Про талант, толерантність та мистецтво: у Луцьку підбили підсумки зустрічей шести інклюзивних театрів

У Луцьку провели Театральні зустрічі для дітей з синдромом Дауна в рамах мистецького проєкту «Без меж». Проєкт здійснюють за підтримки Українського культурного фонду, а організувала захід Громадська організація «Батьки дітей з синдромом Дауна та іншими порушеннями розвитку». 

Пресконференцію, присвячену підбиттю підсумків проєкту, 20 вересня відвідала журналістка Район.Культура.

Програма Театральних зустрічей стартувала 18 вересня. Упродовж двох днів діти відвідували тренінги, майстер-класи, доєднувалися до екскурсій та досліджували театр як арттерапію. 

Виставка

Участь узяли майже 80 дітей із шести аматорських театральних студій Луцька, Рівного, Львова, Києва та Червонограда. 

Більшість заходів провели у культурно-розважальному центрі «Адреналін». Як зазначила комунікаційниця проєкту Наталка Шепель, проведення дозвілля у такому місці було чудовим рішенням, адже учасників потстійно супроводжувало мистецтво – вони відвідували експозиційні зали Музею сучасного українського музею Корсаків, працювали на сцені Експериментального театру. 

Прес-конференція

Третій день став підсумком зробленої роботи, під час якого провели виставку творчих робіт учасників, а також покази вистав. Від Луцька готували дві вистави: «Вір в це» театральної студії «ТАМІ» та вистава-форум «Одного разу в потязі» у співпраці театральної студії «Сонячне сяйво» та «ДогориДриґом». Її поставила очільниця «ДогориДриґом» Руслана Порицька в парі з пластографкою Юлією Варченко.

«Проєкт «Без меж», власне, покликаний вийти за ці межі, які ставить війна дорослим і дітям. Діти з інвалідністю взагалі обмежуються увагою, спілкуванням. Вони виходять за власні межі, тому що займаються речами, якими досі багато хто не займався. Вони випробовують свою пластику, осягають театральні практики… Діти розкриваються, стають іншими», – сказала Наталка Шепель. 

Наталка Шепель

За словами голови правління ГО «Батьки дітей з синдромом Дауна» Олени Мельник, однією з цілей проєкту було гуртування і активізація творчих колективів з різних куточків України, що було досить важко запустити під час війни.  

«Коли я починала працювати із театральною студією «Сонячне сяйво», мені хотілося, щоб діти працювали самі і вміли брати на себе відповідальність. Без батьків, які з-за куліс підказують, куди йти, як діяти. Хай це буде імпровізація, але це буде вихід із ситуації. Коли, умовно, впав реквізит і вони вирішують, як подолати цю проблему… Коли вони всередині колективу брали відповідальність це був надзвичайно крутий досвід», – розповіла Руслана Порицька. 

Руслана Порицька та Олена Мельник

За її спостереженнями, за час практикування вистав у дітей збільшився рівень їхньої соціалізації, включеності та уваги. Також вона наголосила, що її студійці отримали навіть значно більше від взаємодії з акторами театру «Сонячне сяйво». Тому що вони вчилися і поширюватимуть свій досвід, людяності, рівного спілкування і толерантності.

«Приємно було спостерігати, як вони комунікували і як чули один одного під час постановки. Це ж не сценарій, а це тема толерантність. Якщо я спитаю, що таке толерантність, ви задумаєтеся, ви навіть одразу термін не скажете. А ми почали з ними по буквочці розбирати, класти на той артикуляційний апарат ту толерантність, розповідати, думати, моделювати ситуації, які можуть з нами трапитися, і як ми їх вирішимо», – додала Руслана Порицька. 

Нагороди

За її словами, діти із синдромом Дауна вчили своїх однолітків, як просто та делікатно можна вирішити будь-яку ситуацію. 

Режисер Юрій Паскар сім років працює у Театрі особливих акторів «Намисто» у Рівному. До Луцька він прибув із колективом та виставою за твором «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон» Річарда Баха. 

«Ми завжди намагаємося знайти баланс між театром як мистецтвом та реабілітаційним способом. У цьому проєкті ми хотіли дати дітям можливість працювати з простором, з орієнтацією в просторі, а для них це дійсно дуже непроста річ. Але така щотижнева робота, безперечно, дає свої результати. На сьогодні це дійсно цілісний, сформований колектив, де діти підтримують один одного та допомагають під час вистави», – розповів він. 

Олена Гончарук та Юрій Паскар

Паскар зазначив, що театр – це можливість для дітей висловитися, а ще є способом комунікації зі світом. Водночас він дає їм упевненість у собі. 

«Для мене скоріше найважливіший процес, аніж сам результат. Що відбувається з акторами під час підготовки до вистави, під час тренінгів, де вони пізнають себе і входять у театральне сектантство. Ми досить часто говоримо: як це роботи? А вони мусять розуміти, що робити залежно від їхнього світогляду, перепон, з якими вони стикаються... Важливо згармонізувати роботу і тоді немає не талановитого. Поставлене посильне завдання завжди приносить результати таланту», – сказав режисер Народної аматорської театр-студії «Паростки» Віталій Любота.

Режисер

Також він зазначив, що театральні колективи не можуть часто брати участі у фестивалях, тому що їхні постановки довші за традиційні дві-три хвилини виступів. Тому окремі зустрічі театрами є дуже важливими для розвитку учасників. 

«Це важливий момент, тому що ми можемо декларувати якісь істини: любіть і будьте толерантні. Але це слова. А коли такі діти виходять на підмостки і показують себе, свою естетичність та не естетичність – за тими загальноприйнятими здоровими нормами – це зовсім інше. Пам’ятаю харківський колектив, де хлопчик без ноги грав короля і був одягнений в рюшечки. Я питаю: а чому він в рюшах? «Ну, подумай, він втратив ногу у боротьбі за те, щоб його королівство жило щасливо. Він мусить бути в мундирі, з орденами, з шаблюкою»» – сказав Любота.

Віталій Любота

Також закцентував на тому, що Україна стає інвалідною. Тому потрібно шукати можливості не жаліти, а знайти спосіб підтримати таких людей. А найголовніше – продовжувати з ними співпрацю, навіть, якщо термін проєкту минув. 

Керівниця «ТАМІ» Алла Антонюк заснувала свою студію без театральної освіти. Та вона вирішила, що має зробити свою дитину щасливою і, шукаючи реалізувати його соціалізацію, відкрила свій театр.

«Я тішуся, що наша молодь грає без супроводу. Неважливо, що відбувається зі мною за кулісами, а важливо те, що вони показують про добро. Потрібно показати не спотворення, а якомога кращий результат, і це великий плюс», – розповіла вона. 

Олена Балабаш та Алла Антонюк

На відкриття студії «Ніка» Наталію Хайсанову теж надихнув син, який народився з інвалідністю. 

«Мені приємно те, що наша робота – це про те, що людина з інвалідністю може бути нормою в соціумі. Про те, що ця інклюзія невимушена, а природна… Коли ти слідкуєш за тим, як твоя дитина у 23 відкрилася в мистецтві, ти надихаєшся», – сказала керівниця благодійного фонду «Старе місто» Лариса Новосад. 

Лариса Новосад

Зустріч завершилася художніми показами творчих колективів – виставами та хореографічними номерами. 

Режисер

Читайте також: «Зашнурована пара»: Молодий театр виступив у Луцьку з виставою про подружні баталії