«Гармидер» під час карантину: театр як шанс виговоритись
-
-
>
-
>
-
>
9896
Живий театр у Луцьку не лише пережив перший рік епідемії, а й зберіг оптимізм, допоміг іншим театрам і готує нові постановки.
Що спільного між карантином і малими містами? Відсутність громадського транспорту? Не вгадали, транспорт у Луцьку є. Моя версія — закритість. Маски приростають до наших облич, і вже підростає покоління дітей, яке знає, що без масок — тільки свої. Іноді закритість карантину і закритість маленьких міст накладаються. Режисерка луцького живого театру «Гармидер» Руслана Порицька розповіла, як їм твориться в таких реаліях.
Почався локдаун — роби фестиваль
«Коли почався локдаун, я побачила, як починають сипатися українські театри: вони не могли платити за оренду. Нам теж було складно. І ми відразу організували театральний фестиваль «Вішак-online», просто щоб бути при ділі», — розповідає Руслана.
Для театрів, із якими гармидерівці тоді спілкувалися, це теж стало підтримкою. Понад тридцять учасників фестивалю отримали рецензії на свої вистави. Такий зворотний зв’язок є цінним, а в умовах закритості — поготів. Коли ти в невеликому місті, отримати професійну рецензію, скажімо, від лауреата Шевченківської премії Олега Стефана дуже важливо.
Руслана каже: «Я почала розуміти, що якщо ми стільки протрималися, та ще й мали низку яскравих подій, то ми вибороли право бути. Так відбувається природний відбір, хоч як це грубо звучить: виживають найсильніші й ті, хто більше чіпляється за життя. Поки що і цей тест ми пройшли».
Коли буде можна, колективи-переможці фестивалю «Вішак-online» виступлять у Луцьку наживо. І не тільки вони: планів багато. Наприклад, полтавський Театр сучасного діалогу збирається привезти документальний мюзикл про корупцію. Але все це буде тоді, коли стане зрозуміло, що глядачі готові.
Читайте також: «Ми хочемо, щоб молодь в Україні об’єднувалась навколо такого «шуму». Інтерв’ю з авторами серіалу «Слабо?»
Матюки — ОК, голе тіло — ні
Луцький глядач багато до чого не готовий, каже Руслана Порицька. Табуйованим лишається повністю оголене тіло актора. Можливо, причиною є соціальні стереотипи маленького міста, де всі всіх знають. Коли кримський режисер-переселенець Антон Романов на запрошення театру «Гармидер» привіз до Луцька виставу «Мапа ідентичності / Мова ворожнечі», довкола вистави зчинився скандал.
«У перформансі Антон стоїть оголений і говорить, що він гей. Це було щось страшне та сумне, діалогом і розмовою на цю тему й не пахло. Його вистава називається симптоматично — реакцією на неї була саме мова ворожнечі, явище, притаманне консервативним замкнутим суспільствам. Це хуторянство, з якого хочеться вийти», — розповідає Руслана.
У виставах театру «Гармидер» актори ще не оголювались — не було потреби.
Читайте також: «Це не медитація». Знайомство з переможницею конкурсу витинанок за віршами Лесі Українки
Зате до нецензурної лексики луцькі глядачі вже ставляться спокійно.
«Не те щоб я її любила, — каже режисерка, — але живий, документальний театр, який ми сповідуємо, несе те, що ми маємо, без прикрас, і тому в нас у частині спектаклів є матюки — до цього глядач уже звик».
Закриті храми та чаювання з мером
Театр «Гармидер» багато працював над осмисленням міських локацій. Не дістався лише до декількох знакових місць.
«Перед нами були закриті храми різних конфесій, — каже Руслана. — У Європі релігійні споруди часто відкриті для культурних подій. Не вистав із релігійними сюжетами, а загалом духовних заходів, які не суперечать атмосфері храму. У нас вони закриті».
Гармидерівцям цікаво було б улаштувати вистави в міській і обласній раді. Колись вони прийшли до міськради з театралізованою екскурсією, й найкращий знавець міста, якого визначили у процесі, пішов на чаювання з тодішнім луцьким мером Миколою Романюком.
«Так, це дрібниця, але це ознака відкритості», — каже Руслана.
Місцеві посадовці зі сфери культури «Гармидера» цураються. За словами режисерки, представники менеджменту культури в регіоні ще на жодній події в «Гармидер ангар-stage» — мистецькому просторі, де відбувається більшість організованих театром заходів — не були.
«Я вважаю, що з нами мали б вести комунікацію, — говорить режисерка. — Ми постійно говоримо про свою відкритість. До нас звертаються громадські організації, ми робимо спільні проєкти. А от представники влади вважають, що ми відокремлені, не їхні, бо ми не є комунальним закладом. Ми всі представляємо громаду, могли би зробити багато спільних проєктів. Обмін давав би змогу наповнитись живою кров’ю і досвідом. Але ми не відчуваємо цієї відкритості».
А буває по-іншому?
Буває. Як приклад Руслана наводить Івано-Франківськ. Їхній театр переосмислює своє функціонування та завдання. Там проводиться багато лабораторної роботи, в різних режисерів є доступ до постановки. Працюють з актуальними матеріалами та темами, з живим матеріалом, експериментують із простором: крім сцени — у дворі, в цехах театру. У виставі Romeo&Juliet, наприклад, актори йдуть вулицею. Цікава співпраця в них виникла з інноваційним центром «Промприлад.Реновація» — перетвореним на культурний простір заводом, де співіснують мистецькі, освітні та бізнесові проєкти, ба навіть структурний підрозділ міської ради: за скляними дверима, абсолютно відкритий. Франківський драмтеатр із «Промприладом» домовилися разом створити центр креативних індустрій. Постійний акцент на філософії перетворення, на важливості відкритого простору помітний і в культурному житті Львова.
