Не героїчний трилер, а історія про військові будні: ветеран Терен презентував у Рівному свою дебютну книгу

Військовий з Рівного Олександр Будько з позивним «Терен» презентував дебютний автобіографічний роман «Історія впертого чоловіка».

У книзі автор розповідає про свій шлях від початку повномасштабного вторгнення до моменту, коли він отримав поранення, втративши обидві ноги.

Захід пройшов у галереї європейського живопису «Євро-Арт». Чому «Терен» так настирливо намагався потрапити на фронт, що підштовхнуло його до написання книги та як вона стала способом відрефлексувати пережите, які зміни ветеран хотів би бачити в суспільстві й що є для нього щастям – дізнавалася журналістка Район.Культура.

У невеликій залі галереї ніде проштовхнутися. Ще за кілька хвилин до початку презентації місця давно зайняті, а увесь вільний простір у суміжних залах заповнюють охочі наживо побачити рівнянина, який захищав Україну й продовжує надихати своїм прикладом навіть після поранення.

Читайте також: Рівнянин, який втратив на війні обидві ноги, став обличчям відомого бренду

«Трішки хвилююсь, бо тут дуже багато всіх: і знайомих, і незнайомих людей. Це дуже приємно в тому числі тому, що є дуже багато незнайомих людей. Оскільки для мене це знак того, що те, що я роблю, те, що робимо ми – військові, ветерани – це не даремно, і це все-таки відгукується в суспільстві», – звертається до присутніх Олександр Будько та вирішує продовжувати презентацію стоячи на протезах.

Книга, за словами автора, зійшла з конвеєра зовсім нещодавно. Через невелику кількість передзамовлень наклад склав всього тисячу примірників, які водночас розкупили фактично відразу, тож «Історію впертого чоловіка» довелося додруковувати.

«Книга була ініційована не мною особисто, а швидше всіма людьми, які заходяться тут, і не тільки тут, а у різних куточках країни. Я не планував ніколи писати, я не професійний письменник і ніколи не був ним. Так трапилось, що я вирішив ділитися своєю військово історією в інстаграмі й писав короткі тексти, фактично це були історії мого життя. Тобто я там не вигадував абсолютно нічого, це була чиста правда – те, що я бачив і що переживав. І вам, і іншим людям, це почало подобатися. Ви почали вимагати написання книги. Десь в жовтні минулого року, коли вже мені прислали ноутбук, купу нотатників, ручок, і так, знаєте, підбурювали до написання, я подумав, що це така критична точка і варто все-таки почати писати цю книгу», – пригадує Олександр.

Фото з фейсбук-сторінки галереї «Євро-Арт»

Читайте також: Український воїн, який втратив на війні дві ноги, станцював балет в США

Автор стверджує, що книга фактично народилася, адже на її створення пішло дев’ять місяців. Над виданням «Терен» працював під час реабілітації – вона подорожувала разом з ним різними містами, країнами й змінювалась разом з тим, як змінювалося його сприйняття світу.

«Я зрозумів, що в принципі, ресурс і сила в мене були. Я собі лежав у реабілітаційному, хотів сказати, що ногу на ногу закинув, але не закинув (посміхається, – прим. ред.) Просто лежав і подумав: а чому ні – маю час, маю ресурс – почну писати».

«Історія впертого чоловіка» – не бойовик, трилер чи драма. «Терен» зазначає, що не мав на меті висвітлювати лише героїчні вчинки. Це трансформація реального військового досвіду – історія про військові будні.  

«Про те, як ми жили, як ми сварились, мирилися, як варили борщ, ліпили вареники. Війна – це не те, що ми бачимо в інтернеті:  постійні постріли, постійна загибель, штурм окопів чи посадок. На війні, як у кожного з нас, є якісь вихідні, назвемо їх так, коли можна просто полежати, почитати книгу – ніхто в тебе не стріляє, і ти ні в кого не стріляєш. Просто живеш, чекаєш, наступного дня. Я б назвав це швидше сірою зоною: і не життя, і не смерть. Там ти не виживаєш, а борешся за життя», – пояснює ветеран.

Назва книги ілюструє не лише незламність «Терена», яку він продемонстрував після того, як втратив ноги, а і настирливість, з якою він намагався потрапити на фронт. Каже, що патріотизм у ньому з’явився через правильне оточення у дитинстві.

