Музей у повномасштабну війну: арт-прихисток, локальні історії та надія на переконливе «до завтра»

За майже півтора роки повномасштабної війни – кожен музей в Україні – своя унікальна історія. Музеї Сходу і Півдня стали болем і заодно феноменом стійкості, Київ – це здебільшого історія про пошук нових рішень – навіть у цілісності будівель, оновлення місії, до якої додалось «бути місцем, де добре й спокійно», й неочікувані колаборації. 

Незвіданим донедавна для журналістки УП Культура Ганни Щокань був вайб музеїв західного регіону. Про що вони тепер? Як змінились, як впливають на відвідувача? Район.Культура пропонує прочитати її враження від Музею сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку (подаємо текст без змін): 

Тож, подорожуючи до Луцька на запрошення Музею сучасного мистецтва Корсаків – не мала зеленого уявлення, що саме вихоплю і відчую, адже Луцьк у порівнянні з Києвом, а тим паче з Херсоном або Харковом, Одесою – умовно спокійна територія – дякувати Богу, «без ексцесів».

Номінально їхала подивитись на створення найбільшої в світі картини «Космогонія», яку з минулої осені малює в просторі Музею Корсаків митець з Горлівки Петро Антип.

Артоб'єкт має сягнути 2 тисячі квадратів. Окремі яскраві полотна зображують міфологічні, релігійні сюжети про створення світу, зародження життя, а на останньому Антип обіцяє візуалізувати майбутнє людства.

Звісно ж, мала перелік питань про те, як повномасштабна війна змінила життя музею у (повторюсь) умовно безпечному регіоні. І зрештою хотіла зрозуміти, чим зайняли величезні площі ревіталізованого заводу, адже основну експозицію, як і більшість українських музеїв, Корсаки зняли в перші дні інвазії.

Несподівано для себе потрапила в історію зовсім про інше – в Луцьку вразили ті речі, які визначила для себе як «свою нову оптику» в оцінюванні музею у повномасштабну війну.

Ділюсь враженнями від побаченого і післясмаком, який прожила вже вдома.

Музей як безпечне місце, де все завжди «так»

Масштабний простір приватного Музею сучасного мистецтва Корсаків, який сягає 12 тисяч квадратних метрів, зараз зайнятий двома великими проєктами. Окрім постійної експозиції, є декілька великих виставок, зокрема, «Український абстракціонізм: танець неокортексу», де представлені роботи понад 40 українських художників, та виставка графіки «Україна у чорно-білому: графічні діалоги». Окрему частину займає меморіальний музей Миколи Кумановського.

Частина нових об’єктів прямо або опосередковано стосується війни. Так, на третьому поверсі музею в центрі – дерев’яний танк-теплиця Сергія Григоряна «Зимове садівництво» – всередині пишно зеленіють хатні рослини. Така собі війна, яка вже трохи проростає і інтегрується в побут і яку перемагає щоденне буяння життя.

Читайте також: Людина, мистецтво та ChatGPT: у Музеї Корсаків відкрили артпроєкт, що спонукає думати

Але перший мій «присмак» від перебування у величезних галереях Корсаків – несподівано був інший: зчитала його як безпеку, перепочинок і медитативний простір.

Спершу просто насолоджувалась світом великих зал із чітко продуманою історією, всотувала естетику світлих приміщень, а потім вже перейшла до проживання окремих картин і рефлексій.

Тут же згадала тезу музейників після відкриття поодиноких закладів культури навесні 2022 – артлокація тепер стає прихистком. Тоді, в травні, сильно зрезонувала фраза очільниці Музею Ханенків Юлії Ваганової:

«Коли відновили роботу – відвідувачі приходили просто щоби побути в музеї – в місці, де все так, як було колись».

Умовно це про повернення до свого безпечного простору (і тут згадую вдалу назву неймовірного перфомансу на кіностудії Довженка), можливість абсолютно відволіктись і поринути в світ картин, артоб'єктів, який, можливо, раніше здавався далеким, подекуди штучним. 

Тепер простір музею – про ідеальне своє, про тимчасовий захист від новин і від швидкої зміни парадигми – в Музеї її вже хтось створив, вона безпечна.

Проєкти про війну, які викликають реакцію, але не травмують

На момент мого приїзду до Луцька – застала один проєкт «суто про війну», він займав основну частину першого поверху. Здебільшого це емоційні артоб’єкти, які мають естетичну складову і радше закликають до рефлексії, аніж спричиняють ретравматизацію.

До слова, подружжя відвідувачів, яких зустріла, привели на перший «воєнний» поверх хлопців років 6 і 10.

6-річний відвідувач, споглядаючи артоб'єкти з іграшковими солдатиками й мінітехнікою, голосно сказав: «Задовбала ця війна» і тут же зупинився біля невеличкої скульптури «Рашист», де ворог поданий в образі мавпоподібного створіння з колючками. «Рашист», – вголос прочитав хлопець і, ще раз роздивившись, резюмував: «Точно. Схожий».

Місце зустрічі з «іншим»: історії, які привезли й лишили митці-релоканти

Ще один важливий вайб, який зчитала в музеї в Луцьку – певна – раніше сказала би «тусівка» – а зараз відчула це як хаб, де всі вдома. Художник Петро Антип, як розповіли мені «з порогу» – живе в музеї. Насправді має майстерню навпроти, вона зайнята новими скульптурами, книжками, ескізами і навіть постерами на стінах. Справляє враження дому. Зараз це зачепило по-справжньому.

