулому і спробувати зазирнути в майбутнє одночасно. Це дуже складний процес, але це, може, нас тримає на плаву, тому нам хочеться щось завжди робити.

Серію
Серію "Розмова в Музеї Корсаків" можна переглянути на ютуб-каналі "Район.Культура"

– Але, пане Влодку, якщо для вас, митців, філософів, людей з потужною класичною освітою, складно осягнути ці процеси, то що казати про простих людей, волинян?

– Я не маю потужної освіти...

– Ви маєте величезний мистецький досвід!

– Ну, досвід якийсь я справді маю, а освіта художника, то така  парадоксальна штука: я двадцять років відучувався від тої освіти. Розумієте, коли ти малюєш, як Ван Гог – ти плагіатор. Коли ти малюєш, як викладач, який тебе вчить в бурсі, якого ніхто не знає, це називається «школа». 

І виходить якесь таке непорозуміння. Тої, так званої, «школи» мені треба було мінімум двадцять років, щоб я відчув свою руку, що от це малюю саме я, що вона мене водить. Значить, зі школою щось негаразд, напевно, а не з митцями.

– Чи від вас, авторів проєкту «Ритуальності. Тестологія», додається якийсь сценарій для глядача, можливо, мапа? Чи ви рекомендуєте глядачеві якимось певним чином рухатись серед інсталяції? І взагалі: чи потрібна глядачу ваша, авторів, допомога, якісь ваші натяки, щоб людям таки збагнути, зрозуміти, полюбити творчий  творчий задум Кауфмана і Фурдіяка? 

– Ну, полюбити – це, напевно, надто голосно, бо я не вимагаю любові. Художник – це ж така зараза, яка «заквацяна» на еґо,  це раз, а по-друге, я про себе говорю, це наркозалежність. Маю на увазі мистецтво, те, що я вже не можу без нього існувати. 

І в певний момент це все відбувається у такий спосіб, що я змушений «вставитися», прийняти ту дозу, заспокоїтися і так до наступного разу. Якщо цей  процес хворобливості, а це все ж хвороба, я говорю дуже суб’єктивно, якщо це когось надихає, чи, принаймні, інтригує, викликає якісь питання, чи допомагає вирішувати проблеми, ну, тоді я тішуся. 

Один із класиків літератури колись казав: якщо « маєш 6-10 прихильників –  це вже добре». Тобто, я не збираюсь підкорювати світ, це не в моєму віці – бавитись в революціонера від мистецтва. Людина ставить собі якісь задачі у певному віці... 

Знаєте,  у 20 років дуже переймаєшся, що про тебе думають оточуючі, у 40 років тобі це вже «по барабану», байдуже що про тебе думають. А в 60 років ти розумієш, що про тебе взагалі ніхто нічого не думає.

Читайте також«Потреба у славі та оплесках викликає залежність. Не люблю залежностей!» – волинська художниця Наталка Градиська

– Знаю вас років з тридцять, з першого курсу навчання у Львіському університеті: ви постійно думаєте, експериментуєте...

– Думати – це, мені здається, найважливіше, тому що я не люблю бездумної праці. Як і не вірю у «незалежне» мистецтво, бо воно не може бути незалежним від всього. Що таке незалежне мистецтво? Ну, від мене воно не залежне, але воно залежне від того чи іншого, від шафи, або від сейфа, або від маршрутки, або від сталевара, або від акули, яка мертва на березі лежить… 

Усе, що тебе надихає на творення, – це соціум, в якому ти обертаєшся. Ти не можеш вичавити ідею з нічого, з порожнечі, і тому художник залежний. Якщо ти хочеш бути незалежним, то про тебе ніхто не буде знати. Ти виїжджаєш на безлюдний острів, ти малюєш, ні з ким не спілкуєшся і ніхто про тебе не знає, і навіть не запідозрює про твоє існування. 

