Ода щастю: у Луцьку київський театр «Золоті ворота» показав виставу про стосунки людей

У Луцьку відбувся показ вистави «Дякую» Київського академічного театру «Золоті ворота».
Спектакль представили 20 квітня на сцені Експериментального театру «Адреналін». Гастрольний показ відвідала й журналістка Район.Культура.
Авторкою тексту та сценографії є литовська режисерка Андра Каваліaускайте. Музичне оформлення до вистави створив Богдан Лисенко.
П’єса має незвичне ім’я жанру – ода коханню. Проте, коли глядач переглядає виставу, то розуміє обране формулювання, адже постановка вихваляє сердечні прихильності і демонструє взаємини людей – теплі й щирі. У ній не відведено місця для ворожості, фальшивості та інших негативних рис, а боляче один одному роблять герої хіба що з незнання, незумисне. Персонажі показують осмислені стосунки та приймають один одного з усіма недоліками.
Основою для сценарію послужили монологи, які режисерка адаптувала для сцени. П’єса переважно складається з моноактів та діалогів, у яких герої щиро розкривають глядачам своє ставлення до дружби, кохання та почуття відповідальності перед рідними й дорогими людьми: батьками, коханими, і незнайомцями, що стали більше ніж друзями.
У другій яві репрезентовано душевний стан чоловіка, від якого пішла дівчина. Герой (роль виконує Богдан Буйлук) запиває своє горе алкоголем й згадує своє минуле втрачене кохання. Нею була вчителька літератури, тож не дивно, що після сп’янілого марення, персонаж один за одним за одним читає сонети Вільяма Шекспіра – №43, 70, 89, яким зачитувалася його Марго. Та чоловік відчуває ревнощі через захоплення дівчини до поезії.
«Ненавиджу Шекспіра. Постійно просила мене приспати хоча б одним сонетом, а я запитував: а чому тобі не вистачає моїх слів? Звичайно, я не вмію так красиво говорити, мої слова ніби зникали. Навіщо ти мене їм навчила? Щоб вони переслідували мене, як кіт, який постійно сичить і просить уваги? Хіба це не егоїстично? Марго навчила найпрекрасніших речей, а потім втекла, прив'язала мене цією ниткою, а як її розірвати?», – говорить Богдан Буйлук.
Він йде до бару і, можливо, шукав би там своє наступне кохання, але зустрівши іншу дівчину не може змиритися з відмінностями від попередньої обраниці. У своїй промові, він згадує образ троянди та приручення, що нагадує символи казки «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері. Можливо, такий збіг не дарма, якщо дівчина захоплювалася літературою.
«Ви зовсім не моя троянда! Ви не вона, ви ніхто! Вас ніхто не приручив, ви нікого не приручили! Можливо, зовні ви схожі на мою троянду, а вона схожа на сотні тисяч інших троянд, але це не те. Тому що я її поливав. Тому що я її зігрівав. Тому що я побудував паркан від протягів. Тому що я вбив цю гусінь, яка на неї нападала… Люди вирощують по п'ять тисяч троянд в одному саду. Але не можуть знайти те, що шукають, тому що те, що ти шукаєш, можна знайти тільки в одній», – виголошує актор.
Ще одна історія – дівчинка Габріель (Інна Скорина-Калаба), що втратила матір, але яку безмежно любить батько. Вона відповідає йому тією ж прив’язаністю. Та раптом її світ руйнується, адже тато привів додому «немодні старі підбори». Взуття належало її вчительці, і дівчинка тікає з дому, бо не може змиритися з тим, що батькову любов доведеться з кимось ділити. Бо «тато не торт».
Акторка Ірина Гришак постає в образі двох закоханих жінок. Вони обидві є дуже велелюбними натурами, дитинно щирими. У першому етюді жінка захоплюється білками, які нагадують їй її саму та коханого, говорить телефоном й каже, що боїться пташки, що залетіла на балкон.
«Перед тим, як ми з тобою зустрілися, я обіцяла собі: більше ніколи у своє життя не пущу чоловіка… І в той же вечір я попросила тебе надіслати мені свої координати, за яким я могла би знайти тебе. Я ніколи не була терплячою, але заради тебе я була готова на все. Коли ми з тобою зустрілись, я була як те цуценя, якого щойно привели з притулку – подряпана, пошарпана, нападаюча, яка лякається найменш різких рухів», – говорить героїня.
