«Паризька комуна» та «Живописний заповідник»: у Луцьку Катерина Цигикало прочитала лекцію про культуру 90-х

У Луцьку мистецтвознавиця Катерина Цигикало прочитала лекцію на тему «Нова українська хвиля: культура й експерименти 90-х – 2000-х». 

Захід провели 23 березня у кафе суспільного впливу misto.cafe. На лекції побувала журналістка Район.Культура.

Окрім розмови про українське мистецтво, відвідувачам розповіли про «ЗЗбірку» — колекцію робіт місцевих митців, що прикрашає стіни misto.cafe. Куратор виставки Дмитро Микитенко не зміг бути присутнім на заході, тому записав для відвідувачів відео, у якому детальніше розповів про ідею проєкту. 

Дмитро Микитенко

До експозиції увійшли роботи місцевих досвідчених художників та початківців. Куратор прагнув поєднати різні пласти творців, адже, за його словами, такі експозиції є вкрай рідким явищем. А усі автори є активними митцями, тому, на його думку, чесно показати зріз таким, який він є. 

Завданням Дмитра Микитенка було підібрати твори для інтер'єру, який спроєктувало balbek bureau. Складність задуму полягала у тому, що команда мала підлаштовувати наявну будівлю під свої потреби. 

«До проєкту увійшли графічні роботи, які, на мою думку, не мали стільки сенсу і локального контексту в порівнянні з авторськими роботами місцевих художників та митців. Це історія про те, як ми змінюємо декор на більш глибокі, реальні та контекстні речі для цього закладу. Десь були кращі місця для огляду, десь гірші, тому ми намагалися врівноважити експозицію», – розповів Дмитро Микитенко. 

Збірка робіт буде нероздільним проєктом, і в разі, припинення роботи misto.cafe, її передадуть або громадській організації або художній інституції. 

Культура 90-х 

Катерина Цигикало досліджує українське мистецтво ХХ–ХХІ століть, є авторкою книги про українського шістдесятника Олександра Дубовика. У виступі вона розповіла про дві художні групи 90-х – «Паризьку комуну» та «Живописний заповідник».

Передумовою їх появи стали пленери у Будинку творчості селища Седнів Чернігівської області. З'їзди організовувала Спілка художників України, вони проходили у 1988, 1989 і 1991 роках. Мистецтвознавиця вважає, що ці дати визначили, як буде виглядати українське мистецтво в 90-х і на сьогодні. 

Художники Олександр Соловйов і Тіберій Сільваші відібрали людей з Києва, Львова, Дніпра, Харкова, Полтави та інших міст і заселяли у Будинок творчості.  

«Правило було одне – немає правил. Художники фактично отримали свободу і могли не думати про те, що картину треба створювати на задану тему. У Радянському Союзі художники мали зображати радісне радянське суспільство, а у Седневі цього ніхто не вимагав», – розповіла Катерина Цигикало. 

Катерина Цигикало

Картина «Поранений птах» Сергія Панича стала емблемою «нової української хвилі». У ній спостерігається настрій художників, які вже не думали, як прикрити сліди від мазків, а працювали на швидкість, на емоціях. 

Українське мистецтво пішло на шлях постмодернізму, яке передбачало цитування різних творів мистецтва, саркастичний чи іронічний погляд на попередні роботи та створення власної філософії. 

«Поранений птах» Сергія Панича

У 1990 та 1992 році у Львові проходив фестиваль альтернативної культури та нетрадиційних жанрів мистецтва «Вивих» зі слоганом «Вивихнуті усіх країн, єднайтеся!». 

Проходили різноманітні акції, серед яких і «Мавзолей для президента» від фонду Мазоха 1994 року. Інсталяція складалася з електричної плитки, банки зі смальцем, усередині якої була гречка і портрет Леоніда Кравчука. Коли плитку вмикали, смалець розставав, ставав прозорим і глядачі бачили образ президента. Це супроводжувалося читанням маніфесту.  

«Акція мала відбутися у Національному художньому музеї, але коли працівники побачили як працює інсталяція, то не хотіли потрапити у розбірки з органами влади. Вони сказали творчому об’єднанню: «У нас вимкнули світло, пропала електрика, ми не можемо нічим вам допомогти. На жаль, сьогодні нічого не вийде, до побачення». Але тоді зібралося дуже багато людей, тому митці зробили акцію на сходах музею, попросивши у сусіднього закладу підживлювач», – розповіла мистецтвознавиця. 