Тоді я повірю, що ти незалежний. Але як тільки я до тебе добираюся, на твій острів, ти уже стаєш залежним, розумієте? Так що це абстрактна така річ – незалежність. Не буває незалежного мистецтва, незалежних митців. Все залежне, або взаємозалежне у ліпшому випадку. 

–  Упродовж ХХ століття відбулись фундаментальні зрушення, що призвели до появи нових форм вираження у мистецтві. Однією з них є перформанс, чи перфоманс. Відомо, що у перформансі твором мистецтва вважають не так матеріальне вираження, як дії самого автора, атракцію, за якою глядачі спостерігають у реальному часі. Перші перфоманси робили на межі XIX-XX століть футуристи, дадаїсти, інші авангардисти. Та й  знамените «Кабаре Вольтер» є теж своєрідною лабораторією перфомансу. Панове митці, запитання до вас обох, хоч до пана Олекси і заочно наразі: на вашу думку, перфоманс справді ДИВляться? Чи якась інша дія людської свідомості чи підсвідомості тут задіяна більше, є головною?

Його, перформанс, переживають. Якщо ти знайшов контакт з глядачем, то перформанс – це така річ, може, більше ніж на половину експромтна. Це, зрештою, технологія, одна з технологій, які я вживаю у творчості, яка допомагає реалізувати ідею, тому що я не вважаю себе живописцем, чи графіком, чи інсталятором, я все-таки вважаю, що первинним є ідея, яку я вродив чи вона якось вилізла, чи вичавилася, чи створилася. 

Вона, ідея, потребує певної технології. Сьогодні це може бути живопис, завтра – перформанс, післязавтра це може бути кіно і так далі. Може, саме тому багато хто вважає, що я досі ще себе не знайшов, що я розхристаний. Насправді перформанс – це лише одна з форм втілення ідеї, але перформанс, може, найскладніша, найрадикальніша і найболісніша технологія. 

Вона дуже вичавлює автора і мені особисто перформанси чим далі, тим тяжче робити, тому що небезпека того жанру у тому, що ти в нього маєш зайти, а з нього дуже тяжко вийти. І цей от вихід з перформансу – це є неймовірно болісний процес. Це як вихід з якоїсь анестезії… 

Мені тяжко це пояснити. Знаєте, я дуже люблю наводити цей приклад з Маркеса, з роману «Сто років самотності», там є один персонаж, який перебуває у кімнаті і відкриває двері в тій кімнаті, і з тої кімнати заходить знов у ту ж  кімнату. І в тій самій кімнаті він знову відкриває двері і знов потрапляє в ту саму кімнату. І так надцять разів.

Якщо хтось не знає, що людина перебуває у такому стані і її так необережно зачепить, то цей персонаж не вийде з того стану. Він мусить повернутися через кожну з тих кімнат, рівно настільки, наскільки далеко він заглибився, розумієте? 

Перформанс — приблизно так само, тобі треба не зупинитися, а повернутися. Цей момент повернення з перформансу — дуже складна фізіологічна ситуація.

– Чи ви  аналізуєте на виході рефлексії глядачів, які перебували, переживали у просторі «Ритуальності. Тестологія»?

– Я відчуваю або не відчуваю контактності, коли я вже зайшов в перформанс. А зайшов я в перформанс на кордоні стику з емоціями глядачів, тому що, коли я занурююсь в перформанс, я все-таки енергетично сприймаю люд, який мене оточує, як вони реагують. Вони спостерігають за мною, коли я вже в іншому вимірі, між нами є бар’єр, і вислід глядача все-таки відбувається, коли перформанс закінчений. 

Ця мікромить – це і є сприйняття перформансу глядачем, а я опиняюся вичавленим і мені треба акуратно повернутися і тихо зникнути, тому що ми опиняємося в зовсім різних вимірах. Споглядання перфомансу, або результат дії перформансу – це насправді дуже короткий мікромомент. 

