«Як там? Або куди йдуть українські душі»: Ірина Рачковська-Баковецька провела в Рівному захід пам'яті жертв Голодомору

Рівненська письменниця, претендентка на Шевченківську премію-2025 за книгу «Поминальний хліб. Хліб, який їдять після смерті» та релігієзнавиця Ірина Рачковська-Баковецька провела у Рівному імпрезу-лекцію «Як там? Або куди йдуть українські душі» про українські традиції вшанування померлих.

Захід відбувся у Рівненському краєзнавчому музеї напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору й був також присвячений тим, хто постраждав від російсько-української війни. Його відвідала і журналістка Район.Культура. 

«Сьогодні дуже багато душ йде від нас, але вони залишаються в нашій пам'яті. Мабуть, українці чи не єдиний народ, який надзвичайно шанує своїх померлих, своїх предків і земляків. Це прослідковується в безлічі обрядів, традицій, яких ми сьогодні дотримуємося. Нехай сьогоднішній захід буде культурно-мистецькою і духовною свічею пам'яті усіх тих, кого ми століттями втрачали й кого ми втрачаємо зараз», – зазначає на початку події її авторка.

Андрій Ляшук та Ірина Рачковська-Баковецька

Близько двох років тому пані Ірина разом з лірником та дослідником традиційної музики Андрієм Ляшуком створили літературно-фольклорний дует.

«Богові йшов тридцять третій…

Себе не картай, що не всіх забезпечив

рибою, хлібом і винами.

Обирай формат неголодної смерті,

бо ж бачив, що було з Україною…»

Лунають під акомпанемент ліри вірші поетеси між псальмами у виконанні пана Андрія, які він зібрав під час численних експедицій та досліджень.

Андрій Ляшук

Щоб згадати в цей день померлих українців, клірики рівненського Свято-Покровського собору передали освячені проскури, які розподіляють між присутніми.

Ірина Рачковська-Баковецька вже довгий час займається дослідженням традицій рідного регіону – Рівненщини, зокрема й особливостей вшанування померлих предків.

За її словами, для українців важливо тримати цей зв’язок з родичами, яких вже немає серед живих. Яскравим прикладом цього є те, як перед Великоднем живі з’їжджаються «на могилки» з усіх усюд, щоб побути разом. Це свідчить про те, що бажання вшанувати померлих закладене у нас генетично.

На думку німецького дослідника Макса Еберта, саме культ померлих був найпершим, серед тих, які виникли у суспільстві.

Попри те, що наші предки не розуміли, що таке смерть, вони починали піклуватися про померлих, намагаючись задовольнити їхні потреби. Коли ж вони бачили, що від їхніх родичів залишилася тільки фізична оболонка, то розмежовували для себе поняття життя та смерті, починали процеси поховання й усвідомлювали, що тілом людини повинне щось керувати. Так почали зароджуватися перші уявлення про душу.

«Люди починають аналізувати, що змінюється день на ніч. Вдень все дуже добре, а вночі – темно й страшно. Тож вони починають уявляти світ, який спонукає появу цієї темряви. Автоматично душі в уявленнях наших пращурів, переходять в той світ. Це вже згодом у період християнства, коли розрізнення добра і зла набуває масштабного глобального розуміння, виникають рай і пекло. Але спочатку душі ішли в підземне царство, яке ми пам'ятаємо з давньогрецької міфології як царство Аїда. Перебування душ там дуже гарно описує Гомер у своїй «Одіссеї», – пояснює дослідниця.

Читайте також: Полісся як всесвіт: у Луцьку презентували проєкт Ірини Баковецької-Рачковської

Згодом на основі міфу про Орфея давньогрецький філософ Піфагор формує бачення переродження душі, яке може втілюватися і у зооморфних, і у рослинних формах. Через південне Причорномор’я такі ідеї досягають і тогочасної території України. Укорінюються вони завдяки землеробству: зерно ховають у землю, та воно проростає у новій формі.

«Ідея переродження побутувала у всіх народних релігіях. Потім за основу її беруть східні релігії, тобто буддизм, індуїзм тощо. Християнство відмовляється від цього. Хоча, якщо ми говоримо про воскресіння мертвих під час Страшного суду, то це і є реінкарнацією в чистому вигляді», – зазначає Баковецька-Рачковська.

