Історія батьківської любові, гіркої втрати й віри в українську музику: у Рівному створили виставу про Івасюка
-
-
>
-
>
-
>
РЕПОРТАЖ
1582
У Рівненському обласному театрі ляльок створили виставу «Хлопчик зі скрипкою у серці» про українського музиканта, автора хітів «Червона рута», «Водограй», «Пісня буде поміж нас» Володимира Івасюка.
Побудована на книжках батька Володимира – Михайла Івасюка – «Елегії для сина» та «Монолог батька до сина», постановка розкриває нові грані талановитого буковинця, життя якого обірвалося у 30-річному віці.
Прем’єрні покази вистави відбулися 27 та 28 квітня. Про те, як змінювався режисерський задум, чому цю виставу обов’язково варто дивитися батькам та як у театрі вперше застосовували технологію 3D-друку для створення ляльок – дізнавалася журналістка Район.Культура.
Не імітувати потуги, а ламати стереотипи
«Ви бачите новий формат, в якому ми починаємо працювати», – лунає оголошення у театрі, коли глядачі вже займають свої місця, втім, не у залі, а на сцені. До мінімалістичних декорацій – дерев’яних ящиків – можна дотягтися рукою. Трохи позаду них стоять химерної форми металеві дерева.
Великий мюзикл в бродвейському стилі, який мріяли поставити в театрі ляльок, не зовсім поєднується із тим камерним форматом, який пропонують театрали присутнім.
«Ми вирішили зробити яскравий мюзикл, а потім подумали: ну куди нам імітувати потуги й робити мюзикл в класичному бродвейському стилі? Це дуже дорого і для цього треба фінанси. А давайте щось наше! Це не означає, що наше можна зробити вбого, це означає, що наше можна зробити не за стереотипним стандартом, який є у головах», – пояснює режисер та автор п’єси Станіслав Лозовський.
Перебравши кілька імен, творці вистави зупинилися на постаті Володимира Івасюка та вирішили створити мюзикл, наповнений піснями тієї епохи. Коли ж режисер натрапив на книги, які Михайло Івасюк написав про свого сина, задумав побудувати свою оповідь саме так.
«З кожним рядком я все більше розумів масштаб цієї трагедії. І разом з тим усвідомлював, наскільки тема втрати дитини, втрати загалом, резонує зараз. Сама ідея трансформувалась у конкретну історію батька і сина. Так і вийшло, що ми майже повністю відійшли від первісного задуму».
Взірцевий батько
З життєвої історії Михайла Івасюка, якого грає сам Станіслав, і розпочинається вистава. Молодик з багатодітної родини, який мав надію на навчання в Сорбонні, через війну втікає від служби в румунській армії до Радянської України й потрапляє до Гулагу. Знаючи 11 мов, він вибирається з таборів завдяки допомозі лікаря й починає навчати дітей французької у школі невеликого містечка Кіцмань на Буковині.
Актор-ляльковод Давид Стеблюк, який грає Володю Івасюка у старшому віці, відзначає, що саме освіченість батька і нетипове для радянського виховання мислення вплинули на розвиток музиканта та шедеври, які він створював.
Михайло справді постає перед глядачами як ніжний і турботливий батько, який терпляче пояснює сину, чому небезпечно лазити по деревах, спонукає не кривдити тварин, приділяє йому багато часу. Завдяки старшому Івасюку в Кіцмані відкривають музичну школу, коли малий Володя починає виявляти інтерес до музики, а батько навіть ходить з ним на сольфеджіо. Усі ці старання дають плоди й хлопчик досягає чудових результатів у навчанні.
«Мій син – як більшість його ровесників. Просто я з ним працюю ось уже дев’ять років, а інші батьки покладаються на школу», – писав Михайло Івасюк у своєму «Монологу від батька до сина».
Коли маленького Володю вкладають спати й він традиційно просить батька прочитати йому на ніч казку, Михайло розповідає історію про короля, який хотів би собі такого ж сина. Коли малюк починає хвилюватися, тато одразу ж його заспокоює: ніколи нікому його не віддасть, бо любить понад усе на світі.
«Батько, як на мене, це просто взірець. Молодим батькам, які хочуть спромогтися на те, щоб привести дитину в цей світ, треба прочитати цю книгу. Це посібник про те, як треба змалечку ставитися до дітей, але перш за все – працювати над собою», – каже акторка Юлія Гольонко, яка грає няню Мілю.
Доповнює цю думку і Світлана Хоменчук, яка вживається у роль дружини Михайла – Софії Івасюк. Акторка каже, що культура сім’ї Івасюків видається їй зовсім непритаманною для сучасності і її вразив «світ, який батько створював для хлопчика».
