Кіно, яке ніхто не дивиться: у Луцьку говорили, чому українські фільми важливіші за касові збори

Анна Корець

Подякувати

23 вересня 2026, 14:39

  1100

Зберегти

ФОТО

Українське кіно сьогодні розвивається в умовах кількох суперечностей. Фільми можуть отримувати міжнародне визнання, нагороди на фестивалях і позитивні відгуки, однак водночас залишатися майже невідомими українському глядачеві через обмежений прокат. На розвиток галузі також впливають нестача фінансування, скорочення мережі кінотеатрів, війна та перехід аудиторії на стримінгові платформи. 

У межах грантового музейного проєкту «Освітній безбар'єрний хаб. Мистецтво для всіх» у Луцьку, 19 вересня, відбулася лекція «Кіно, яке ніхто не дивиться? Чому українські фільми можуть бути важливішими за їхні касові збори?». Про це повідомляє Район.Культура.

Зоя Алфьорова – харків'янка, яка зараз живе у Дрогобичі. Понад п'ять років вона працює у Харківській державній академії дизайну і мистецтв, а до того 15 років була деканкою факультету в Харківській державній академії культури, де готували режисерів, операторів і репортерів. Нині вона очолює харківське відділення Національної спілки кінематографістів України.

Серед випускників факультету – сценарист мультфільму «Мавка» Ярослав Войцешек, документаліст Семен Мозговий та інші. За словами лекторки, майже весь один із останніх випусків пішов у корпус «Азов»: колишні студенти сьогодні складають ядро його пресслужби.

Тему лекції Зоя Алфьорова назвала свідомо провокативною. Перед приїздом до Луцька вона бачила обговорення у фейсбуці, де багато людей писали, що не дивляться українське кіно, бо воно нудне, актори слабкі, а сюжети повторюються.

Перше питання до аудиторії: чи можна вважати успішним фільм, який подивилися 20 тисяч людей? Відповіді були різні. Частина глядачів різко критикувала останні українські стрічки, зокрема «Довбуша», «Мамая» та «Малевича», за низький бюджет, слабку акторську гру й «неприродну» мову. Одна з учасниць порівняла кіно з виставами експериментальних театрів, які привозять до Луцька: «Майже не буває провальних вистав. А на фільм ти щось очікуєш – а воно нуль».

Інша слухачка вважає, що режисерам варто відійти від спроб повторити поетичне кіно: «Є величезна потреба не в модерних поетичних переосмисленнях, а просто в біографічних фільмах».

Щодо «Довбуша» Зоя Алфьорова навела контекст: за її словами, близько 30% знімальної групи сьогодні полягли на фронті, а фінансування надходило з перебоями.

Водночас один з присутніх послався на дані Держкіно, за якими в кінотеатрах продали близько 480 тисяч квитків на цей фільм.

Молодші слухачі натомість назвали стрічки, які їм сподобалися, – серед них «Мирний-21», «Кіллхаус» та «Памфір». Кілька людей пояснили порожні зали на деяких прем'єрах браком реклами: про вихід фільму нерідко дізнаються за кілька днів, а афіш у місті – одна-дві.

Головною темою лекції стали так звані «парадокси» українського кіно – ситуації, коли комерційний успіх і культурна значущість фільму не збігаються. Зрештою лекторка виокремила вісім моделей існування сучасного українського кіно: 

Одним із ключових питань є розрив між культурною цінністю фільму та його комерційними показниками. Невелика кількість глядачів не завжди означає, що стрічка не має значення для культури. Частина українських фільмів отримує міжнародне визнання, але в Україні демонструється лише в окремих містах або має дуже обмежений прокат.

Як приклад лекторка навела «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. Фільм отримав «Оскар», але в Україні практично не мав прокату. Пояснення того, чому так сталося, вона назвала питанням до прокатників.

За словами Алфьорової, частина глядачів свідомо уникає таких фільмів через важкий емоційний досвід. Водночас саме документальне кіно про війну, на її думку, має особливе значення для майбутньої пам'яті. 

Ситуація з «20 днями у Маріуполі» показує, що фільм може бути майже непомітним для внутрішнього кінопрокату, але водночас відігравати важливу роль у формуванні міжнародного уявлення про події в Україні. 

Схожа історія у її випускника Семена Мозговогоз документальною стрічкою «Мілітантропос». Його документальну стрічку показали на Каннському фестивалі. Після цього фільм побував в багатьох країнах, а зараз в Лондоні.

За її словами, причина відсутності прокату – правило міжнародної організації: якщо стрічка показується на фестивалі категорії А (як Каннський), три роки вона не може виходити в широкий прокат – лише на фестивалях.

Не бачила фільм і вона сама, хоча Мозговий її учень

Інший приклад – документальна хроніка «2000 метрів до Андріївки», знята на військову камеру: попри «непрофесійну» естетику, фільм уже здобув вісім міжнародних нагород. 

Значну частину дискусії зайняла тема покоління режисерів, які намагаються переосмислити класичний код українського поетичного кіно. 