На території Рівненського полісся довго були поширеними саме народні вірування. Попри те, що там довгий період побутує християнство, люди здавна відвідують храми, але до наших днів дійшли обряди, які свідчать про віру в переродження душі.

«У наших українських душ є дуже багато можливостей: окрім того, що вони мають християнську можливість потрапити до пекла чи раю, вони ще можуть існувати у формі дідів. Це родові духи. Першим уявленнями про них були домовики, які охороняють дім. Потім ця ідея домовика трансформується в свідомості українців, оскільки вони все одно тяжіють до вшанування роду. Тож згідно з уявленнями наших пращурів поліщуків, діди приходять до дому, щоб побути із живими родичами», – розповідає релігієзнавиця.

Існує ціла система вшанування родових духів: для них готували відповідну їжу, сервірували стіл відповідно до кількості живих і померлих за останні декілька років родичів. Якщо під час цього процесу трапиться збій, то діди можуть розгніватися і якось нашкодити.

Читайте також: Тисячолітній поліський обряд: як на Рівненщині водять Куста

Діди також приходять до дому і на Трійцю, але разом з тим з’являються і душі померлих родичів у формі рослинних культів. Це явище має назву Куст. В обряді беруть участь лише жінки. Дівчину в лісі наряджають в куща: одягають вінок із лепехи, затикають її за крайку купу зелені й водять селом від хати до хати, співають кустових пісень, в яких господарів просять про гроші на новий одяг і черевички. Це символізує рослинні переродження. І хоч йдеться про поминальний період, цей обряд є також і символом продовження життя.

 Ще однією поліською традицією, що символізує переродження душі, є наряджання могильних хрестів.

«Наші предки уявляли, що коли людину хоронять в могилу, душа має перейти в рослинний культ і садили на могилі культове дерево, як-от калину чи вербу. Вони вважали, що душа переходить в це дерево і відповідно теж хоче піклування. Тож родичі обвішували рослину хустками, фартушками, ще давніше навіть відрізали рукави сорочки й одягали її на дерево. Коли приходить християнство, культові дерева замінюються хрестом», – каже пані Ірина.

Вона пригадує, що під час своїх експедицій бачила «цілі весілля» на кладовищах північних регіонів Рівненської області.

«Я запитувала там людей навіть мого віку: «чого ви так робите?» І смішно, і приємно, і щемно було чути відповідь: «бо так робила моя баба чи так робила моя мати». На цьому все стає зрозуміло, бо тут є тяглість поколінь, традиції – людина довіряє своїм предкам, довіряє тим, хто дав їй життя. Це нормально і правильно», – підсумовує дослідниця.

Читайте також: На Поліссі бережуть традицію вбирання могильних хрестів

Письменниця також додає, що в Україні переплелися багато вірувань, які зберігалися на цих землях ще до поширення християнства. Саме тому наші вірування є такими унікальними.

Відрізняються вони й від того, у що вірять агресори, які часто намагаються довести, що українці та росіяни – один народ.

«У нас є шанобливе ставлення до померлого, ми піклуємося про їхнє потойбічне перебування: носимо хліб, згадуємо. Зараз дуже багато релігійних обрядів замінюють національно-патріотичні речі: і свічі пам'яті, і вшанування різних форматів. Але це завжди відбувається в контексті пам’яті. В Росії існує саме культ смерті. Навіть сьогодні, коли вони відправляють своїх земляків на війну, ми бачимо, що для них померти – престижно. Вони стають ніби камікадзе», – ділиться спостереженнями пані Ірина.

Вона також наводить приклад колискової, яку росіянки співали своїм дітям наприкінці XIX-початку XX століття:

«Бай, бай да люли,

Хоть сегодня умри.

Сколочу тебе гробок

Из дубовых досок.

Завтра мороз,

Снесут на погост.

Бабушка-старушка,

Отрежь полотенце,

Накрыть младенца.

Мы поплачем, повоем,

В могилу зароем».

«Ми різні з ними навіть в контексті потойбіччя. І на тому, і на цьому світі», – каже Ірина Рачковська-Баковецька.