«Я думаю, ви всі знаєте, що Рівненщина – це взагалі край УПА. Ось тут є поруч сквер імені Ніла Хасевича – одного з найгеніальніших митців 20 століття. Це був геній, який проміняв мистецтво на те, щоб воювати, бути в УПА. У цьому оточенні, спілкуючись з правильним колом, з років 14-15 я почав спілкуватись з правильними людьми. Почав досліджувати сам нашу історію – книги про ОУН-УПА. Вони просто настільки відгукувались мені. Ця боротьба безкомпромісна, коли люди покидали свої сім'ї заради України. Це викликало в мені неймовірну гордість за цих людей, і неймовірну гордість за те, що я їхній нащадок, що я живу тут. І в свою чергу, це підбурювало в мені жагу до боротьби вже в той момент», – пригадує ветеран.

Читайте також: «Воля ціни не має», – дизайнерка Марчела Можина про шрифт, натхненний Нілом Хасевичем

Написання книги чоловік називає своєрідною рефлексією, адже під час роботи він занурювався у пережиті події й відчував ті ж емоції. Це допомагало абстрагуватися й подивитися на життя з іншого боку.

«Це дало мені можливість відпустити болючий досвід, якийсь дискомфорт, щоб не жити з тягарем», – резюмує рівнянин.

Ще одна важлива місія книги – зберегти спогади про людей, які вели цю боротьбу, однак загинули чи були змушені покинути військо через поранення. Багато хто з них втілений у персонажах «Історії впертого чоловіка».

Фото з фейсбук-сторінки галереї «Євро-Арт»

За словами «Терена», писати йому подобається, адже це можливість структурувати  свої думки й спонукає до самоаналізу. Проте постійна зайнятість не завжди залишала якісь ресурси на те, щоб працювати над нею регулярно.

«Тим не менше я намагався щодня виділити час, бо думав, що це буде як з пораненням. Я собі вважав так: отримав поранення, зараз два тижні – я ставлю протези, повертаюся на війну і все в мене добре. Так було і з книгою: я думав, ну все, відкрив ноутбук, зараз два тижні – видаєм книгу і поїхали. Ні, я не став за два тижні на протези, не повернувся на війну і не написав книгу. Це зайняло досить тривалий період», – пригадує автор.

Читайте також: Військовий з Рівного з позивним «Терен» знявся у кліпі співачки Стасік

Іноді Олександру доводилося робити тривалі паузи й було важко повертатися до написання опісля.

«У Штатах була така ситуація, не дуже приємна. Після цього я ледь не завершив свою письменницьку кар'єру (посміхається, – прим. ред.) Я написав близько 20 сторінок А4, навіть більше від 25 було. Там такий матеріал був, просто неймовірний. Хочете побачити – прочитайте в книзі. І в якийсь момент в мене падає мишка з ноутбука, щось вискакує мені на екрані – «так, ні і зберегти». Я думаю, що ні, не закрити. Воно закриває і нічого не зберігається. Я дуже шкодував і не міг продовжувати, бо я не знав, з чого почати».

Впливав на написання книги і ще один фактор – загибель побратимів «Терена», про яких теж йдеться у цій книзі.

«Не всі герої, на жаль, дожили до кінця написання книги, не всі дочекалися її  виходу. І це теж, так, в свою чергу розбивало й не давало моментами продовжувати це написання», – ділиться переживаннями автор.

Олександр розповідає, що завжди любив українську літературу 20 століття, зокрема твори Уласа Самчука і у своїй творчості іноді намагається переймати його стиль. Втім, передусім навчитися письма допоміг курс для військових «Голос війни», що допомагає перекладати свій досвід на папір. Лекції проводили провідні українські автори, як-от Любко Дереш, Оксана Забужко, Юрій Андрухович.

«Коли я пройшов курс, з'явилось розуміння структури книги, відносин героїв. Зрозумів, як вибудувати діалоги, як правильно поставити героїв взагалі в нелогічному часі. Синопсис слово з’явилось, хронометраж. І це допомогло насправді, скажімо так, зробити це літературним твором», – розповідає автор.

Олександр Будько зауважує, що до останнього хотів робити самвидав, але одного дня, коли книга була ще у процесі створення, засновник видавництва «Прометей» запропонував йому видати книгу. І ця співпраця стала продуктивною.

Читайте також: Рівненський ветеран Терен заспівав реп, аби зібрати 30 мільйонів для військових

Ще одна засада успіху – читання. Ветеран зізнається, що ще не встиг ознайомитися з книгами, які видають його колеги-військові, однак поділився книжкою, яку радить прочитати усім – «Абсолютна відповідальність».

«Це книга про досвід морських котиків США. Про те, як трансформувати свій досвід військовий на цивільне життя, на бізнес. Тобто морські котики, ті, хто написав цю книгу, допомагають великим корпораціям, бізнесам вийти із кризових ситуацій, завдяки тому, що вони прожили, завдяки тим ситуаціям, які вони мали на фронті. Цей досвід швидко накладається так само на бізнес, тільки тут не такі ризики. Тут ми ризикуємо матеріально, тобто грошима, а там ризикуємо фізично – життям».