Слухачі критикували фільми за «дешеві алюзії» на Параджанова та Іллєнка, натомість Алфьорова захищала право нового покоління на власну мову: «Кожне покоління це модифікує».

Особливо емоційною була розмова про фільм «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, який, за словами лекторки, зібрав 78 тисяч глядачів на першому показі в Україні – і при цьому викликав закиди щодо «нестачі» автентичного Прикарпаття чи Волині на екрані. 

На її думку, «Памфір» вдало відходить від прямого наслідування української поетичної школи, яка з 1960-х сформувала потужну традицію.

Так само неоднозначно сприйняли фільм «Будинок «Слово»» Тараса Томенка про харківських розстріляних митців – попри багаторічну роботу режисера над архівами, частина глядачів назвала стрічку «дешевою поділкою».

Одна із слухачок розповіла про суперечку з подругою, яка не сприйняла фільм.

За цією версією, неприйняття фільму частиною глядачів пов'язане не так з якістю картини, як зі зіткненням із незручною історичною правдою, яку показує режисер. 

Попри критику, Алфьорова оцінила зусилля режисера позитивно: «Він намагався. Він все ж таки зробив цей фільм». Вона наголосила на суспільній цінності стрічки для молодшого покоління, яке не знає цієї історії.

Алфьорова навела конкретні цифри, які пояснюють об'єктивні виробничі труднощі галузі: середній бюджет сучасного українського фільму – близько 500 тисяч, тоді як бюджет європейського студентського фільму – близько півтора мільйона.

Показовою стала історія з озвученням одного з фільмів. Продюсер замовив професійну студійну озвучку в країнах Балтії, оскільки тамтешні послуги коштували дешевше, ніж в Ізраїлі, Франції чи Німеччині. На озвучення витратили третину бюджету картини, однак команда зрештою забракувала результат, пояснивши це тим, що в ньому «немає українського коду». 

Натомість звук переписали кияни просто «на домашній апаратурі під обстрілами». Схожа історія сталася з фільмом «Порцелянова війна», знятим під обстрілами та змонтованим в США.

Слава Леонльєв – відомий харківський художник і режисер цієї картини – зрештою знайшов можливість приїхати до Харкова, де записав потрібні звуки на телефон. Саме їх згодом використали в озвученні. 

Значну частину лекції Алфьорова присвятила історії занепаду української кіноіндустрії. За її словами, фінансування українського кіно різко скоротилося ще за часів очільника КПУ Володимира Щербицького, який сказав, що «я люблю футбол, і я не люблю кіно».

Натомість у 1960-ті у Києві та Одесі сформувалася потужна школа – саме тоді туди приїхали Кіра Муратова, брати Іллєнки та Сергій Параджанов, щоб знімати українське кіно.

У 90-ті роки ситуація стала катастрофічною: «у країні не було плівки», а на кінофестиваль «Молодість» в Києві на початку 1990-х в українському сегменті вдалося представити лише два фільми. 

Окремо лекторка зупинилася на проблемі українського кінопрокату. За її словами, протягом останніх десятиліть країна втратила значну частину кінотеатрів, особливо в регіонах.

Багато з них роками залишалися порожніми, а великі кінопідприємства були змушені шукати способи виживання. Зокрема, приміщення кіностудії Довженка здавали в суборенду, щоб оплачувати комунальні витрати та утримувати величезні площі. 

Водночас, наголосила лекторка, без розвиненої мережі кінотеатрів повноцінна кіногалузь не може функціонувати як економічна система. Саме прокат дозволяє повертати кошти, вкладені у виробництво фільмів, і забезпечує подальше існування індустрії.

Ситуацію ускладнили стримінгові платформи та війна. Поки кінотеатри поступово відновлювалися й переходили на формат мультиплексів, глядач дедалі активніше почав споживати контент удома – спочатку через відеосалони та комп’ютери, а згодом через онлайн-платформи. Через це, за словами лекторки, українське кіно втратило можливість сформувати стабільну аудиторію в кінотеатрах.

Ще однією проблемою вона назвала конкуренцію з американським контентом. За її словами, американські студії пропонували кінотеатрам готові пакети фільмів разом із рекламними матеріалами, трейлерами, плакатами та іншою промопродукцією. Українським стрічкам було складніше конкурувати за увагу глядача, адже для їхнього прокату часто не вистачало ресурсів на масштабну рекламу.

За її словами, сьогодні ситуація ще більше ускладнилася через війну: частина кінотеатрів не працює, великі студійні майданчики зруйновані або пошкоджені, а виробництво стало значно більш розосередженим. Знімальні групи можуть бути одночасно в Києві, Європі та на фронті, а фінансування проєктів часто збирають із різних країн.

У таких умовах дедалі більшого значення набувають фестивалі та стримінгові платформи.

Лекторка навела приклад фільму, прем’єра якого відбулася на Docudays UA: через відсутність повноцінного прокату команда планує фестивальний шлях стрічки, а наступним кроком може стати її продаж Netflix. Водночас альтернативою залишається дуже обмежений прокат у Києві чи інших містах.