Вразливість дівчини спостерігається й у боязні дотиків. Вона спить одягненою, бо так легше не заснути, а отже можна себе захистити.
Згодом на сцену виходить Віталіна Біблів, зі комедійним виступом і розповідає історію акторки Емми. Переконує глядачів: у 43 роки не обов’язково бути серйозною тітонькою, а можна залишатися маленькою дівчинкою.
«Я не буду вам переказувати всіх пліток про мене, але моєю найзаповітнішою мрією було створити сім'ю. Але або Бог, або Всесвіт, – я просто не знаю, в кого ви вірите, — чомусь вирішили інакше. Всі пліткували про мене, що я кар’єристка, що я сплю з режисером, що я не люблю дітей, що я лесбійка. Ой, мамочки! Я тим часом приходила у свій порожній будинок і плакала», – зізнається акторка
Жінка довго молилася, аби зустрітися з дорогою її серцю людиною і раптом, одна ніч змінила її життя. Вона отримала повідомлення від незнайомої дівчини в інстаграм: «Доброї ночі. Мені, здається, потрібна ваша допомога». Посланницю цього повідомлення була чотирнадцятилітня Марго, хвора на анорексію та булімію. Обоє затоваришували й продовжували дружити на відстані, святкували Дні народження, а Емма через телефонний дзвінок вчила її готувати котлети.
Окремим випробуванням для старшої подруги став дзвінок від Марго, у якої почалася панічна атака. Перелякана жінка не знала що робити, та врешті спинилася біля книжкової полиці й почала читати свою улюблену книгу «Хлопчик, кріт, лис та кінь». Текст британського художника Чарлі Маккіссі герої часто переказують в інтермедіях у виставі.
« – Я такий маленький, так? Але надзвичайно важливий.
– А коли ти був найсміливішим?
– Коли не побоявся бути слабким.
– А яке найсильніше слово було вимовлено тобою?
– Допоможіть!» – ключова цитата, використана у спектаклі.
Від дівчинки хотіла відмовитися її рідна матір, мовляв: кому потрібна хвора дитина?
«Знаєш Марго, я ніколи не зможу замінити тобі маму, але я можу стати кимось між мамою і сестрою. Звичайно, якщо ти цього вже хочеш… І якщо хтось зараз мене з подивом запитає: «Боже, Емма, тобі 43 роки і ти не маєш дітей? Ай-яй-яй!» Я також з подивом відповім: «Як це не має? У мене є моя Марго, моя дочка, нехай не по крові». Але якщо зараз мені потрібно сказати слова «дякую» і «люблю», то ці слова будуть належати дівчинці, яку я ніколи не бачила», – зворушено каже Емма.
У наступній яві глядачі бачать Марго з хлопцем. Ймовірно, це і є та дівчина, зі спогадів Емми. Двоє обіцяють один одному, що жодним чином не тиснуть один на одного в стосунках, а ще – не казати про кохання доки насправді його не відчують.
«Ми не повинні втрачати себе, коли ми разом, Марго. Ми зустрілися не для того, щоб руйнувати, а для того, щоб створювати», – наголошує актор Роман Муленко.
Усі героїв об’єднує одне – цінування свого щастя через буденні, дріб'язкові, але водночас щемкі спогади. Такі як смак жуйки, що асоціюється з татом, поламані касети, на яких записаний його спів…
У другій дії актори вже виходять разом на сцену й співають пісень про почуття – радість, вдячність, підтримку. Актори грають на цимбалах, гітарі, баяні, барабані та мелодиці – інструменті, що має фортепіанні клавіші та мундштук. Їх діалог перетворюється у невеликі етюди, де артисти починають називатися тваринами, веселитися й стрибати, як звірі. У свої безпосередності й ледь виразної дикості вони щасливі й відверті. Їх мова – суміш англійської та української, як аналогія уявлень про те, якби говорили тварини у заморських джунглях, і такий суржик викликає сміх.
У виставі багато пластики, коротких мізансцен, де актори виконують рухи з контемпорарі. На сцені упродовж спектаклю майже немає декорацій і це підкреслює душевну оголеність персонажів перед глядачами. Актори часто взаємодіють з глядачами, запитують їх про рецепти від болю в серці та улюблені слова, обіймаються з ними.
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
Коментарі