«Мавзолей для президента»

«Паризька комуна»

«Паризька комуна» утворилася у сквот в Києві. Це був занедбаний комунальний будинок, у якому художники створювали роботи. Чіткого визначення, хто належав до цього мистецького об'єднання не існує, тому що у сквоті у різні часи побувало чимало художників. Художник, який і організував спільне житло у будівлі, Олександр Клименко, писав, що саме музика була визначальним елементом розрізнення «Паризької комуни» та «Живописного заповідника». Митці слухали електронну музику та рок. 

«Життя там було як свято – щоденні вечірки, наркотики, рок-н-рол, секс. Самі художники казали, що «Паризька комуна» споживала наркотики, а «Живописний заповідник» – бухав», – сказала Катерина Цигикало. 

Катерина Цигикало читає лекцію про культуру 90-х

Їхнє життя на світлинах задокументував Микола Трох. Митець родом з Любомля створював постановочні фотосесії. Одна з його робіт – «Порнографія — дзеркало нашого життя». Вона складалася з трьох блоків: дзеркала та двох фото. У центральній частині знаходилося зображення школярки, проте це була бабуся у шкільній формі та масці. Справжній вік моделі видають руки. 

«У цьому виявлялася критика суспільства Миколи Троха, який дуже тонко відчував 90-ті. Тоді ми отримали незалежність, а з нею і багато проблем. Образ школярки у білому фартушку в 90-ті був дуже сексуалізований, чимало дівчат обирали легкий шлях заробітку», – пояснила лекторка. 

Робота Миколи Троха

З іншого боку митець розмістив дзеркально відображене фото магазину з вивіскою «М’ясо». Коли частини інсталяції складали у коло, у дзеркалі правильно відображалося слово «м'ясо». Таким чином Трох показав, як сприймали дівчат у шкільній формі. 

Катерина Цигіна додала, що стандартний розмір художніх полотен тоді складав два на три метри. До цього в авторів були невеликі майстерні, які їм давав союз художників, а отримавши великі кімнати з високими стелями, маляри отримали більше можливостей для творення великих картин. 

Про одного з членів Паркомуни Олега Голосія ходили легенди, що він за ніч міг зробити десять таких полотен, які списував віниками та величезними пензлями.

Катерина Цигикало зауважила, що про чимало робіт, створених у 90-ті, наразі нічого невідомо. Художники їздили в Москву, де їхні картини купували олігархи, відвозили в Мюнхен, деякі згоріли на складі. 

Відвідувачі заходу

«Живописний заповідник» 

Це угруповання було закритим, до нього входило лише п'ять художників: Микола Кривенко, Марко Гейко, Олександр Животков, Анатолій Криволап і Тіберій Сільваші. Усіх їх об'єднала любов до живопису та його дослідження. 

Марко Гейко впізнаваний за фігуративними натюрмортами, Олександр Животков монохромністю та мінімалізмом. Микола Кривенко любив додавати до робіт об’ємні матеріали, змішував фарбу з борошном та манкою. 

«В експлікаціях, де зазначаються матеріали, він додавав слово «гризуни». У нього є робота, яку він зробив з мішка на підрамнику, а тканину погризли миші. Гризуни допомагали йому створити цю роботу. Також у нього є роботи, зроблені на розкладачці, бочці, бо коли у нього не було на чому писати твори, він брав для цього інші предмети», – зазначила лекторка.

Лекція про культуру 90-х

Анатолій Криволап донедавна був найдорожчим художником України. Одні з його найпопулярніших робіт – коні на однотонному тлі. Спочатку він планував зробити таких 15 картин, проте їх кількість перевалила за цю цифру.

«Коні» Анатолія Криволапа

Тіберій Сільваші є ідеологом «Живописного заповідника», творить у фігуративному напрямі. Одна з відомих його робіт  – круглий синій басейн з водою. Згодом вода почала застоюватися, басейн – протікати, тому його висушили, а потім і закрили.

«Тіберій Сільваші сказав, що він так і планував, що це означає, що його робота живе, а він сам досліджує, як змінюються твори внаслідок різних факторів», – додала Катерина Цигикало.

Наприкінці Катерина Цигикало зауважила, що спостерігає за творчістю сучасних митців і помічає повернення артистів у епоху живопису.

Читайте також: «Українська мова не завжди про піт, сльози і страждання»: у Луцьку відбулася зустріч із літредакторкою Ольгою Дубчак