Венери без кінцівок і покуття ЗСУїзму: у Музеї Корсаків відкрили проєкт «Зліпок часу»
-
-
>
-
>
-
>
РЕПОРТАЖ
806
До Музею сучасного українського мистецтва Корсаків прибув проєкт «Зліпок часу». Його авторка – кінорежисерка Лідія Гужва. Під її кураторством виставляються вісім митців. Окрім того, у проєкті є роботи і самої Лідії.
Відкрили експозицію 30 серпня. Виставку відвідала журналістка Район Культура.
Проєкт – про наше сьогодення, реальність та виклики, з якими зіткнулася українська нація, почуття та переживання учасників цих подій.
«Я розумію, що наше життя дуже наповнене емоціями й допускати до себе мистецтво в такий час означає трохи більше ризикувати і виходити за свої межі. Тому я дуже ціную те, що ви сьогодні відволіклися від своїх буденних справ та вирішили побачити, що я вам привезла розповідати про зліпок часу, який ви і так бачите і проживаєте», – звернулася до відвідувачів Лідія Гужва
За словами модераторки події та мистецтвознавиці Зої Навроцької, драматичного сьогодення українська нація чекала дуже давно.
«Один старий бандерівець мені сказав: незважаючи на трагічність, втрати й кров, і ті неймовірні зусилля, які ми сьогодні переживаємо, цього часу чекало багато поколінь українців. Це час визволення і час конкретної боротьби за нашу свободу», – пояснила вона.
У Колонній залі музею, художники-сучасники дали свій варіант та бачення часу.
Венера… з обрубаними кінцівками
У проєкті взяли участь: Сергій Захаров, Дмитро Коломойцев, Світлана Ландар, Ольга Миколайчук, Яна Соколова, Танака Павлова, Олександр Скрябін та Олександр Ротман.
Зародження цієї експозиції розпочалося зі знайомства Лідії з донецьким художником Сергієм Захаровим, а з ним і його виставкою живопису «Український Календар Венер Війни». Вона складалася з голих натур жінок – військових, волонтерок та цивільних. Та усі вони на полотні втратили руки та ноги.
Концепція колекції є паралеллю до Венери Мілоської, взірця античної краси.
«Коли ми дивимося на ці картини то якось не звертаємо увагу на те, що в них немає кінцівок. Ми милуємося їх красою і бачимо у цьому символ життя. Адже жіноче тіло і сама жінка є продовженням життя. Те, що мої Венери без кінцівок має метафоричне пояснення – це втрата території, домівок. Фізичне пояснення теж є – на жаль, люди отримують інвалідність внаслідок війни… Та повертаючись до самої Венери, це є життєствердна краса», – пояснив художник Сергій Захаров.
Попри назву, проєкт не календарного формату, адже першу роботу художник створив у лютому 2022 року. Він був переконаний, що працюватиме над «Календарем» рік-два, адже має закінчити колекцію коли прийде перемога України. Проте, на жаль, досі щомісяця малює нову Венеру. Героїнями його творів ставали військовослужбовиці, волонтерки, професійні натурниці та ті, які позували вперше. Та їх об’єднує одна фраза автора: «Вони всі наші сучасниці».
«Ці образи не лаковані, не гламурні. Це звичайні дівчата, і цілком імовірно, що це або військові, або волонтери, або вони можливо будуть військовими. Тому що ми всі рано чи пізно станемо на цей поріг», – прокоментувала твори модераторка події і мистецтвознавиця Зоя Навроцька.
Для Сергія це не перші роботи, присвячені військовій тематиці. Народившись в Донецьку, він тісно зіткнувся з нею у 2014 році. Тоді Захаров почав проявляти свій спротив через стріт-арт. Мистецький опір закінчився для художника підвалом, де він пройшов процедури тортур й став свідком страт і розстрілів. Свою історію він звуалізував у графічному романі «Діра».