«Цей відкритий простір — це наче мантра, яку нам треба навіяти», — сміється Руслана.
Яким вона хотіла би бачити «Гармидер»? «Із малоймовірного: створити справжній, непопсовий репертуарний театр, визнаний публікою і здатний себе прогодувати», — писала вона на сайті театру. Цій цитаті багато років, і мрія майже здійснилась: якби не коронавірусна епідемія, театр міг би сам заробляти на створення нових вистав і оплачувати оренду, а в перспективі, виконуючи додаткові замовлення, повністю забезпечити собі існування. Але в ситуації напівзаповненої зали був потрібен рятівний круг. Такою допомогою стало фінансування проєктів «Гармидеру» Українським культурним фондом — 2020 року воно втримало театр на плаву.
Важливість проговорювання
У межах одного з цих проєктів «Гармидер» осмислив і зафіксував те, що відбувалося з суспільством в умовах епідемії. Було видно, що людям потрібно виговоритись. Так виникла творча лабораторія: всі охочі могли спробувати себе як сценаристи, розповівши власні карантинні історії, або ж як актори. Результатом стала гра-читка «2020: реальні історії примарного року». Це було і терапією, і мистецтвом водночас.
«У мене теж була потреба виговоритись, — каже Руслана. — Але моя карантинна історія була би про нашу театральну майстерню “Догори дриґом” для дітей. Тому що коли з вересня до березня запускаєш їх, щоб вони були в крутій акторській формі... І в березні цих дітей відрізають. Коли ми вже усвідомлювали, що розпускаємо їх на карантин, і проводили старшій групі останній тренінг, то бачили їхній рівень: це були готові актори. Пішли — і ці підлітки в страшному психологічному простої, асоціальні, позамикалися. Повернулись у вересні, і я аж зараз довела їх до пуття. А тепер розумію, що знову може бути локдаун. Ми все-таки свідомі, дорослі, робимо вибір, зважуємо, оцінюємо, можемо якось одне одного підбадьорити, підштовхнути. А з дітьми набагато складніше. І цю втрату я дуже тяжко переживала».
Читайте також: Симфонія стін: Волинська філармонія 80 років дає концерти без власного залу
Прем’єри цієї весни: французький абсурдист, українські реалії
У цьому сезоні «Гармидер» узяв до постановки прості історії про людські почуття й емоції.
«Пригода ведмедиків панда, яку розповів один саксофоніст, котрий мав подружку у Франкфурті» — історія про людську суть і моменти розуміння глибини, відчуття чоловіком і жінкою одне одного. Автор — Матей Вішнєк, сучасний французько-румунський класик абсурдизму. Після перемовин щодо постановки з перекладачкою Недою Нежданою гармидерівці написали Вішнєку, розуміючи, що відповіді доведеться чекати довго, а потім ще й довго домовлятися. Але того ж дня автор відписав, що ознайомився з театром і дає дозвіл на безкоштовну постановку в обмін на посилання та фото з вистави.
«Така жизнь» (авторська назва — «Зіскочити з петель або штриперда») — історія про простих людей, які перебувають у пошуку цінностей і абсолютно не мають культурного бекґраунду, щоб розуміти, як себе наповнити. Авторка — сучасна молода драматургиня Олена Шевченко. Цей текст увійшов до короткого списку конкурсу «Тиждень актуальної п’єси». Авторка планує приїхати на прем’єру — «Гармидер» наголошує на важливості живого контакту та поваги до авторського права.
За словами Руслани, в Україні це питання ще не врегульоване: «Досі буває, що драматург може дізнатися про постановку його п’єси в академічному обласному державному театрі випадково».
Здоровий оптимізм
«Що робити тобі як режисерці, якщо твій театр у Луцьку? — розмірковує Руслана. — Для початку зрозуміти, чи любиш ти Луцьк, чи віриш у його потенціал. Чи готова ти пожертвувати можливостями великих міст як для розкручування театру загалом, так і для акторів, які мають доступ до всієї індустрії театру, кіно, кастингів. І чи готова служити театру в чистому вигляді, театру, який взаємодіє з містом, реагує на те, що потрібно зробити, щоб щось розворушити, щоб відкрити щось нове: ім’я чи локацію. Можливо, це буде етапом у твоєму житті. І це теж здорово: чимось обмінятися з Луцьком і піти в інше місто. Або зрозуміти, що ти ще не все тут зробила, — і продовжувати». Чи не збирається сама Руслана їхати з Луцька? Каже, поки що не має таких планів, хіба що на тимчасовий обмін досвідом.
Минулий рік у «Гармидера» був розпланований: вулична вистава у Любліні, театральна резиденція та спільна постановка у Батумі. Планів і можливостей було, як ніколи. Усе це забрав карантин. Але Руслана оцінює 2020 рік як непоганий для театру, адже простій був лише в періоди локдауну. «Гармидер» зміг адаптуватися й отримував підтримку від своїх глядачів.
«Ми втратили можливості, — каже режисерка, — але здобули ще більше віри: якщо втрималися в таких умовах, то в адекватних зможемо робити набагато більше».
Читайте також: Восьмеро сучасних митців, якими пишається Ковель
Вікторія ЛИТВАК
Фото з сторінки «Гармидеру» у фейсбуці
Матеріал підготували у рамках «Школи культурної журналістики», яку підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи.
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
