На літературному фестивалі «Фронтера» іноземні та українські журналісти розповіли, як пишуть про війну та терор

У Луцьку українська репортерка та іноземні журналісти ділилися досвідом документування подій через літературу та медіа. Дискусія відбулася в межах IV Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера» 28 липня. Модерував розмову програмний менеджер фестивалю Микита Москалюк. 

На заході була журналістка Район.Культура. 

На сцену запросили польську репортерку і письменницю Малгожату Реймер, французького кореспондента Фабріса Депре та редакторку українського журналу «Reporters» Марічку Паплаускайте. Розмова велася трьома мовами, тому відвідувачі могли скористатися навушниками, де транслювали переклад промов гостей. 

Микита Москалюк, Фабріс Депре, Марічка Паплаускайте, Малгожата Реймер

Читайте також: Вони повалили СРСР: у Луцьку на «Фронтері» презентували книгу про Валентина Мороза

Малгожата Реймер, авторка книг літературних репортажів про Румунію та Албанію

Свій перший літературний репортаж Малгожата написала у 2007 році. Тоді вона місяць прожила у Сполучених Штатах, й мала змогу побачити, як функціонує американська колонія. Там журналістка виявила, що в’язні вигадали власну мову спілкування – суміш мазурського діалекту і розмовної американської мови. Своїми спостереженнями вона поділилася з приятелем-видавцем Павлом Дунін-Вонсовичем, який і запропонував написати про це матеріал для його газети.

«Пам'ятаю, як повернулася з цієї зустрічі і за один вечір, тобто за одну ніч, написала текст на 35 000 знаків. А потім один з моїх друзів, навіть не знаю хто саме, подав цей текст на один конкурс. Я дізналася про це лише тоді, коли отримала головний приз… Я була 22-річною студенткою і раптом просто відчула, що маю здатність розповідати про реальність, яка викликає емоції у читача», – поділилася історією Малгожата Реймер. 

Польська репортерка

Згодом її репортаж потрапив на очі репортера і письменника Маріуша Щигела. Він написав електронного листа: «Я читав твої репортажі, мені б дуже хотілося, щоб ти працювала з великим форматом». На той час Малгожата працювала на невеликому телеканалі, де отримувала копійки. 

«Уявіть собі, що ви працюєте на телебаченні. Ви приходите на роботу о 5 ранку і за 8 годин маєте написати 11 коротких текстів, які мають бути або дотепними, або зворушливими, і ще й відмонтувати їх. Тож цей темп роботи на телебаченні був абсурдно швидким, і я дуже багато боролася з собою, щоб, з одного боку, зробити той обсяг, який від мене очікували, а з іншого боку, я знала, що є глядач, який повинен отримати щось, якусь повноцінну історію», – сказала журналістка. 

Слухачі

Як розповіла репортерка, вона чимало експериментувала з мовою, і ведучі, які начитували її новини, завжди просили писати коротші речення, бо її були занадто довгі. Тому коли з’явилася можливість писати для газети, яка давала простір для побудови історії, створення «щільної» оповіді і довгої праці над персонажами, вона пристала на цю пропозицію. 

«Тож це був зовсім інший процес, і я думаю, що він набагато більше відповідає моїй особистості та моїм потребам як журналіста. Не думаю, що я коли-небудь зможу повернутися на телебачення через те, що я вже старша і пишу повільніше», – додала вона. 

Слухачі

Дівчина поїхала до Румунії, щоб написати докторську дисертацію, але водночас її подорож перетворилася на працю над книгою репортажів. Поїздка змусила Малгожату замислитися про свою роль журналіста та своє ремесло. 

«Мій дебют у великому форматі відбувся через чотири роки, у 2010 році. Я не знаю, як порахувати мою кар'єру репортера: чи то від отримання премії, чи то від початку моєї співпраці з великим форматом… Мені довелося вчитися всьому самій з життя, зі стосунків з людьми, з читання книжок», – розповіла Малгожата.

Відвідувачі беруть навушники

Та під час написання книги «Болото солодше за мед» вона виявила мінуси праці з історіями, які віддалені часом. Книгу вона писала на основі інтерв’ю літніх людей, що жили у часи комуністичної Албанії за правління диктатора Енвері Ходжа. 

