Старість, тепло та пансіонат: у Луцьку Олена Пшенична презентувала дебютну книгу
У Луцьку відбулася зустріч з авторкою роману «Там, де заходить сонце» Оленою Пшеничною.
Захід організувала команда проєкту «Фронтера» у стратегічному партнерстві з платформою «Алгоритм дій». Подію провели 20 квітня у соціокультурному просторі «Мистецький», її відвідала й журналістка Район.Культура.
Модерувала захід книжкова блогерка, координаторка проєктів «Фронтери» Анна Єкименко-Поліщук.
Книга-дебют «Там, де заходить сонце» розповідає про 72-річну Віру Тиху. В минулому жінка була вчителькою української мови. Розпочинається війна, і її син вирішує відвезти Віру до Будинку для літніх, аби за матір’ю зі слабким хворим серцем хтось наглядав. Сам Толя не може бути постійно біля Віри, адже займається волонтерством.
На зустрічі говорили на теми старості, пансіонатів і власне про твір.
Як каже авторка книги, вона є журналісткою за освітою, за внутрішнім покликанням та через загострене відчуття справедливості. Олена працювала і редакторкою, і сценаристкою. Майже 20 років вона віддавалася медіа, проте побоювалася писати книжки. Їй здавалося, що письменники — дуже серйозні та солідні люди, а себе до них не могла віднести. Вважала, що до цього статусу й професії варто ще дорости й начитатися.
«У 2019 році у нас народився син. У два роки йому діагностували аутизм. Тоді я зрозуміла, наскільки у нас погані справи з толерантністю у суспільстві, як ще багато треба зробити просвітницьких робіт у темі дитячого аутизму… Я почала рухатися в бік громадського сектору. А після повномасштабного вторгнення, точно сепарувалась від медіа», – розповіла Олена Пшенична.
Зв’язок з текстами міг бути втрачений, але влітку 2022 року жінка чесно запитала себе: якби завтра не настало, що б ти хотіла зробити на що раніше не наважувалася? Відповідь була: писати книжки.
«У мене був внутрішній діалог зі собою про те, чи достатньо я нажилася, набачилася, начиталася. Та я сказала собі: а якого досвіду тобі ще бракує? І тоді почалася історія, яку я довго виношувала – десь десять років тому», – сказала Олена.
Водночас вона працювала над веденням подкасту «Літера А» спільно з Благодійним фондом «Голоси дітей» – про аутизм.
«Суспільство недостатньо толерантне до інакшості не тому, що воно погане. Суспільство часто не толерантно на щось реагує, тому що цього не знає… Ми досить часто намагаємось уникати чогось, про що ми не знаємо. А те, чого ми не знаємо, ми зазвичай боїмося», – відповіла авторка.
Тож Олена Пшенична почала вести просвітницькі розмови з людьми, пояснювати інформацію, «запаковану в медичні терміни та незрозумілі конструкції». Слухачам вона порадила скористатися методом п’ятьох гіпотез. Якщо людина бачить, на їх думку, надто яскраву емоцію з боку незнайомої дитини, то варто розвинути кілька варіантів, чому вона так поводиться.
«І, можливо, на останній гіпотезі надійде розуміння, що, у дитини є певні особливості розвитку і вона не може по іншому себе поводити», – додала вона.
Імпульсом до написання історії «Там де сходить сонце» стала любов авторки до літніх людей. Свою книгу вона, хоч і не писала про власну бабусю, але присвятила саме їй. «Моїй голубці», – написано на перших сторінках.
«Я запитала у бабусі: що таке старість? Вона каже: «Це коли вже не треба випендрюватися». Коли ти можеш бути таким, яким ти є. І мені здається, в цьому і є найбільша цінність літніх людей, як персонажів. Це люди з різним колосальним досвідом, своєю мудрістю – теж різною, з почуттям гумору і з відсутністю бажання випендрюватися. Ти можеш бути якимось максимально чесним. І мені, як читачу, і як глядачу дуже подобаються і фільми, і книги, де є літні герої. Вони завжди об'ємні», – пояснила письменниця.
Також вплинув спогад. Поряд з будинком її тата, за огорожею розмістили приватний хоспіс для літніх людей. Одного вечора Олена приїхала до нього, то побачила нових сусідів. Вони сиділи на лавочці й дивилися як заходить сонце. Метафора про людей, які дивляться за заходом сонця – образом їхнього життя – вплинула на авторку взятися за цю історію.