«Терен» підкреслює, що в жодному разі не хоче, аби книгу поширювали через жаль і співчуття до нього. Сподівається, що книга матиме успіх через якість і цікавість історії, адже він створював її не того, щоб заробити, а заради поширення в маси культури нової реальності нашого життя.

«У нас суспільство дозріває до того, що з'являються протезовані люди, з'являються люди без кінцівок, понівечені люди. Ми просто дуже швидко вимагаємо від нашого суспільства сприйняття цього», – каже Олександр.

Останнім часом чоловік багато подорожує, зокрема через участь у «Іграх нескорених». Зізнається, що і за кордоном люди часто не можуть приховати здивованих поглядів, коли бачать людей на протезах.

«Мені теж цікаво, коли я бачу протезованого, я, правда, дивлюся на протез. Це природна реакція на те, що людина виглядає неприродно».

Фото з фейсбук-сторінки галереї «Євро-Арт»

Водночас військовий закликає суспільство не сидіти, склавши руки. Адже теза про те, що лад повинні наводити військові, що повернуться з війни – хибна. Кожен на своєму місці має працювати, щоб інтеграція воїнів у мирне життя відбувалася швидко і ефективно.

«Я думаю багато хто живе в своїх ОСББ. Ви можете впливати на рішення цих ОСББ, на те як мінімум, щоб там встановлювалися пандуси, поручні, робили зрізи в бордюрах. Це найменше, що ви можете зробити. Коли я приїхав додому після поранення ще без протезів, мене хлопці виносили на спині в будинок. А якби там був пандус, очевидно, мені було б і простіше самому. І я був би дуже вдячний тим людям, з якими я живу, що вони потурбувались. І неважливо, чи це я, чи це хтось з сьомого, поверху, чи з третього, чи це просто мама з дитиною, з візочком. Ви це зробили для цих людей. Тому такі найменші, найдрібніші кроки вже будуть скріплювати стосунки навіть між ветеранами і цивільними», – переконаний ветеран.

Читайте також: Не чекати на перемогу, а працювати вже, – чемпіон світу зі спортивних танців на колісних кріслах з Рівного Іван Сівак

Олександр зауважує, йому подобається тенденція до українізації у суспільстві.

«Подобається, що більшість людей перейшли на українську мову, на українську культуру, починають відмовлятися від всього російського. Це те, за що я боровся стільки років, те, що я пропагував, навіть раніше, ще до великої війни, і це мені дуже імпонує».

Історію свого поранення «Терен» переповідав вже сотні разів. Каже, іноді хочеться розказати людям якусь вигадку, як-от: «вистрибував з літака на танку, потім там летіли бойові гуси й вони зачепили дуло танка, постріл відбувся не в ту сторону і мені знесло ноги».

Однак у книзі детально описує, що сталося тоді 24 серпня 2022 року на Ізюмському напрямку, коли життя рівнянина докорінно змінилося.

Попри це Олександр Будько не здається і каже, що має дуже багато планів. Колись він боявся їх озвучувати через забобони, але тепер усе про що говорить – здійснюється. Наразі «Терен» працює над програмою про інтеграцію ветеранів у суспільство, бере участь у створенні танцювального шоу, а нещодавно інфопростір заполонила новина про документальний фільм за участю Олександра Будька, який продюсує Сара Джессіка Паркер. Землякам Олександр зізнається – акторство – одна з мрій і у майбутньому він сподівається зіграти роль у художньому фільмі. Щастя для «Терена» – це робити те, що ти хочеш робити.

«Перебування тут теж робить мене щасливим. Це моменти такого піднесення, усвідомлення того, що я на правильному шляху. Ви формуєте мене, даєте мені ту енергію, ту силу, яку я трансформую в книгу, те, що я можу стояти тут зараз в стільки часу і не втомлюсь. І це все через те, що ви наповнюєте мене. Я думаю, що кожен з вас хотів би, впавши, отримати руку допомоги від кожного з тут присутніх. Тож я дякую вам, що ви цю руку допомоги кожен з вас подали мені. І можу сказати, що кожному з вас я так само готовий подати цю руку допомоги в будь-який момент і з будь-якої точки», – підсумовує Олександр Будько.

А присутні вишиковуються у довгі черги, щоб придбати книгу, отримати автограф, зробити фото та головне – особисто подякувати «Терену» й побажати наснаги на нові задуми.