Це знову ж таки мої суб’єктивні твердження про той жанр, я так міркую про це і мені так здається, і мені так легше працювати. Хоча з кожним наступним перформансом мені його все тяжче й тяжче робити, тому що я боюся за наслідки повернення, це дуже фізично болісний момент.   

Музей сучасного українського мистецтва Корсаків запрошує на перформенс «Позитивні ритуали» у рамках виставкового проєкту «Ритуальності. Тестологія» відомих митців Влодка Кауфмана та Олекси Фурдіяки. Презентація відбудеться 9 лютого.  Відкриття о 17:00.  Цей проєкт є спробою візуалізувати дослідження ритуальності, природи та (не)життєздатності ритуалу. Нагадати про тимчасовість, хиткість, непевність, проминальність усього. Це також проєкт про сумніви, здатність і готовність тестувати ритуальність та реальність, що дані нам. Розпізнавати імітації, симулякри, напівправди. Сумніватися в «абсолютних істинах».

– «Заслужена бабуся перформансу» Марина Абрамович відома своєю радикальною позицією щодо глядача та тіла. Пане Влодку, а чи можна  ваші перформанси пояснити словами? Знаю, що ви намагаєтесь це робити, викладаючи у школі перформансу, у Львові...

– Я пробую. Це тяжко назвати лекціями, тому що я не розповідаю про перформанси, в мене сама лекція чи контактність з учнями чи глядачами – це перформативне дійство. Тобто я ніби говорю про нього, але в той же час його й виконую, перескакую з одного виміру в другий. Це не просто лекції, це все-таки трансляція перформативних практик: і для себе вправа, і коментарі для глядача.

– А чому ви ходите босий?

– Я не знаю. Колись ходив босий, зараз не ходжу. Це залежить від того, що я роблю. Якщо перформанс потребує, що я маю бути босий,  то ходжу босий. Може, мені треба там ходити по наждачному папері, значить, маю бути босий. Тобто є речі, які в перформансі є дуже агресивні або фізіологічні, й нема на то ради...     

– Життя кожної людини, кожного з нас, від народження і до смерті сповнене ритуалами. Хоч ми їх і не завжди усвідомлюємо. А от чи  сучасне українське мистецтво вже виробило ритуали у своїй царині? Ви, Влодку, вже вдруге робите проєкт з Олексою Фурдіяком. Чи за час колаборіції  маєте особисті ритуали, які допомагають вам обом у творенні видива?

– Ритуальність – це якби наше дослідження, дослідження соціальної чи індивідуальної ритуальності. Що саме це породжує в соціумі або в житті людей, у що ця ритуальність перетворюється - на якісь там статусні речі або на організацію соціуму, які там можуть бути сакралізації ритуалів... Тобто ми виходимо на якісь такі рівні, які дозволяють людям жити спокійно, стабільно. 

Це рятує людей від божевілля. Це умовності, які щоденно виконуються, і це заспокоює, як маятник годинника. Це умовність, як от час. Час же є, це така річ, що її тяжко усвідомити і ми повигадували всілякі умовності — секунди, години, епохи,  ери — для того, щоб не зійти з розуму. Те саме з ритуалами. Вони систематизують, вони тримають людей в якійсь стабільності, згуртованості, але цим хтось, очевидно, керує.   

– Але ви рятуєтеся, ви не сходите з розуму разом зі своїм колегою Олексою Фурдіяком...

– Це спільний сеанс, це можна назвати сеансом. От наша співпраця – це сеанс людей, які розуміють один одного без слів, бо ми рідко сперечаємося. В нас є сумнівні моменти, які ми пробуємо розв’язати разом, але не засобом якихось альтернатив, суперечок. Це значно лаконічніше й природніше. 

Так сталося, що нам добре разом працюється, він допомагає підсилити мої емоції, я, дай Боже, допомагаю підсилити його емоції. Так ми той коридор, той тунель і проштовхуємо, разом цікавіше. В цьому проєкті так. Є проєкти, в яких я нікого не допускаю. Ну, але це інший вимір, це інша технологія, інша ідея. В даній ідеології — дослідження, до чого призводить ота ритуалізація і які висліди з того можуть бути. Нам цікаво працюється разом.

