Мольєр по-новому: львівський театр Курбаса показав у Луцьку виставу про виклики сьогодення

У Луцьку дав показ Львівський академічний театр імені Леся Курбаса.

30 квітня актори виступили на сцені Експериментального театру «Адреналін» з виставою «Мольєр.Анатомія». Спектакль відвідала й журналістка Район.Культура. 

Вистава написана драматургинею Ніною Захоженко за мотивами п’єси «Хворий, та й годі» французького письменника Мольєра (справжнє ім'я – Жан-Батист Поклен). Режисер – Дмитро Захоженко. Композитор – Олесь Коваль.

Олег Цьона і Денис Соколов

Класичний сюжет Мольєра, творця жанру «комедія-балет» колектив театру адаптував для сучасного глядача, аби з іронією і легкою буфонадністю проговорити виклики сьогодення. Концепція полягала не у тому, щоб переповісти у деталях канонічну історію своїх персонажів, а акцентувати на основній суті п’єси, подавши її у скороченій версії. Також спектакль увиразнили власними інтермедіями, під час яких знайомили аудиторію з особистістю Мольєра, та роздумами про те, що ж таке театр, і чи має він бути тим, яким його бачили минулі покоління.

«Ми б хотіли зіграти комедію в трьох діях, з квартетом скрипалів, балетом, костюмованими інтермедіями та гігантськими декораціями. Але не зіграємо. C'est la vie (Таке життя). Наша вистава не така, якою її уявляв автор. Але ви не в Пале-Рояль, і ви не Людовік XIV», – пояснюють актори.  

Читайте також: Ода щастю: у Луцьку київський театр «Золоті ворота» показав виставу про стосунки людей

У сценічні образи артисти перевтілюються вже перед очима глядачів. Доки Олег Цьона (виконавець ролі Аргана) читає вступний монолог та одягає алонж – перуку з довгими локонами, яку носили дворяни у XVII столітті, трупа одягає елементи костюмів та наносить обов’язковий елемент образу французького жителя того часу – білу пудру. 

Актори наносять грим

У центрі сюжету – Арган. Шляхетний добродій чи то з бажання оточити себе увагою та турботою інших, чи з нудьги від аристократичного життя вважає себе цілковитим хворим чоловіком, тому кожен день розпочинає і завершує лікувальними процедурами та прийманням трунків. 

Аптекарі та лікарі заробляють з його примх, приписуючи йому нові засоби. Арган, помітивши, що чималі гроші течуть до кишень медиків, вирішує: йому потрібен особистий родич-лікар, який не братиме з нього плати. Та в нього лише дві доньки, тож єдиний спосіб запопасти собі безкоштовного спеціаліста – взяти когось з лікарів собі за зятя. 

Діана Константінова і Олег Цьона

Та в кожного шляхтича, що здатен накоїти дурниць, має бути розсудлива служниця. Нею є Туанетта, щоправда, її роль виконує чоловік – Денис Соколов. Віддана челядниця стає на бік його доньки Анжели (Діана Константінова) й намагається допомогти їй позбутися нелюбого нареченого та возз'єднатися з її взаємним коханням – Клеантом (Марко Свіжінський). 

Перешкодою для щастя двох молодих людей є не лише впертість батька, а й інтереси його дружини. Мачуха прагне віддати Анжеліку та Луїзон (Тамара Ґорґішелі) в монастир, аби потім самою розпоряджатися багатством заможного, але старого чоловіка. Творці вистави вирішили довго не зупинятися на усіх махінаціях, які потрібно провести Беліні, щоб отримати духівницю. Натомість вони дають їй слово, аби вона поділилася з глядачами тим, що гризе її душу.

Дарина Федина

І та меркантильна, безчесна жінка, якою її описав Мольєр у п’єсі, в адаптації театру Курбаса не вірить в смерть чоловіка. І не тому, що тужить за ним, а тому, що прислуговування Аргонту остаточно набридло їй, і вона переконана, що такі, як він, надто живучі й дуже довго знущаються зі своїх рідних. 

«Такі, як він не помирають. Вони вростають корінням у свої інвалідні візки, обростають мохом і павутиною, і все ж не помирають. Допоки не пересадять собі вісім сердець, не скупаються у крові немовляти й поки не висмокчуть молоко з їхніх матерів, не висмокчуть сік з усього живого, допоки все навколо не перетвориться на пустку. Поки не закриють рахунки, не розтрощать пальців боржників, не перепишуть спадок на кота… Ти хворий? Ти хворів на страх. Хворів на жалість до самого себе. Але чим тяжчою є хвороба, тим довша смерть. Довше, ніж в усіх здорових і справних до життя», – кричить Беліна, вважаючи, що це жарт. 

Марко Свіжінський і Діана Константінова

Жінка мріє про те, щоб провітрити дім від лікарняного запаху, накопиченого від величезної кількості медикаментів. Мріє дихати свіжим повітрям, але її турбує, що за час з ним, стала схожою на нього й тепер і сама пахне обридливими ліками. 

