Про життя, творчість і небезпеку для влади: у Луцьку показали виставу про Михайла Бойчука

У Луцьку відбувся показ вистави «Плід самого себе» про життя і творчість художника Михайла Бойчука. Історію митця на сцені втілив київський театр «Шарж», який складається зі студентів та випускників Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. 

Спектакль представили 7 квітня у просторі «Гармидер Ангар-Stage». Показ відвідала й журналістка Район.Культура.

Вистава є результатом співпраці із Київською державною академією декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Над сценарієм та режисурою працювали акторки театру Катерина Редчиць та Вероніка Смоловик, а також керівниця театру Юлія Кратко. 

Юлія Кратко, керівниця театру

Михайло Бойчук – художник-монументаліст, представник епохи «Розстріляного Відродження», творець нового українського стилю «бойчукізм». Вистава показує Михайла не лише з мистецького боку, а і відтворює факти про його життя, розповідає про особливості його творчих напрямів та знайомить глядачів з колегами та друзями.  

«Тепер вона стала ще більш символічна, адже 25-го березня частина ракети влучила в Академію декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Бойчука і частково зруйнувала актовий зал, де відбулася одна з прем’єр цієї вистави. Тому для нас ще цінніше представляти цю виставу, показувати, що це майже двічі «розстріляне відродження»», – сказала керівниця театру Юлія Кратко. 

Вистава "Плід самого себе"

У виставі згадується багато прізвищ митців та громадських діячів. Як пояснює Юлія, українці повинні знати ці імена й пишатися ними. 

«Вчора ми були в Музеї сучасного українського мистецтва імені Корсаків і думали: яким би мистецтво було зараз, якби тоді не знищили «бойчукістів». То була хвиля відродження, яка могла задати потужний старт українського мистецтва», – додала Юлія Кратко. 

Катерина Редчиць, Давид Тищенко, Вероніка Смоловик

Дія вистави розпочинається у селі Романівка, Тернопільської області. На сцені актори зображають «зародження душі» майбутнього маляра-монументаліста. Його тіло та душу образні паростки життя наділяють впертістю, натхненністю, розумом, егоїзмом, гординею, мудрістю, деспотизмом та талантом. 

Малий Михайло (роль виконує Давид Тищенко) зростає в родині землеробів. Та душа в хлопця артистична, й не годиться для роботи у полі. Він впевнено каже батькам: 

« – Не хочу бути пастухом. 

 – А, не буде з тебе діла в селі, – відповідає батько.

– Ну й  добре, – швидко згоджується син». 

Михайло Бойчук

Мати замислюється над тим, що варто віддати 12-річного Михайла на навчання до вчителя Йосипа Ковальського. Той розуміє, що не є художником і в малярстві не допоможе, тому вирішує написати оголошення у газету «Діло» про талановитого сільського хлопця, який потребує кваліфікованого викладача. Так Михайло знаходить свого вчителя у Львові. 

Приїхавши до міста, хлопець одразу знаходить мету своєї художньої праці – розписування церков. Водночас він знайомиться з місцевою інтелігенцією – істориком Михайлом Грушевським, письменником Іваном Трушем, архітектором Василем Нагірним. Здібного до навчання учня підтримує митрополит Андрей Шептицький. Наукове товариство Шевченка (НТШ) й священнослужитель дають кошти на освіту у Віденській академії мистецтв, потім – в Кракові, Мюнхені й Парижі. 

Постановка

Актори

У Франції митець почав заглиблюватися у неовізантійський стиль. Основні риси нової течії малярства актори самі називають зі сцени: декоративність, спрощення форм, народність, монументальність, використання певної палітри. Фарби для своїх робіт виготовляє сам з рослинних екстрактів на яєчнім жовтку з часниковим соком. 

За кордоном хлопець невтомно працює над покращенням своїх художніх здібностей. На турботливі нагадування сторонніх про відпочинок, відповідає коротко: «Та я з села. Я мушу багато працювати».

У друкарні

Але у листах до свого покровителя Шептицького пише: «Зрання і до полудня я малюю в академії. А з полудня на свята я роблю композиційні проби. Або ходжу на виставки та в музеї… Отче духовний, мені так тужно за домом. Удень це не йде у мене з голови, а уночі сняться найдивніші сни. Одного ранку мені наснилося, що я подільське поле, а з моїх грудей виростало усіляке збіжжя, а сонце зігрівало мене своїм палким згубним променем. Також би як не тужив за подільськими жнивами, я не маю переривати навчання».