Культурологиня Світлана Федонюк
Культурологиня Світлана Федонюк

– У Львові зчинився скандал щодо виставки у арт-галереї «Дзиґа». Цитую автора допису у фейсбуці: «Відвідали «Дзиґу» і я зрозумів черговий раз фестівський маразм та відвертий цинізм, знущання над українською культурою та історією! Одним словом – кінчені! А культурне середовище та національна свідомість запхані в «дупу» (до відома читачів, особливо студентів: дупа – літературне слово, є у словниках).  Вірніше, інтелігенція в ню залізла! Гидота, яка верещить про патріотизм та свідомість?».

Таке пише Валерій Потюк. Нагадаю, що йдеться про оброблені «візуальним гумором» портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Зокрема, Шевченка зображено таким собі гопником у кожусі на голе тіло, з сережкою у вусі і написом: «Ти стогнатимеш як Дніпро». Це теж сучасне мистецтво, як гадаєте?  

– А чому «гопника», а не хіпі? Ви розумієте, тут є певне фарисейство у твердженні того дописувача... Як не парадоксально, ми вже 30 років ніби живемо в незалежній Україні, але ідеологічно сформований образ Франка чи Шевченка — радянський, совком нав’язаний образ. Це чомусь має бути набурмосений вусатий дядько, нещасний, затурканий… Я взагалі дивуюся… 

Він – геніальний український художник і письменник, яким свого часу захоплювався Петербург – це був центр Всесвіту, це був центр Фронди, і він жив повноцінним життям, як живе кожен художник, який  щось шукає, щось робить і, вибачте мені, і помиляється, звичайно. А цей жупан, ця шапка, в якій дуже люблять його зображати? 

Мало хто знає, що це був дуже заможний чоловік і він витратив на це колосальні гроші, він міг це собі дозволити – бавитися в такого собі дідугана! Тобто він собі нормально «хіпував», він жив повноцінним елітарним фрондним життям у Пітері. Від нього там всі були в дикому захваті. 

І чому я маю жити за канонами, які проповідує пан Потюк, що це має бути якийсь такий от сакралізований дядько. Зрештою, це фішка «Дзиґи» — ми допускаємо людей, які маргінально мислять, нестандартно і дуже хворобливо для іншої категорії суспільства. 

Я завжди у «Дзизі» давав шанс людям, які хочуть показати, що вони мають й  іншу думку. Якщо взяти серію цих портретів, то вони хочуть показати, що ми прагнемо потоваришувати з іншим Шевченком, зі справжнім Шевченком, а не з тою мумією, яку нам до сих пір тицяють з періоду Радянського Союзу.

Ну як так можна? Це ж не церква, це експериментальна галерея, експериментальний простір, в якому молоді люди пробують стати другом Шевченка, але зі своїми панібратськими (а чому не панібратськими?) стосунками. 

Там же ж є надписи: «Я хочу бути твоїм другом», «Ви мене дістали своїми жупанами», «Я, Шевченко, обурююся з того опудала, яке ви з мене зробили з радянських часів». В чому проблема? Ну, ви знаєте, більшість нарікачів на наругу над Шевченком просто малознайомі з його творчістю. 

Це, знаєте, як люди, які ходять в церкву і 90% з них не знають, що таке Біблія, для таких віра починається й закінчується на порозі церкви. Хто дав вам право сакралізувати Шевченка? Це геніальний художник, геніальний письменник, я з ним так спілкуюся, я говорю від імені тих молодих маргінальних експериментаторів. В чому проблема? Вони так думають, вони так хочуть висловлюватись, вони хочуть бути другом Шевченка, але справжнього, а не вигаданого «совком».

– Видається, що проблеми тут немає: є діалог, є дискусія і є нова версія.