Яскраво ілюструє зв’язок між татом та сином навіть композиторський дебют Володимира. Свою першу пісню він пише на вірш Михайла під назвою «Колискова».
Характер спілкування у родині вразив і режисера постановки. Один з епізодів книги, коли малий Володя ділиться з батьком думкою про те, що в його грудях живе скрипка, стає прототипом для назви вистави.
Читайте також: Рівненський театр ляльок зібрав кошти на реанімобіль для співробітника
Де український Шуберт?
Ляльки змінюють одна одну, коли Володя досягає певного віку, однак протягом всього його дитинства у домі лунає класична музика: Енріко Карузо, Маріо дель Монако, Маріо Ланца. У Івасюків була ціла фонотека класичної музики. Підтвердила це режисеру і сестра Володимира – Галина. Так сформувалася ідея музичного оформлення вистави – від класики до авторських пісень Володимира Івасюка.
Щоб дізнатися більше про поведінку Володимира та його звички, Станіслав Лозовський звертався і до ще однієї сестри – Оксани.
«Подзвонив до неї, а вона каже: «зідзвонімося з вами ввечері, але скажіть коротко, що ви хочете?» Я відповів, що хочу поставити виставу в театрі ляльок. А вона відразу: «Ой, це ж маріонетки. Ви не повірите, я щойно читала дослідження на тему війни в Середньовіччі й про те, що людям допомагали не падати духом мандрівні театри ляльок. Я буквально нещодавно це досліджувала. Ідея супер, мені подобається», – пригадує режисер відповідь жінки.
Дописавши сценарій, Станіслав відправив копії до Львова та Чернівців. Обом сестрам він сподобався, тож рівнянину «відлягло від серця, бо їхній дозвіл ніби дав благословення».
Сестри спростували й ідеальну картинку, яка могла виникнути в уяві читачів після прочитання книг Михайла Івасюка, оскільки Володя не відразу взяв скрипку і «приріс» до неї. Малі Івасюки були непосидами, любили лазити по деревах, стріляти з рогаток, бавитися в калюжах та грати в футбол. Однак всадити 11-річного юнака за фортепіано допомагало те, що він сам прагнув стати музикантом.
Володимир казав, що, окрім Лисенка, Україна не відзначилась видатним композитором, тож місце українського Шуберта вакантне. І він, очевидно, охоче намагався його посісти.
«Шкода, що українська музика мала такий важкий шлях. Івасюк дуже виразно показує, що українську мову спочатку зневажали, говорили, що вона придатна тільки для простолюдинів, але, як бачите, історія довела, що українська музика таки має велику силу й красу. Людям потрібно знати, яка ціна нашої музики. Ця історія може навчити любити своє», – каже артист театру ляльок, який грає Володю Івасюка у середньому віці Павло Лабунін.
Пісні у вигляді паперових пташок злітаються на дерева. Актори перелічують десятки композицій, створених Володимиром Івасюком. Його популярність зростає, а тишу один за одним розрізають телефонні дзвінки, з яких лунають запрошення російською переїхати до Москви.
Володя відмовляється й продовжує писати музику на вірші українських поетів, попри застереження від влади.
Завдання радянської системи – зламати особистість
Завданням Радянської влади було зробити всіх однаковими, каже Юлія Гольонко, тому й у виставі одяг демонструє сірість та буденність.
Івасюк не вписувався у цю концепцію. Акторка розповідає, що під час підготовки постановки, її вразила зрілість юнака й вона відкрила його для себе, як «дуже глибоку людину». Молодь зараз часто хоче уваги й слави, однак, на думку Юлії, у 14-річному віці Володя задумувався про важливі речі й завжди мав, що відповісти батькові.
«Ми, українці, з народження стаємо націоналістами, коли нам співають українські колискові. Тому нас, тату, перевиховують у концтаборах», – каже зі сцени дорослий Володя.
Тиск на музиканта з боку влади посилюється. Йому пропонують отримати премію Островського лише за умови, що він вступить до Комуністичної партії.
На Володю в центрі Львова нападають троє дебелих незнайомців. За нього заступаються люди. Зі шкіряної куртки відриваються тільки кілька ґудзиків, однак ментальний стан композитора після нападу погіршується.
Давид Стеблюк, який грає старшу версію Володимира, каже: Івасюк розчаровується.
«Там є така фраза крута в Стаса від імені батька, що він хотів би зробити все для того, щоб він не бачив цей світ таким жорстоким, а дивився на нього тими очима, що й раніше: наївними, щасливими. Він дуже любив життя і світ. Але ми зустрічаємося з жорстокістю, несправедливістю. Він не міг зрозуміти, чому він пише музику, робить те, що йому подобається, каже, що залишиться працювати в Україні, а йому починають закручувати гайки. Це його ламає. Сутність радянської влади полягала в тому, щоб зламати особистість, і у них це, на жаль, вдавалось. Згодом вони його ще й вбили», – пояснює актор.