У виставі знаходиться місце й коханню митця. У житті Бойчука було три Зофі (Софії). Польки-художниці мешкали у його кімнаті. Юнак закохався у «першу Зосю» – Софію Сегно, та спільне життя не склалося – приїхав її брат і забрав сестру додому. Та врешті вдалося з третьою – дворянкою Софією Налепінською. Вона буде першою ілюстраторкою «Кобзаря», а згодом очолить ксилографічну майстерню Київського інституту пластичних мистецтв. 

Знайомство зі Софіями

Разом з нею Михайло вирішив: годі поневірятися по чужинах, час повертатися додому, щоб заснувати українську школу монументального малярства. І нарешті здійснює свої мрії – розписує храми: львівську церкву Святого Іоанна та церкву Преображення Господнього в місті Ярослав (тепер територія Польщі).

Під час Першої світової війни його разом з братом інтернували в Уральськ. Чоловіки стикаються з голодом та холодом. 

– «А якщо ми тут надовго? Що робити будемо?

– Те, що ми найкраще вміємо… будемо малювати».

Спектакль

Порятувала їх революція 1917 року. Митець переїхав до Києва, де розпочав викладацьку діяльність в Українській академії мистецтв. Серед його умов перед керівництвом академії був дозвіл на вільне навчання своїх вихованців. 

 «Тільки якщо зможу навчати вільно своїх учнів і матиму власну майстерню, де я б міг з ними займатися. А учнів я буду брати тільки вихідців із села, які не спаплюжені нічиїми настановами», – виголошує свої вимоги художник. 

Робота Бойчука

А ще заборонив своїм учням одружуватися під час навчання, щоб амурні справи не відривали їх від освіти. Школа мала успіх. Серед відомих учнів Василь Седляр, Тиміш Бойчук, Оксана Павленко, Іван Падалка, Охрім Кравченко та інші. Їх запрошували до викладання в українських мистецьких закладах та за кордоном. 

 «Не бійтеся втратити свою індивідуальність. Хто краще працює, до того приглядайтесь. Не треба боятись запозичувати в іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє», – навчав їх викладач. 

Бойчук з учнями

У виставі інноваційні погляди Бойчука передають і новими сучасними сценічними рішеннями. Під час спектаклю глядачі можуть бачити картини та художні роботи Бойчука у різні часи становлення його мистецької особистості. Зображення проєктують на екрані. Хоч у виставі залучені лише троє акторів, вони повністю репрезентують усіх осіб, що належали до кола маляра. Двоє дівчат – Катерина Редчиць та Вероніка Смоловик – постають в образах його батьків, коханих, друзів, учнів, покровителів. Окрім того, передають потік його думок через пластичні номери. 

Реквізиту теж небагато. Увагу привертає двостороння драбина, яка перетворюється на вагон потяга, двері, друкарський верстат, будинок і умовний п’єдестал. 

«Помиляється той художник, який розглядає мистецтво минулого, як археологію. А довершений витвір мистецтва не може бути археологією. Адже це вічно жива правда», – каже Михайло Бойчук. 

Актори

Раптом, на розквіті творчості маляра, Йосип Сталін оголошує основний творчий метод радянської держави – соціалістичний реалізм. Утвердивши єдиний дозволений напрям, Сталін визначив шлях українського мистецтва. Ця подія ламає художника з сучасними поглядами. Що ж йому залишається: зробити гобелен Сталіну й оспівувати колгоспні врожаї?

 «Але ж мистецтво. Мистецтво має бути образним… Кожен з нас, особливо я, маємо чітко і ясно сказати, за що він. За соціалістичний реалізм чи за своє минуле?» – розмірковує митець. 

Показ вистави

Заразом з цим розпочинаються масові арешти інтелігенції, а селян морять голодом. Митця прозвали головним керівником контрреволюційної організації та закоренілим націонал-фашистом.

 «Та я народився в селі, на Тернопільщині… Я дружив з Грушевським. Я шукав народні форми… А мої учні? А скільки було в мене учнів? Скільки всього ми разом з ними розписали й навіть… Я навіть викладав для вихідців із села... Та ми хотіли творити для народу! А революцію я розглядав, як можливість розвитку мистецтва», – дивується Бойчук. 

Монолог

Та це був лише початок. Михайла Бойчука заарештували, а його картини й фрески наказали замалювати. Далі – розстріл. 

«Як замалювати?! Як замалювати?! Я ж так хотів дістатися цієї висоти!» 

Наприкінці актор в образі Бойчука виходить на вершину драбини. Що символізує ця драбина – його попереднє завойоване місце серед митців чи вежу, з якої він вже бачить руйнацію? Розчарований чоловік виголошує: «Я так хотів дістатися цієї висоти».