– А з іншого боку, якщо людині це не подобається — «не нравітся – нє ході».  Господи, йди в інший, у той простір, в якому тобі комфортніше, який тебе влаштовує, тому що ми живемо, слава Богу, поки що в якійсь більш менш демократичній країні і кожен має право висловлювати, що він думає.

– З огляду на те, про що ми зараз говоримо, пригадалась   історія з часів моєї роботи у районній газеті. У редакцію надійшов лист, в якому  бабуська просила місцеву владу зробити східці до пам’ятника Шевченкові, щоб можна було підійти ближче і міцніше вклонитися... Уявіть собі!

– Ну, нормально... (Кауфман сміється).

– Ми сміялись увесь день, а потім хтось з колег запропонував дати бабусьці наступну відповідь: мовляв, пропонуємо зробити дверці, щоб можна було залізти усередину пам’ятника і там медитативно перебувати... Хай  дарують мені читаті сайту Район.Культура за такі слова, але то життя, ми повинні бути реалістами, звісно, шанувати нашого великого митця Тараса Шевченка, але ж не бути ідіотами...

– Розумієте, тут є проблема, не хочу нарікати, просто мені дивно, що цей чоловік зі Львова, котрий колись називав себе скульптором… (Кауфман багатозначно посміхається).

Розумієте, середній рівень освіченості чи реакції на сучасне мистецтво не відрізняється, скажімо, між українцем і французом чи канадійцем, чи американцем. Тут, очевидно, все полягає у рівні толерантності, відповідно - освіченості. Якщо, скажімо, середній француз чогось не сприймає, то він буде думати: «значить, я чогось ще не розумію, чогось мені бракує».

Він просто толерантно промовчить, а у нас якийсь чоловік, який чогось не сприймає, він починає агресивно на це реагувати і заперечувати, казати: «Що ви мені тут цирк влаштовуєте?». Тобто він вважає себе центром всесвіту і всі мають робити так, як він думає. Тобто, це відсутність толерантності. 

А з другого боку, тут є ще величезна проблема, бо у нас перерваний був процес тяглості розвитку сучасного мистецтва, якщо взяти навіть  наших сусідів-поляків, навіть за часів соціалістичної Польщі сучасне мистецтво критикувалося, але воно існувало. 

У нас за це можна було сісти, тебе могли закатрупити, тобто ми маємо глибоченну яму порожнечі і нам тяжко зараз звичайного обивателя перекинути на другий берег тої ями, щоб він одразу навчився сприймати сучасне мистецтво. Це проблема! Це проблема часу, яка, очевидно, має вирішуватися, але на це потрібен час. 

– От, ключове слово – час...

Ми прожили в так званій незалежності 30 років, до якої ще дуже далеко і ми наскільки ще мізерні в розвитку! Кожен рік нашої незалежності працює на нас. І я думаю, що пройде час і це буде потрохи-потрохи мінятись. «Совок» буде вичавлюватись, люди будуть мінятись,  але ми не можемо зробити це моментально, так не буває. В розвитку цивілізації потрібна часова тяглість.

– Один з ключових попередніх ваших проєктів був про резистентність. Резистентність – це стійкість і опірність живого організму до зовнішніх впливів. Відповідно, культура, митці – резистентні до соціуму... 

– Опірність... Опірність автора до зовнішніх факторів. Це стосується будь-чого. 

– Цитую Влодка Кауфмана: «Художник у соціумі, це, як правило, постать, що чинить опір. У сенсі збудника  я між комунізмом і Ковідом особливої різниці не бачу. Художників, які чинять спротив, можна назвати резистенторами». 

Ви, пане Влодку, як і пан Олекса та ще двоє ваших товаришів зі Львова – Сергій Радкевич і Володимир Стецькович, створили проєкт «АРТ Резистенція», куратором якого став Володимир Кауфман. Тому, логічно, моє запитання  до вас:  кому чи чому ви, як автори, чинили опір цього разу?