«Чи буду я щаслива? Навряд чи. Мене навчили бути щасливою. Мене навчили стидатись, старатися, терпіти. Відкладати на завтра. Не виділятися. Не бути надто красивою чи надто розумною. Золота середина… Краще синиця в руках, краще багатий чоловік, ніж бідний полюбовник», – говорить з глядачами Дарина Федина.

Вистава

Читайте також: Про життя, творчість і небезпеку для влади: у Луцьку показали виставу про Михайла Бойчука

У соціально-побутовій комедії, автор висміював дворянство та шановані касти – лікарів. Зокрема, у діалозі Аргана з братом Беральдом, коли останній радить головному герою самому стати медиком, щоб лікувати себе. 

«Тільки-но одержите лікарську мантію та шапочку, то вже й знатимете все, що треба, а згодом зробитеся великим мастаком… Коли людина в мантії та шапочці, вона може говорити, що собі схоче: кожна нісенітниця править тоді за вченість, кожна дурість править за розумне слово», – говорить Беральд. 

«Далебі, паночку, та сама ваша борода вже багато важить: хто має бороду, той уже наполовину лікар», – підтримує його служниця. 

Спектакль

У XVII столітті медицина ще не розвинулася до доказових методів, тож діагноз визначали через припущення і теорії. Та попри часовий розрив між реальністю Мольєра та нашим часом, глузливі слова драматурга не втрачають свій сенс. Адже людям досі властиво наділяти щось чеснотами, зважаючи лише на поверхню. 

Замість класичних інтермедій між діями, де грають музиканти й виступають танцюристи – сольне виконання французької пісні та поїдання круасана з глядачем, власні коментарі до вистави. Акторка Тамара Ґорґішелі розмірковує про те, ким насправді є людина – питання, про яке замислюються митці й намагаються пояснити у своїх витворах. 

«Найправдивіший театр – анатомічний. У ньому ми досліджуємо, шукаємо, копаємо, що є людина. Кожного разу ми даємо якісь химерні відповіді. Людина – це система органів і функцій. Ось серце – рожевий насос з шлуночками, клапанами та шрамами – але не від кохання, а від поганої екології та нездорового способу життя. Усе як є і нічого зайвого… Як на мене, труп – чудовий варіант людини. Вірний партнер, найчесніший співрозмовник, бо він мовчить, але при цьому нічого не приховує», – говорить акторка. 

Тамара Ґорґішелі

Також артисти діляться фактами з життя Жан-Батиста Поклена. Він був не лише драматургом, а і чудовим актором. Його останнім спектаклем була саме вистава «Хворий та й годі», у якій він зіграв роль Аргана, бувши дуже слабким. Під час показу в митця почалися судоми й він помер через кілька годин після вистави.  

Артисти вирішують: якщо Мольєр міг собі дозволити 20 хвилин говорити про те, що було цікаво йому – про медицину – то чому вони не можуть поговорити на їхні теми. Зокрема, про театр. Чому деякі мають ім’я академічного, яка їхня роль і про що власне театр Курбаса?

«Я коли питаю про театр Курбаса, я маю на увазі як ми насправді ми послуговуємося цим знанням. Бо якщо подивитися, наприклад, на навчальну програму вищих закладів, то може скластися враження, що у всіх нас є певне мірило. А що таке мірило? Це еталон. Це рятівне коло для всіх акторів і зветься, не як інакше, як Констянтин Сергійович Станіславський… Я можу запитати у портрета: скажіть, будь ласка, а де ви були під час Голодомору і геноциду українського народу? «Получал Орден Трудового Красного Знамени, имени Владимира Ильича Ленина»», – говорять Олег Цьона і Денис Соколов. 

Розмальований портрет

Його портрет мандрує глядацькою залою, і відвідувачі мають змогу домалювати до Станіславського роги й вуса. Йому, драматургу російського походження, пощастило уникнути Сандармоху, коли ж його сучасник Лесь Курбас та інші українці не мали права розвивати свою культуру. 

«У платонівській державі мистецтва не буде. Якщо всі проблеми вже вирішені, воно просто не потрібне. Я знаю, тепер пішла мода скаржитися на українські театри. Та це не те! У молодих так завжди… У нас свій шлях і своя робота. Розстріляне відродження ще не воскресло. Навчальні програми не прочитали. Постколоніальні травми не вилікували. Постмодернізм без модернізму. Кричать: «паліть музей!», а сам музей ще не збудований», – моралізує Олег Цьона. 

Спектакль

Глядач бачить відмінний від оригіналу фінал. Бо замість комічного інсценізованого посвячення Аргана в лікарі він залишається сам у колісному кріслі, з якого починав виставу. Надриває голос, щоб докликатися служниці, яка лишила його, хворого, одного. Чи окрім фізичного тіла, чоловік уже почав хворіти й душевно, чи це репрезентація самотності дворянина у його вигаданих хворобах – глядачу залишається лише здогадуватися.