«Та війна, яку я вже відчув, пройшла для мене в більш страшному форматі. Та, звичайно, повномасштабка – це максимум. В той день до мене прийшло не тільки розуміння про повноцінну війну, а і те, що це кінець імперії, прискорення її завершення… На жаль, цього ще не сталося. Я б дуже хотів закінчити свій «Календар», але поки процес триває”, – сказав автор натур.
Лідія, побачивши його «Венери», вирішила, що вони є точним відтворенням її душевного стану. На експозиції кураторка увиразнила роботи, додатково спроєктувавши на стіни зображення картин. Тож глядачі можуть бачити збільшені версії тіл, які проступають крізь пітьму.
«Певний час, коли ми є маленькими дітьми, наша мама до нас відносно такого ж росту, як ці спроєктовані зображення відносно мене, як глядачки. Мені здається, що це дуже добре передає нашу дитячу позицію, показує які ми маленькі навпроти війни», – зауважила авторка виставка Лідія Гужва.
Зоя Навроцька додала, що зображення жінок на стінах можуть бути й праматерями, які оберігають нас.
Покуття ЗСУїзму та тарасовірство
Як зазначила керуючи партнерка музею Леся Корсак, у залах рідко відкривають експозиції, присвячені військовій тематиці. Адже, на їх думку, відвідувачів варто трішки відволікати від страшних новин. Проте, повністю відмовитися від таких експозицій не могли, адже такі роботи необхідні.
«Вони загострюють наше сьогодення. Вони виконують велику функцію мистецтва – психотерапію. Тому що, коли ми обговорюємо ті проблеми, – а у нас всіх є внутрішні проблеми, не говорячи про матеріальні і фізичні – коли ми виносимо їх назовні починається терапевтичний ефект. Ти починаєш візуалізувати, бачити і усвідомлювати, звідки в тобі ці почуття», – розповіла Леся Корсак.
Вона переконана, що у кожного в душі є роздвоєність, яка полягає в тому, що сама людина беззахисна і багато чого боїться, та коли стає зі спільнотою, в неї виростають крила і з’являється безстрашність. Людина починає вірити в себе, в перемогу. Мета проєкту саме підкреслити зі скількома внутрішніми проблемами зіткуюються люди.
«Попри розуміння яку велику плату ми даємо за нашу перемогу погибелями воїнів, їхніми каліцтвами, водночас у нас загострюється бажання жити. Це бажання ще сильніше ніж до війни… Ми почали дуже пафосно ставитися до війни. Ми часто співаємо Гімн України, вигукуємо гасла, плачемо, коли перемагають наші атлети на олімпіадах. Водночас і в армії, і в цивільному житті у нас є гострий, сильний гумор, який допомагає нам проживати ці події», – сказала Леся Корсак.
Саме такою протилежністю пафосу й прикладу дотепності стала спільна інсталяція Дмитра Коломойцева, Ольги Миколайчук, Яни Соколової та Танаки Павлової «Покуття ЗСУїзму». Це трюмо часів СРСР, заставлене іншими предметами та творами митців. Кожен охочий може сісти навпроти нього й відчути домашню атмосферу й наповнитися вірою в Збройні Сили.
Біля покуття можна побачити вирізьблені на дошках вирізьбив ікони танків «леопардів». Їх підготував Дмитро. Зараз митець служить в армії, та до повномасштабного вторгнення він спеціалізувався на темі Тараса Шевченка. Тому половина його експонатів – це різьба образів Великого Кобзаря.
Друга половина його робіт про те, що оточує бійців на фронті. Це образи генерала Залужного, предмети його «культу», котики-воїни. Різьбою на липі займалася і Яна Соколова. Свою роботу вона створювала під час блекаутів, іноді при світлі свічки.
Для покуття Яна підготувала гірлянду з прапорців, зі «Заповітом» Тараса Шевченка. За словами кураторки, це не просто прикраса. Буддисти вірять, що молитва промовляється стільки раз, скільки колихається від вітру прапорець.