Дме сильний вітер. Із шурхотом опадають додолу пташки-пісні.
«Я вже дійшов до того, що готовий бути розіп’ятим на хресті, тільки не знаю, на якій Голгофі стоятиме мій хрест», – каже Івасюк.
24 квітня 1979 року Володя виходить з дому й більше ніколи не повертається. За 24 дні його знайдуть мертвим у Брюховицькому лісі.
У руках батька залишається тільки крихітна куртка лялькового Володі з відірваними ґудзиками. Лунає вірш Михайла «Спогад про тебе», де кожне слово віддає безмірною тугою за своєю дитиною.
«Я не прощу собі ніколи того, що не зумів померти замість нього», – каже крізь клубок у горлі Михайло Івасюк.
І враз стає такою ж маленькою лялькою, як і син, який сидить на його плечах.
«Володя був надзвичайно красивим, він писав надзвичайно красиві пісні, які значно випереджали свій час. А краса завжди небезпечна, особливо, коли загрожує системі. На наших землях, де зникає українське і слово, і пісня, знову виникають пам‘ятники «леніним» і «сталіним». Давайте будемо красивими».
Читайте також: «Ми всі знаємо, хто Ірод»: Харківський театр ляльок показав авангардний вертеп у Рівному
П’ять ляльок Івасюка і 3D-друк
Руки маленького Володі-ляльки, які тримають мініатюрний смичок та обережно притуляють до шиї скрипку, розчулюють глядачів не менше ніж трагічна доля музиканта.
«Щоб зробити таку скрипку треба просто дуже захотіти», – посміхаючись каже художниця вистави Наталія Гуріна.
Матеріальне втілення вистави тривало недовго – близько двох місяців. За цей час встигли виготовити п’ять ляльок, які ілюстрували п’ять етапів дорослішання Володимира.
«Перший хлопчик – це 3-7 років умовно – дитинка, потім він починає вчитись в музичній школі, потім перехідний вік, далі, той Івасюк, якого ми знаємо, ну й останні роки життя – це він з вусами. Насправді його всі пам’ятають ніби-то з вусами, але ми зі Стасом з’їздили в Чернівці, в музей, спілкувалися там із сестрою Оксаною і вона сказала, що вони навіть ніколи не бачили його з вусами й не любили, коли він залишав їх. Це був короткий період», – пояснює Наталія.
Щоб пришвидшити роботу та впоратись із крихітними деталями на голові та руках ляльок, художниця вирішила використати технологію 3D-друку й звернулася до фахівця зі Львова Михайла Ткачука.
«Я все це коригувала в процесі, казала: трішки вище ніс, більші очі, нижче брови. І врешті-решт я задоволена результатом».
З костюмами допомагали працівниці Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, які надсилали усі потрібні архівні матеріали.
«У такій смугастій сорочечці він був тоді, коли з Чернівецької площі транслювали його «Червону руту». Я вирішила, що це такий знаковий момент і одягла його саме так. Ця курточка висіла в музеї, так і зберігається в них у шафі. Сестра розповідала, що ця куртка була на ньому тоді, коли на нього напали. Там порвалися ґудзики і Володя приніс, сказав: може, зашиєте. Вони так і не встигли зашити, як його не стало», – пригадує Наталія Гуріна.
Художниця розповідає, що репетиції було складно проводити, оскільки весь залучений склад не міг зібратися разом – чоловіки по черзі проходили військово-лікарські комісії.
«В останній момент були ляльки, в останній момент я їх «розписувала», ледь не в останню ніч. Було непросто, але вирішили прем’єру не переносити», – зізнається художниця.
Юлія Гольонко каже, що досі вживається у свої ролі. Вже під час роботи зрозуміла, що няня Міля погано вміла читати, тож мусила змінити манеру прочитання тексту в одному з епізодів. Над дрібницями театрали працюють досі.
«Якщо актор не лінується, то він і під час вистави буде думати, як що сказати і як можна інакше щось зробити», – наголошує акторка.
Основне, кажуть театрали, – це те, що вони відкрили для себе генія української музики по-новому й тепер готові ділитися цими відкриттями з глядачами.
«Це така глиба. Вона потрібна для сучасного покоління, але я не знаю, чи вона буде цікава. Ми будемо докладати максимальних зусиль, щоб цей продукт був якісним, актуальним. Щоб він дійшов і до сердець, і до розуму сучасного покоління», – запевняє Юлія Гольонко.
Читайте також: Козацький рід переможе будь-яку нечисть: Волинський театр ляльок поповнив репертуар виставою за казкою Сашка Лірника
Фото Корнія ДЕМИДЮКА
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