– Це був дуже великий проєкт, тому що він стосувався не тільки візуального мистецтва, там був блок музики, блок літератури,  театру. Це був величезний проєкт. А опірність – це фактор, який, очевидно, випрацьовується. Можна ж собі дуже добре вивчити кон’юктуру соціуму і нормально співпрацювати з соціумом, в залежності від його затребуваності.

Я в тому теж нічого поганого не бачу, але я, очевидно, інший матеріал, я займаюся іншими питаннями, мене цікавить те, що є глибшим, те, що досліджує все, що нас оточує. Не тільки там кусок області, району, держави чи  стосунків між людьми, а все. І от коли я пробую це досліджувати – є дуже багато запитань з боку соціуму: «А чому ти так робиш? А всі так думають, а ти думаєш…». 

Я не думаю не так, а я думаю в певний момент, в силу обставин, які складаються з досвіду, проб, помилок, нашарувань, і те, що я творю, це от і є продуктом моєї багаторічної діяльності, і в тому більше справжності, ніж в моєму пристосуванстві до соціуму.

Очевидно, я завжди буду антиподом до соціуму і в тому теж нічого поганого нема, але я не нарікаю на соціум, я просто займаюсь його дослідженням і часом дуже драстично, боляче й критично. І соціуму це, очевидно, не подобається, розумієте? Але це проблема, може не стільки моя… Хоча я бачу, я визнаю свою проблему, але соціум теж повинен визнавати свої проблеми. 

Влодко Кауфман – гість програми
Влодко Кауфман – гість програми "Розмова в Музеї Корсаків"

– Пандемія для вас, пане Влодку, це новий режим творчості, нова тема чи нова перешкода?

– Проблема, напевно.  Як я думав, так і буду думати. Інша справа, що пріоритетними будуть інші технології, буду по-різному вирішувати те, що хочу втілювати, тому що тут є нюанси, особливо в перформативній діяльності. 

Адже в час ковіду ми позбавлені безпосереднього контакту в силу певних  санітарних нормативів і так далі. Хоча є й інші думки, інші перформери, котрі вважають, що можна дистанційно. 

До прикладу, відеоперформанси, відеоперформативні практики можуть бути і мають своє місце, але я не уявляю  перформанси без енергії глядача і тому для мене це, пандемія, буде дуже тяжко. Очевидно, буду шукати якісь норми, якісь технології, які  дозволятимуть втілювати ті мої перформативні ідеї. 

Але це проблема, це проблема і дуже серйозна. І світ міняється, і світ чергово міняється від тої нової чуми.

Луцька художниця Олена Бурдаш під час відкриття проєкту «Ритуальності. Тестологія»
Луцька художниця Олена Бурдаш під час відкриття проєкту «Ритуальності. Тестологія»

– Риби у творчості Кауфмана: про що говорять риби? 

– В мене риби не говорять, вони мовчать про щось. Це інше! 

– Про що мовчать ваші риби?

– Про все. Про все, що я думаю, про те вони й мовчать. Це вже в залежності від того, як глядач реагує на тих риб. 

– Пане Влодку, чому ваша риба заслуговує на німб?

– Це суб’єктивно. Тут нашарування різних досвідів, різних практик, синтезів, накладання соціальної залежності з, очевидно, якимись релігійними мотивами, з трансформацією цивілізації, перетрасльовуванням якоїсь ритуальності до сакральності. Це все досвід. Я можу собі дозволити зробити рибу з німбом. 

Виставковий проєкт «Ритуальності. Тестологія»
Виставковий проєкт «Ритуальності. Тестологія»

– Німб як символ християнства?

