Шлюб, війна та химери: театр з Луцька вперше показав інсценізацію драми Вітольда Ґобровича українською

П’єсу польського драматурга Вітольда Ґомбровича «Шлюб» вперше показали на українській сцені. Українська прем’єра відбулася в Луцьку, її підготував Незалежний театр «Гармидер». Показ провели 19 жовтня у мистецькому просторі «Ангар» на 120 річницю автора драми. 

Спектакль відвідала й журналістка Район.Культура. 

П’єсу переклала Лариса Андрієвська, режисерувала Руслана Порицька. Попри те, що автор написав драму у 1946 році, режисерка переконана, що її ідея актуальна досі. 

«Під час війни ми як незалежний театр говоримо про важливі, часто складні речі. Саме такою складною є і сьогоднішня прем'єра. Вистава дуже відгукнулася у нас, сьогоднішніх українців. Тому що її стани та історія, про яку писав Ґомбрович, хоч і не про наш час, але викликає рефлексії», – сказала вона. 

Руслана Порицька та Михайло Банас

Задум втілювався за підтримки Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку. За словами режисерки, партнерство театру з консульством триває вже понад десять років.

«Це перший показ цієї драми українською мовою, що дуже важливо. Ця драма цікава і спонукає до багатьох роздумів, в тому числі на теми, які дуже важливі для сучасної України та її суспільства. Я впевнений, що ви побачите цю схожість і зрозумієте про що ми говоримо, під час перегляду вистави», – промовив вітальне слово віце-консул Михайло Банас.

Генрик (Андрій Дудкевич)

У спектаклі «Шлюб» теж присутня війна. Молодий солдат Генрик (роль виконує Андрій Дудкевич) пішов на службу, щоб боротися з французами. Лігши спати після втомливого дня бійця, він переноситься у снах до рідного дому, до корчми, якою володіють його батьки. Та побачене відрізняється від тої картини й порядку, якого він знав перед тим, як відправитися на фронт. 

«О, що за свинство! Я мав шляхетних батька й матір, а тепер мій батько в ковпаку блазенському, мати сумнівна. А наречену втопили в шльондрі… Ницість! Це так нікчемно! Підло! А найліпше те, що все це мені байдуже», – виголошує Генрик. 

Вистава

Спочатку він гадає, можливо, він лежить у шпиталі й марить, чи куля пробила йому мозок, або ж його взяли в полон і катували. Чомусь же бачить такі видива. 

«Я ж не знаю, що з тобою зробила війна», – додає мати Катажина (Оксана Бречко). 

Вистава про подорож у сні та химери, але водночас про реалістичне життя та його проблеми, які ще більш зрозумілі для глядача, що живе в умовах війни. Зрада до батьків, спроби забути якого глуму зазнала наречена, адаптація до нового життя, яке продовжувалося в будинку, доки воював Генрик. 

«І я не поверну́ся до родини. У мене вже нема родини. І більше сином я не є… Я син війни!», – підтверджує головний герой. 

Батько (Тарас Манькут) і мати (Оксана Бречко)

Пияк (Соломія Войтович) і єпископ (Юрій Ляшук)

Та таких як Генрік – чимало. Такі ж хлопці рушили на фронт, залишивши батьків і коханих. Вони втратили зв’язок з домом, життя в якому теж зазнає змін, про які військові не знають і не можуть контролювати. Чимало таких же Маньок, які втративши заступництво, втратили й честь. 

Герой розуміє: усе химера, штучне й зовсім незрозуміле й далеке до здорового глузду. Проте він не хоче покидати світ абсурду й марив, адже знає, що у реальному світі він вже не побачить ані батьків, ані кохану дівчину. Тож він продовжує гру, й не намагається її перетворити у щось більш доладне, а підкоряється їх правилам.

«Бо кожен тут говорить не те, що хоче, а те, що личить», – пояснює солдат.

Камергер (Віталій Шебеда) і дама Клотильда (Дарина Громик)

І він йде супроти власної волі, наближається до остаточного кроку до зради власних батьків, стає ревнивим й тоталітарним господарем, хоча це не відповідає його істинним планам. Й навіть, часто перепрошує героїв і глядачів: «Пробач, що я так штучно мовлю, просто я опинився в дуже штучній ситуації». 

Вистава виконана у жанрі трагіфарсу, тому мова героїв теж неприродна. Вони говорять не між собою, а більш до публіки, очікуючи від них реакції, підтвердження своєї правоти. Дійові особи часто зводять свої репліки до повторень окремих речень, які після кожного рефрену набувають додаткових значень, або ж змінюється їхній сенс. 

«То дівчина до послуг, Генрику. Служниця, служить. Ми найняли її до всього. Дівчина, щоб гостей обслуговувати. Вона тут служить гостям. До послуг служить», – кажуть батько й мати про наречену Маньку. 

Сцена

Здається, що виконавці ролей у першу чергу потішаються своєю грою, приміряючи на собі по кілька гримас й інтонацій. Актори кочують по сцені, і так само непостійним є їх мислення, коли вони вчепившись за одну тему діалогу враз перериваються й відволікаються на іншу. 

Драма отримала назву «Шлюб», бо це стає ідеєю фікс у снах Генрика. Навколо питання майбутнього подружжя зчиняються суперечки й чвари з батьками, пиятиками й відвідувачами корчми, які уві сні перетворюються на вельмож та придворних дам. Та для солдата церемонія вінчання є спробою повернути все на свої місця, «очистити» не лише наречену, а й усе свавілля, що зчинилося до того. Окрім того, він сподівається, що челядь, приймаючи Маню за найцнотливішу королеву, змусять його самого повірити у це. Оскільки уві сні батько Ігнацій (Тарас Манькут) стає королем, він володіє беззаперечним правом згоди на весілля. Проте придворні намовляють Генрика перебрати владу й самому дати собі дозвіл на шлюб, адже тоді він стане найчеснішим. Король сам встановлює святість, чистоту і таїнство, чого так прагне спадкоємець.

Спектакль

Показ

Наприкінці зчиняється веремія, й новоспечений король проголошує:

«Я свідчу вам, що, мов дитя, безвинний, нічого я не скоїв і не знаю ні про що. І тут ніхто і ні за що не може нести відповідальність! Відповідальності немає взагалі!».

Актори вийшли на уклін

Читайте також: «Ми не театральна Вікіпедія»: у Луцьку показали виставу про Олену Пчілку без кліше