«Я створила це, для того, щоб «Заповіт» множився. Оскільки, у наші часи виникло ЗСуїзм, тарасовірство, повинна бути якась атрибутика, а у нас вона давно», – пояснила Яна Соколова.
Найголовнішим предметом покуття виокремлюють червону кнопку «Стоп Москва».
«Цей артефакт нам подарував друг, коли ми всі ще жили в одній квартирі. Це кнопка для якогось технічного приладу, який, напевно, називався «Москва». Звичайно, ми її натискали, бавилися і дуже з того раділи. Пам’ятаю, як ми її весь вечір зачіпали, а на ранок прочитали, що потонув крейсер «Москва». Не знаємо, як то сталося, але хто ми такі, щоб протестувати», – додала Лідія.
Сховище почуттів та емоцій, які не можна відкривати до перемоги
Лідія Гужва розповіла і про свої інсталяції. Об’єкт «Сховище непрожитих почуттів та емоцій», виник як відображення людської психіки у складні часи.
«Я помітила по собі, що зазвичай, коли потрапляю на фейсбучні історії, що загинув наш захисник, то з кожним прощаюся і дякую за його службу. До повномасштабного вторгнення я могла навіть заплакати в цьому процесі. А потім, після 24 лютого 2022, я помітила, що майже нічого не відчуваю. Я думаю, що психіка просто не може перенести стільки горя», – розповіла Лідія Гужва.
Проте авторка розуміє, що емоції накопичуються і відкладаються. Вже після перемоги люди зможуть повністю винести ці почуття назовні.
«У медичній шафі горить червоне світло, яке реагує на слова. Вона показує, що там всередині є життя… Шафа мені дісталася мені цілісною, але з кожним переїздом вона все більше тріскається і тріскається. Вадим її підклеює, і я кажу, що це абсолютно точний образ мого психічного стану», – додала мисткиня.
Аби концепція ЗСУїзму та гумору повністю не відводила людей від теми війни, Лідія вирішила додати об’єкт, який би говорив про непоправну втрату. Інсталяцію назвала «Океан скорботи». Вона складається з мішків для тіл та уламків російської ракети, яка прилетіла до Дніпопетровської області і вбила людей. До них вона додала дерев’яну палицю з написом «Deepest concern» (глибока cтривоженість), щоб згадати тих людей, які, будучи далеко, питають: «Як ти там? Я тобі так співчуваю! Як же ти там в Україні».
«Це теж небезпека, це теж боляче», – прокоментувала Гужва.
У центрі вона помістила іграшку тигреня, яку подарувала їй подруга Світлана. Крихітна тварина символізує усіх людей, які навпроти ракетного заліза й зла видаються дуже малими й безсилими, проте вони є героями, тому що досі тримаються на своїх «лапах».
«Перемога» виконана зі захисних ковдр, дроту і золотої фольги, в яку загортають поранених, доки везуть їх до шпиталю.
«Вважається, що цивілізація почалася з того моменту, як вижила перша людина з переламаною кісткою стегна. Тому що ця людина не може по себе подбати. Якщо вона вижила, значить вона належала до спільноти, яка дбала про неї. Для мене ця ковдра – це символ турботи спільноти до більш слабкого. Людина з поламаною кісткою – та, на яку нападає русня в різних варіантах. Експонат – це віра, що людина в нашому світі не сама», – зауважила Лідія.
Інсталяцію “Перемога” вперше показали саме у Музеї Корсаків. Її створення кураторка довірила своєму партнеру, журналісту та ветерану АТО Вадиму Вейді.
Також на експозиції були представлені документальні фільми відзняті Лідією та Вадимом. У 2014 року вони разом документували події Майдану, а потім поїхали знімати на фронт. Довгий час зафіксовуючи реальність війни, Лідії прагнула показати її через почуття. Тож проєкт «Зліпок часу» став для неї цією можливістю.
Читайте також: «Великий перевіз» та вибух напруги: у Луцьку відкрили виставку робіт подружжя Бабаків
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