– Ні-ні, я символи християнства використовую, знаючи контексти, але я не збираюся розкодовувати це так, як пише Святе Письмо. Тобто я транслюю сакральності по-своєму, як я це бачу. Сьогодні я бачу так, завтра я буду бачити так, післязавтра так. Я хочу, щоб…

Хотів би, бо що значить «хочу»? Я не наполягаю. Я хочу, щоб те, що я роблю кожен глядач сприйняв. Якщо він сприймає це, то він має право розкодовувати це по-своєму. Знаєте, коли я приходжу, дивлюся на твір і кайфую від нього – я хочу завтра прийти. І завтра я приходжу й кайфую від того твору так само, і мені вже не дуже хочеться приходити.

І якщо я шість днів підряд буду приходити й дивитися на той твір і буду кайфувати так само, то я вже на сьомий день не прийду. Хороший твір – він має мільярди розкодувань для кожного жителя планети. Кожен житель може по-своєму трактувати твір, якщо він енергетично правильно закодований. 

І знов слово «правильний» – дуже натягнуте. Кожен твір – він енергетично закодований, глибоко енергетично закодований. Кожен глядач може вбачати в тому щось своє і якось на це реагувати. Це абсолютно відкрита космічна трансляція енергії, яку кожен глядач споживає. 

Для того мистецтво існує, як енергетичне споживання  якихось інших рівнів. Енергія, яка по-іншому працює, яку неможливо нічим зафіксувати, але вона десь там існує. Може, колись ми навчимось це фіксувати, але це енергетичне явище.

– Люди, як правило, говорять з Богом, а ви, пане Влодку, з майстром Пінзелем. Я зараз про арт-проєкт «НІМБ Біометрія», реалізований у музеї сакральної барокової скульптури Пінзеля. Ви тоді винайшли назву для  художнього прийому: ураганна пластика драперій. Поясните детальніше?

– Я давно хотів це… Зрештою, частина того, що ви тут бачите, – це є розвиток ідеї, яку я започаткував на проєкті з Пінзелем,  слава Богу, в мене з’явилась можливість працювати безпосередньо зі скульптурами Пінзеля. І вони неймовірно мене вставляють...

Складки шатів, якими обіймають отих святих... І ті складки настільки енергетичні і вони створюють таку потужну ауру, що ті скульптури не потребують ніяких німбів. Німб – це символ, який розкодовує, пояснює обивателю, з ким ти маєш справу. І, на жаль, це стримує спробу занурюватись, тому що це таке щось недосяжне, достатньо це бачити. 

Я пробував контактувати з Пінзелем через його складки. З тої крихкої матерії, як от різного кшталту паперу, я оброщував скульптури тими складками до такого стану, що скульптури зникали, тобто я розчинявся в енергії Пінзеля. І це дійсно була така неймовірна контактність, тобто мене в тому проєкті найбільше цікавило вийти на контакт, енергетичний контакт з його, Пінзеля, творами. 

Для мене це була просто райська насолода. Тобто я там нікого не збирався дивувати, я просто дістав, слава Богу, ті скульптури до співпраці… 

Виставковий проєкт «Ритуальності. Тестологія»
Виставковий проєкт «Ритуальності. Тестологія»

– Але таки здивували, про це свідчить і кількість відвідувачів та переглядів.

– Це вже як вислід, я дуже вдячний Тарасу Возняку, що він нарешті мені дозволив, тому що я пробував підійти до тих скульптур, але  у Львові у мене чомусь завжди є опінія якогось там руйнівника, винищувача... Мене ті інституції музейні чомусь дуже бояться, що можу щось там поламати, нашкодити, зруйнувати, спалити, порубати, знищити… «НІМБ Біометрія» - один із небагатьох проєктів, з якого я задоволений більше ніж на 50%.

– Пане Влодку, а куди веде людину сучасне українське мистецтво?

– Ой, я не знаю, відразу вам кажу – не знаю. 

– Але ви давній його, сучасного мистецтва, куратор, і кого ж запитувати як не вас? Куди ви ведете своєю творчістю?

– Я ж не ж оптимістом, хоча кажуть: «Бачив світло в кінці тунелю». Я бачив в кінці тунелю підсвітку! І це дуже велика різниця з тим оптимізмом, який там говорить про якесь світло в кінці тунелю. Десь є тунель, який кудись веде, я по тому тунелю рухаюсь, так що це мене тримає. Навіть та підсвітка мене тримає...

– Ви не лише митець, а й активний громадянин міста Львова...

– Ні-ні-ні, оце не треба! (Кауфман робить заперечні жести руками). Я реагую, в мене є свої позиції на щось, але щоб назвати мене активним – це занадто, дуже голосно сказано. У мене є свої погляди на різні ситуації, вони дуже приватні, «я так вважаю, а не так», але я не претендую на об’єктивність. Так що говорити про мою соціальну активність – це перебільшення. Я би ту тему не чіпав би.

Влодко Кауфман від час перформансу
Влодко Кауфман від час перформансу

– Дуже цікавить тоді ваша думка, як людини не байдужої до життя громади, на ситуацію, що склалась у селі Струмівка поблизу Луцька. Місцева влада нещодавно назвала вулицю на честь французької модельєрки Коко Шанель. 

– Прекрасно. Я тішуся. Хороша ідея. Цікаво. Це як ніби в їхньому селі впав метеорит, щось такого плану. Мені цікаво. 

– Скажіть, можливо, це своєрідне сучасне громадське мистецтво?

– Ну, якщо вони вирішили назвати, то, слава Богу, що Коко Шанель, а не якогось там Троцького чи перейменувати знов на якогось там Ульянова.

– Але, пане Влодку, ви помітили, що наше суспільство навіть у такий спосіб змінюється? Як ви щойно підмітили: назвали вулицю на честь не революціонера, не героя, не померлого колегу, сусіда, земляка... А на честь, здавалось би, людини не дотичної до Волині і України, окрім того, що Коко Шанель товаришувала з композитором Ігорем Стравінським. Може й дивно,  та люди вже хочуть називати вулиці на честь представниці модної індустрії, дизайнерки, модельєрки... Що ними рухає, от цікаво?..

– Думаю, що це, очевидно, якась ностальгія за тим, чого вони ніколи в своїй буденності не бачать, це прагнення кудись-кудись за обрій... От у нас чогось люблять називати кнайпи якимись «New York City», «Лас-Веґас»... Так що це, очевидно, відчуття безпорадності, що «от я тут ходжу за кіньми-коровами, а мені так хочеться в Нью-Йорк. 

–Т ам, на цій вулиці Коко Шанель, живуть заможні люди!

– Я розумію, та може це їх і рухає? Я так думаю… Ну, один з варіантів, чому вони так називають. Ну, їм приємніше тоді жити, якось оптимістичніше… 

– Спроба виходу з матриці буденності?

– Десь так, це спроба виходу. Я думаю, що це так, скоріше всього. І слава Богу. Значить, є якийсь рушій. Я розумію, що корови і сіно – це добре, потрібно і так далі жити, але існують якісь виміри, які щось «єложать-єложать»  у душі, щось гризе… «Якби мені в Нью-Йорк…», «Ну, пішли на пиво в «Нью-Йорк», а це кнайпа! І людині вже простіше жити.

– Будемо сподіватися, що наше сучасне мистецтво і наш нарід витворить і своїх, відомих на цілий світ, дизайнерів. Українських.

– Залишається… Треба сподіватись, бо інакше… Є таке космічне поняття як надія. Воно, може, банальне, може, заяложене, почвакане, заїжджене, але, направду, це, може, один з найбільших рушіїв, який енергетично вигадала цивілізація людей, – це надія. Думаю, це дуже потужний важіль і рушій. Для мене, принаймні. Бо мрія – то таке, а от надія, вона все-таки кудись веде, вона більш енергетична і я думаю, що це найважливіше.   

Читайте також: «Культура – це очі країни. Дивляться в очі», – Павло Маков

Розмову в Музеї Корсаків знімає і транслює 12 канал
Розмову в Музеї Корсаків знімає і транслює 12 канал"

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
27.03.2024
20:39