«Я описувала бунт в Спачівській в’язниці – однієї з найважливіших революційних подій 1973 року. Мій співрозмовник розповів фрагмент із фільму, вважаючи, що це його спогади. Але коли я перевірила факти, то виявилося що його пам’ять створила свою версію прожитого... Є небезпека писати суб'єктивні історії, але водночас я розуміла, що якщо пам'ять і викривлювала спогади, то мій оповідач робив це не зі зла», – зазначила Реймер. 

Фабріс Депре, французький журналіст, кореспондент La Croix

Фабріс Депре живе в Україні і висвітлює події війни для французьких читачів. Однією зі складностей своєї роботи виділяє те, що закордонний читач не має загального бачення подій, тому потрібно додавати багато контексту. Ще одне ускладнення – питання перекладу. 

«Я боровся з проблемою, як передати французькою мовою поняття ТЦК, тому що це дуже українське і дуже радянське поняття, яке насправді не має еквіваленту в французькій мові. Спробувати сказати щось на кшталт рекрутингового центру – це не зовсім одне й те саме… Тож це дійсно питання створення відповідного контексту і знання того, що додати, а що опустити, щоб не збити читача з пантелику», – розповів про свою роботу французький журналіст Фабріс Депре. 

Французький журналіст

Репортеру потрібно завжди знаходити нові теми для публікацій. Проте, за словами журналіста, якщо постійно їхати на лінію фронту, то отримана історія в результаті буде дуже подібною до тої, яку він написав минулого року. 

«Коли я був у Харкові два місяці тому, я робив репортаж про евакуацію цивільного населення під час російського наступу. Саме по собі це не є темою, бо це трапляється багато разів за останні два з половиною роки. Але у таких подіях також можна побачити різницю з минулого разу. Для мене було дуже очевидно, наскільки більше було організованості. Можна було побачити, як суспільство та місцева влада працюють разом, чого, як мені казали багато людей, не було на початку вторгнення, бо люди були шоковані і не реагували на події. Тож це одна з речей, про яку я міг би розповісти вам, а не просто говорити про евакуацію, спробувати пояснити, що змінилося, а що залишилося незмінним», – додав він. 

Марічка Паплаускайте, співзасновниця The Ukrainians Media та головна редакторка онлайн-журналу Reporters.

«Мені не дуже подобаються тексти авторів про себе. Але, оскільки ми перебуваємо в умовах війни, багато наших авторок (здебільшого це жінки) переживають нетиповий досвід і вони можуть самі бути героїнями своїх текстів. Тоді це абсолютно дозволено, це абсолютно логічно», – поділилася думками Mapiчка Паплаускайте. 

Редакторка переконана, «я» стає силою репортажу, коли описаним досвідом, володіють сотні, якщо не тисячі українських жінок. Окрім того, чуттєві роботи, підкріплені не менш емоційними фотографіями дозволяють нагадувати про Україну Заходу. Хоч Марічка визнає: складно знайти рішення, аби наш голос чули за кордоном. 

«Кілька місяців тому я отримала листа від колеги з Німеччини. Він написав мені: «Сподіваюсь, у тебе все добре». Тоді в сусідньому будинку був приліт, але він не міг цього знати. Далі він пише: «Нам в Європі здається, що Україна недостатньо платить за підтримку. Можливо, це тема для журналістського розслідування?». Я тиждень ходила з думкою написати: «Нам тут в Україні, здається, що ви в Європі втратили емпатію», –  розповіла Паплаускайте. 

Українська журналістка

Врешті редакторка надіслала світлину фотографа Ігоря Яфімова. На знімку була молода жінка, а поруч – костюмом її чоловіка, вбитого росіянами. Марічка підписала зображення: «Мені здається, що ця фотографія найбільша показує, що Україна достатньо платить за підтримку і за стримування Росії на кордоні Європи». 

«Тому я не знаю іншого способу, аніж говорити через емоції, викликати емпатію, тому що мені здається, що тільки так ми можемо бути почутими. Можливо, я помиляюся… Нам доводиться з цим працювати. Це наша робота і місія, ми мусимо шукати історії та слова, які будуть тримати Україну в тонусі», – додала вона. 

Довідково: Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» – літературна подія в Луцьку, яка тривала 27-28 липня. Захід об’єднав українських та закордонних літераторів, перекладачів і медійників. Цьогорічна фокус-тема фестивалю – «Зміна ролей». Це не тільки про митців, які долучилися до лав ЗСУ чи стали волонтерами, але й про сам момент перелаштування кожного з нас: тих, хто захищає, допомагає, чекає, спільно переживає велику війну.