Митець, який народився і виріс у Горлівці, жартома називає себе «бездомним». Поговорили про три його втрачені майстерні: в Донецьку (у 1990-х, коли Антип був у РУХу), Горлівці (з початком війни на Донбасі) та на Київщині – від атак ворога на початку інвазії.

Читайте також: Увійде в історію мистецтва: як художник Петро Антип створює у Луцьку найбільшу картину світу

Антип – у музеї і консультант фундатора, і окрема принада, адже щодня він на другому поверсі малює частину «Космогонії». Спостерігала, як до нього раз по раз заходять відвідувачі, дехто лишається поговорити. Каже, що питають про різне: творчість, Бога, Донеччину. Про Донеччину говорить з гордістю й залюбки. Каже, що пишається, що він з Донбасу. («Донеччина – Схід української перемоги» – згадую напис на футболці Вікторії Амеліної).

Піймала себе на думці, що така «доступність» митця, який говорить і навіть «малює» про свій дім (в творчості Антипа часто фігурують локальні символи, сюжети) – перегукується із концепцією музею. «Фішкою» Корсаків колись став локальний принцип: тут фігурує окрема історія митців Одещини, Харкова, Херсонщини, Києва, Львова, Закарпаття.

Цікаво, що з початку повномасштабної війни цей принцип Музею з одного боку оприявнився, а з іншого – нівелювався. За словами фундатора Віктора Корсака, з весни 2022 тут побували митці з різних регіонів, про них лишився цілий пул історій, які, між іншим, можуть вдало обігувати, демонструючи картини, які є в колекції.

Наприклад, мені «зіграла» така історія про перебування в Луцьку художника з Донеччини Романа Мініна. В залі першого поверху – його чорно-біла картина, яка зображує «фірмовий» сюжет Мініна – шахтарів. Вона чітка, точна, дещо похмура. 

Тепер її бачу лише у зв’язці з історією, яку почула від Віктора Корсака: живучи в Луцьку, Роман малював кольорові, позитивні сюжети. Сказав, що війну зобразив ще до її початку. У 2022 хотів малювати по-іншому – на полотнах, створених в Луцьку, його шахтарі танцювали.

Читайте також: «Меми – потужна зброя», – художник Роман Мінін про мистецтво в час війни

Музей, у який приходять між боулінгом і кіно

До слова, «домашність» і відкритість музею Корсаків відчувається на різних рівнях – від зацікавленості в тобі працівників до неформального спілкування фундатора з відвідувачами.

Цікаво, що, йдучи до музею, минаєш різні типові локації ТРЦ: супермаркет, кінотеатр, боулінг, дитячий майданчик (все знаходиться в приміщенні колишнього заводу, а тепер КРЦ «Адреналін Сіті»). 

Музей вирізняється, але, спостерігаючи за переміщенням відвідувачів, усвідомила, що він «в програмі». Умовно містяни, які вирішили провести день у торговельно-розважальному центрі, заходять подивитись на сучасне мистецтво – і це теж про «ламповість», яка, вочевидь, корелюється із атмосферою самого міста.

Знову ж таки, почувши історії з життя музею Корсаків на початку повномасштабної війни, коли тут діяв «Арт-батальйон» – досить добре уявила собі, як в просторі музею співали, танцювали, малювали і взагалі жили якимось абсолютно відмінним від попереднього життям, яке ініціювали митці-релоканти і місцеві активісти. Згодом, гуляючи залами, малювала подумки такі дні Арт-батальйону, які зблизили умовно «поважну» інституцію та її публіку.

Читайте також: Арт-Батальйон: як у Луцьку лікують мистецтвом

Не так важлива візія прийдешнього, як те, що майбутнє пообіцяли

І зрештою післясмаком відвідин музею Корсаків стало усвідомлення важливості їхнього меседжу, захованого не так у самому масштабному проєкті «Космогонія», як між його рядків. Буквально днями завершився Книжковий Арсенал – у коментарях вихопила думку представниці культурної бульбашки, що все, про що говоримо зараз (йшлось про дискусії на фестивалі), здебільшого націлене на тут і тепер – мало майбутнього – як глобальної візії прийдешнього, так і просто його означення.

Раптом усвідомила, що й саме слово «завтра» так сильно обросло за час війни несподівано шорсткими конотаціями, що навіть лайтове «до завтра» сприймається як дуже відповідальний меседж. Тож хотілось би більше про завтра – просто щоби наповнити його формою, тілесністю…вірою, якщо хочете.

У жодному разі не поділяючи українців на «тут» (в Україні)  і «там» (за кордоном) – відчуваю, що все ж таки «тут» це важливо. Навіть не говорити про те, що буде колись: після «тривожної» ночі, після виснаження, після Перемоги – а щоби хтось ненав’язливо запевнив – що прийдешнє просто буде, і зафіксував право на це прийдешнє, себто сказав «до завтра» переконливо.

І от власне «тут», в Києві, в цьому контексті зараз пригадую музей Корсаків, де триває перфоманс Петра Антипа «Космогонія». І справа навіть не в тому, що заключною його частиною обіцяють візію майбутнього людства, про яку, за розповідями самого митця, запитують в Німеччині, де Антип має майстерню.

А в тому, що перфоманс має тривати ще цілих довгих шість місяців (доооооовгих – тут тягну, розтягую, смакую). Тобто, я – як глядачка – можу бути впевнена: є план на завтра – завтра-за тиждень-через місяць Антип малюватиме свою «Космогонію». А далі її повезуть Європу дивувати масштабами й українськими символами, а тоді в США. Та куди б не повезли – головне, що Show must go on.

Читайте також: «Космогонія» мандрує планетою: найбільшу картину у світі презентують у Німеччині та США