Під час написання книги, авторка їздила в будинки для літніх, щоб вивчити, як там влаштований побут.
«Я б не вигадала світ, якби я в ньому не була і це було б не чесно. Журналісткою мені доводилося бувати в державних геріатричних пансіонатах, але я не хотіла про них розповідати. Мені хотілося залишитись на території людської історії, на території людини. Розповідаючи про державні заклади, так чи інакше я б пішла б на території соціальної жесті», – зізналася авторка.
Приватний пансіонат краще пасував для створення історії, проте Олена зауважує, що навіть у комфортних, затишних будинках для літніх фіксувала для себе можливі подразливі речі. Це однакова білизна, меблі які демонструють, що людина все ж таки знаходиться в інституції, у якій діють свої правила. І якими б дружніми вони не були, але все ж це не рідний будинок.
Тема старості змушувала авторку рефлексувати на такі питання: чому у певний момент життя настає момент, коли і ми, і суспільство бачимо себе тінями людей? І дійшла до власного висновку: тема старості табуйована, а сама вона, Олена, завжди уникала можливості поговорити з собою про цей майбутній стан життя.
«Мені було дуже лячно писати про літніх людей. Це велика відповідальність, що ти можеш недостатньо зрозуміти, що може відчувати людина, життя якої поволі рухається до заходу. Як людина відчуває цей вік, як вона відчуває страх смерті», – сказала Олена Пшенична.
У цьому їй допомагала рідна бабуся. Олена прагнула накопичити від неї емоцій, які відчувають старші люди. Сама бабця з гумором сприйняла нове захоплення онуки.
«Я їздила до своєї бабусі, щоб передати їй мою книжку і вона мене розсмішила. Сказала, щоб я не займалася єрундою, бо «який мозг треба мати, щоб книжки писати, не муч мозги»», – зі сміхом згадувала авторка.
У своєї знайомої, яка працювала доглядальницею в будинку для літніх у Франції черпала знання про взаємодію та співіснування клієнтів у геріатричних пансіонатах. Авторку захопило легше ставлення французьких дідусів й бабусь до такої установи. Часто це є їхнє свідоме рішення – на схилі літ поїхати до місця з постійним медичним наглядом. Діти й онуки не забувають про найстарших родичів, навідують їх на вихідних, беруть з собою в ресторан.
«Коли я запитувала в директорки нашого будинку для літніх, чи приїздять діти, вона відповіла: «Спочатку чистіше, потім все менше і менше. Мабуть, не приїздять, тому що їм соромно перед батьками. Не їздять, щоб в очі не дивитися». Я зрозуміла, наскільки по-різному ми ставимося до таких місць. Навіть про лексику. Що ми кажемо зазвичай? Ми кажемо «здали маму, тата». Ніби ми забираємо суб'єктність», – поділилася історією Олена.
Авторка вважає, що варто змінити ставлення до таких місць, і зрозуміти, що іноді геріатричні пансіонати є найкращим рішенням. Наприклад, коли літні люди не хочуть евакуюватися за кордон, але за ними має хтось доглядати. Авторка наголосила на ще одній важливій темі. Проблемою літніх будинків, є те, що вони напівлегальні.
«Я запитувала: що ви робили, під час війни? А мені відповідали: «Оскільки немає законодавства, який каже нам, як діяти, бо це ніби просто готель, який надає послуги з розміщення, то мусили всіх своїх стареньких передати в державний геріатричний пансіонат». І коли вже окупували Київщину, їх повернули, хоч не всіх, бо вже не всі були живі, на жаль», – поділилася Олена Пшенична.
У книзі авторка торкається і теми війни. «Горобчики», як називає своїх старших персонажів Олена, волонтерять: плетуть сітки, кікімори, виготовляють окопні свічки й варять тушкованку. Така спільнота мала своїх прототипів – знайшла літніх людей, що допомагали армії й відчували себе потрібними – те, чого бажають всі, незалежно від віку.
Також під час зустрічі авторка зачитала відвідувачам кілька уривків з книги. Зокрема, про перший день головної героїні у Будинку для літніх людей та створення у стінах установи читацького клубу «Вставні щелепи».
Фото Людмили ГЕРАСИМЮК
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром