«Нас мають пам'ятати красивими»: спогади про вбиту росіянами Вікторію Амеліну

Ірина Остапчук

Автор(ка)

03 Липня 2023, 12:45

ФОТО 1500

ВІкторія Амеліна

Українська письменниця, членкиня українського ПЕН, громадська активістка Вікторія Амеліна померла в лікарні Дніпра, внаслідок важкого поранення після обстрілу росіянами Краматорська. Її серце зупинилося 1 липня, на день народження теж вбитого росіянами Володимира Вакуленка.

За іронією долі Вікторія свого часу знайшла щоденник уже вбитого письменника і подарувала йому голос після смерті. Обох вбили росіяни. Обох називають Новим Розстріляним Відродженням.

Журналісти Район.Культура зібрали спогади про Вікторію Амеліну.

Світлий равличок із тридцятьма книжками на спині…

Режисерка Ірина Цілик згадує Вікторію, як дивовижну людину.

«Віки більше немає. Росіяни прокинулися, вип’ють каву, сходять на роботу, заплатять податки, проспонсорують ще більше російських ракет і куль. Якийсь із них натисне на кнопку, чергова ракета полетить. Живіть із цим, громадяни країни, яку я ненавиджу. Ви ніколи не відмиєтеся від усіх цих смертей і смерті Віки Амеліної... Я думаю, серед моїх друзів немає тих, хто не в курсі, хто така Віка Амеліна. Але раптом такі є, то я вам скажу:

«Талановита українська письменниця, яка минулого року почала писати також сильні вірші. Активістка й дослідниця, що їздила в гарячі зони збирати свідчення постраждалих. Людина, що вклала всю душу (і власні гроші, між іншим) у літературний фестиваль в Нью-Йорку Донецької області та місцевих підлітків, з якими вона там зав’язала ниточки. Добра дружина і мама чудового хлопчика, вона завжди писала про сина з такою ніжністю, що ми всі його теж пізнали й полюбили. Та що там... ми й собаку її навіть заочно полюбили, бо Віка писала про свою «вовчицю» так, що хотілося разом із нею мняцкати цю білу шерстяну жопку».

«В кінці липня ми з Вікою мали разом їхати в Карпати – у табір для підлітків з Донеччини. Віка мене запросила приїхати туди лекторкою, щоб «балакати про кіно вечорами біля вогнища», а потім «таємно пити вино і говорити вже про своє». Пропонувала взяти сина, щоб ми познайомили врешті наших дітей. Я зараз перечитую наші розмови – все таке світле, повне теплого ржачу або важливих справ. Останнє її повідомлення стосувалося контузії мого чоловіка. Віка написала мені: «Швидкого відновлення Чеху) Обіймаю тебе міцно. Вибач за недоречну дужечку після Чеху – повзу з 30-ма книжками на спині». Світлий равличок із тридцятьма книжками на спині…»

«І ще чомусь таке я зараз згадала. Минулої весни ми з нею трохи поцапалися в коментарях у фейсбуці (всі були наелектризовані, і я написала щось неадекватне, а потім Віка зайве ляпнула...) Але вона знала, що я в цей момент перебуваю в квартирі Софії Челяк. Раптом пише: «Відкривай двері, я з пляшкою вина тут стою». І ми миттєво помирилися, ну звісно. Дивовижна».

На фото Віка у футболці з написом «Cruel Ukrainian Writer».

«Це був жарт і її спосіб підтримати нас з Чехом та Чапаєм після дурацького скандалу в Нью-Йорку (вже американському), коли Маша Гессен назвали нас «жорстокими українськими авторами». Ми з Вікою тоді сміялися, що тепер називатимемося саме так. Хтось їй навіть футболку цю надрукував, і ми говорили, що треба зробити на цьому «бізнесочок». Але що ж. Я справді буду жорстокою українською авторкою і ніколи не забуду та не дам забути іншим, хто вбив нашу Віку».

Знайдеш її поглядом – і відчуваєш підтримку

Дитяча письменниця Галина Вдовиченко пригадує, як Вікторія організувала перший Нью-Йоркський фестиваль.

«У Краматорську ми жили у тому самому готелі, і під час «Кальміюса-2021», і коли Віка Амеліна організувала перший Нью-Йоркський фестиваль у жовтні того ж року, і спускалися ми голодні саме в те кафе… Ходжу тепер подумки з Вікою і нашими усіма тими вулицями, їдемо автобусом в Нью-Йорк, до ще не знищеного обстрілами будинку культури…», – пригадує письменниця.

«Першою нашою спільною з Вікою поїздкою була поїздка в Угнів, у будинок для самотніх людей похилого віку. А потім у Винники, у спільноту колишніх безпритульних «Оселя-Емаус», де Віка була гостею Літературної вітальні. І були інші спільні хвилини і дні – у Дніпрі, Києві, Львові… Вона приходила на презентації книжок до своїх колег. Знайдеш її поглядом – і відчуваєш підтримку. Тільки тепер намагаюсь усвідомити, як багато їй вдалося зробити. Вона мала б прожити довге яскраве життя і написати, сказати, зробити набагато більше, якби не російські ракети, які щодня вбивають українців на українській землі, руйнуючи наші життя».

У прохолодному львівському підвальчику ми пили вино

Букблогерка Анна Єкименко-Поліщук пригадує, що познайомилась з Вікторією у далекому 2014 році.

«Ми познайомилися у листопаді 2014, коли вона презентувала свою книгу в Луцьку... Тоді усі заходи ми починали з хвилини мовчання, вшановуючи хлопців та дівчат, які зараз нас захищають. Тоді ми збирали кошти для бійців. Як і зараз, 9 років потому. У вересні 2022 завдяки чарівній Анні Луцюк я потрапила на відкриття Форуму Видавців. Де Олександр Михед виступав з промовою від якої у більшості лилися сльози. І нікому не було за це соромно. Він казав про те, як ми чекаємо простого повідомлення у месенджері "+", "++". І я кілька днів заходжу на сторінку Вікторії, у надії, що вона поставить плюс у стрічці. Але...

Тоді, у прохолодному львівському підвальчику ми пили вино. Вікторія розповідала Ані про щоденники Володимира Вакуленка... Бо вона відкрила їх нам. Зрештою, лише кілька тижнів тому вона презентувала їх на Книжковому Арсеналі. А за кілька днів російський снаряд прилетів у місто, де Вікторія була з іноземними журналістами. Закріплений пост на її сторінці саме на фоні знаку «Донецька область». І частина її тепер навіки буде там. Здається, що ми живемо у великій країні. Але через три рукостискання усі знаємо одне одного. Саме тому так болить кожна втрата таких світлих людей».

Була прикладом вагомості життя

Письменник Іван Байдак каже, що просто розбитий і не встиг сказати Вікторії, що вона мала рацію.

«Багато говорили, сперечалися, дискутували, погоджувалися, знаходили нові теми. Про літературу та ІТ, про життя і сенси, про подорожі, світ та Львів, найкраще місто на землі. А ще в гарному 2019 любили працювати в одній кав'ярні», – пригадує письменник.

«Я просто розбитий. І, на жаль, так і не встиг сказати, що вона мала рацію. Дякую, що була прикладом вагомості життя. Мені дуже-дуже сумно», – додає з розпачем Іван.

Тепер Віка з Володею разом...

Видавчиня Юлія Орлова зауважує, що без Вікторії Амеліної щоденник Володимира Вакуленка не побачив би світ.

«Ця грьобана війна забирає найкращих, найталановитіших... знала особисто, читала, надихалася... Захоплювалася. І не я одна, а тисячі шанувальників Віки... Без неї не було б і «Я перетворюсь» Вакуленка...Бо саме Вікторія зробила ВСЕ, щоб його «щоденник окупації» побачив світ... тепер Віка з Володею разом... Спочивайте з миром... Будь ти проклята, війна….», – написала Юлія.

Робила багато селфі – нас мають пам'ятати красивими

Поетка Галина Крук пригадує, що вони бачилися востаннє на терасі у Львові.

«Я мала їхати в свою дорогу, ти в свою, але було більше години, щоб обійнятися, порадитися, поділитися новинами та роздумами. Зазвичай ти приїжджала до мене і ми сиділи на кухні чи в кімнаті і балакали. якось ти притягнула мені 2 валізи канадських аптечок і я їх передавала далі. І потім, коли ти виходила з під'їзду з порожніми валізами (ніхто ж не знав, що вони порожні) і йшла така доріжкою – тонка і тендітна жінка, яка заввиграшки справляється з двома велетенськими валізами, це виглядало дуже кінематографічно. Мені постійно хотілося тебе фотографувати, тобі пасувало бути в кадрі. За тобою плакатиме кіно. Ти це дуже іронічно відстрілювала, але робила багато селфі – нас мають пам'ятати красивими», – каже Галина.

Письменниця пригадує, що вони чи не вперше говорили про майбутнє.

«Цього разу в тебе було менше часу, тож я приїхала до тебе. хто ж знав, що у тебе аж так мало часу. тоді ми в основному говорили про майбутнє, уперше від початку війни говорили про майбутнє – ти казала, що поїдеш у Францію і будеш там працювати над зібраним матеріалом і писатимеш книгу. І що малий там буде ходити до школи. І що тобі шкода, що стільки часу від початку цієї довбаної війни ти не мала можливості нормально побути з ним. Це майбутнє виглядало красиво. Ти перепитувала, чи не будуть засуджувати тебе люди, якщо ти поїдеш від війни. Так, ніби насправді можна поїхати від війни. Тебе, яка стільки часу їздила на околиці бойових дій, в свіжо деокуповані міста і села, де постійно прилітало, яка возила туди якусь безкінечну кількість закордонних журналістів, яка записувала там свідчення тих, що вижили. Яка відкопала щоденник Володі Вакуленка. Яка казала: «Я би ще з'їздила ось зараз на Херсонщину після підриву дамби, але мене ніхто не хоче брати. Хіба що поїду сама».

«Я відраджувала, але тебе не можна було відрадити. Ти все одно б поїхала кудись, куди задумала, навіть якби весь світ і всі обставини були проти. Ти ходила самим краєм війни, розуміючи який він гострий. Я не знаю, чи перла тебе небезпека. Але я розуміла, що ти їдеш туди за чимось надзвичайно важливим для себе. Більшим, ніж життя. І більшим, ніж література. Знову і знову, з новою групою журналістів. Щоб вони побачили і розповіли. Журналісти бачили і розповідали. І більшість із них потім із захватом казали мені, що з ними була неймовірна і харизматична жінка Вікторія, ти ж знаєш її, правда, ми з нею були там і там, вона показала нам все це притул, домовилася. щоб нас пропустили на сам край, в саме пекло війни, в гущу подій. закордонні журналісти зобов'язані Віці велику книжку спогадів про ці поїздки, це те найменше, що вони можуть зробити для пам'яті Віки».

«У наших останніх переписках в чаті (а їх було багато, доки час не згустився настільки, що ми почали просто обмінюватися голосовими чи зідзвонюватися), так от в наших останніх розмовах в чаті було про кремацію і колективний гробівець на Личакові чи на Байковому для українських письменників, які загинуть в цій війні. Так ми жартували. Кремацію, щоб займати менше місця і могти бути поряд зі своїми. Я віджартовувалася, що з цим треба почекати, доки у Львові збудують крематорій. Ми хотіли освоїти смерть, як нову територію, освоїтися з нею, зробити одною з нас. В тому кафе в Краматорську ми сиділи не раз. І тоді ще ніщо не вказувало, ніщо не закололо в серці, що тобі тут прилетить. За останні дні я багато передумала про те, як це було і що ти відчувала. Не знаю, чи ти чулася розгубленою. Не знаю, чи ти хотіла, щоб тебе врятували. Навіть не маю в кого запитати, чи ти розуміла, що трапилося, коли воно трапилося. Мені вистачило б твого іронічного коментаря і селфі, що, мовляв, нічого страшного, трошки прилетіло».

«Я пам'ятатиму тебе на терасі над львівськими дахами, залиту сонцем, із розкриленим волоссям і злегка схиленою вперед головою, з примруженими котячими очима, неймовірно красиву, стрімку і нестримну. І віритиму в зустріч. Бо смерті насправді нема, просто в якийсь момент життя стає таким гострим, що несила його витримати. Дякую, що була так близько в моєму житті, тут, із нами всіма. Дякую за все. І вибач, що ми тебе не вберегли. А далі хай буде твій іронічний коментар...»

Наступний фестиваль у Нью-Йорку ймовірно вже буде поствоєнним і пам’яті тебе

Останні спогади журналіста Богдана Логвиненка пов'язані з Нью-Йоркським фестивалем.

«У жовтні 21го в день смерті Міська ти написала, що він хотів виступити на твоєму Нью-Йоркському Літературному Фестивалі, але програма вже була складена, тож домовились з ним про виступ вже на наступному. Кількома місяцями раніше я відповів тобі на запрошення на фестиваль схожим чином, домовились вже на наступному. Хто б знав, що наступний фестиваль у Нью-Йорку ймовірно вже буде поствоєнним і пам’яті тебе».

Абсолютно космічна

Поетка Тетяна Власова наживо познайомилася з Вікторією лише у травні 2023 року.

«Вікторія Амеліна, абсолютно космічна, світла, така талановита, така справжня. Я так довго нею захоплювалась, а розвіртуалились ми лише у травні, на відкритті фестивалю «Протасів Яр» пам‘яті Романа Ратушного. Було легко — так, ніби ми зналися до того все життя. Віка була в тому ресторані в Краматорську. 1 липня її не стало. Вони вбили українську письменницю, яка ще стільки могла зробити для цього світу», – розповідає Власова.

Людина із неймовірним відчуттям фантастичності Всесвіту

Журналіст Віталій Портников каже, що Вікторія «житиме» у книгах та вчинках.

«Людина із неймовірним відчуттям фантастичності Всесвіту і з нестримною відразою до несправедливості. Все це житиме у її книжках та у її вчинках. Українські діти читатимуть її «Дім для Дома», будуть разом із нею мріяти й дорослішати. Завжди», – каже журналіст.

Тиждень блін тому

Художниця Олеся Драшкаба знайшла фото, де ще зовсім недавно, на Книжковому арсеналі Вікторія була жива та планувала своє майбутнє.

«Знайшла фотки з Книжкового Арсеналу, сижу плачу. Тиждень блін тому(( Світла пам’ять! Ненавиджу їх. Ніяка наша ненависть не достатня», – підписала вона фото.

Світ тепер говоритиме про Віку

Журналістка та поетка Мирослава Ільтьо теж має свій спогад про Вікторію.

«Віка написала мені, що хоче з колегами заночувати десь в підвалі зі своїм наметом і спальниками, коли ми обидві були в Ізюмі. Запитала, чи не маю я знайомих. На той час я мала знайому – онуку того дідуся, чиє тіло було серед сотень інших захоронених поміж Ізюмських сосен. Дівчата списалися. Віка втілила задум, навіть ліки бабусі тієї дівчини відвезла, а потім, зокрема й завдяки її роботі, світ побачив звірства в Ізюмі. Новина про її смерть настільки страшна, наскільки вся ця війна глобально. У день її смерті був день народження Володі Вакуленка, закатованого у тому ж Ізюмі, історію якого Віка зробила видимою для Європи. Писала, що про нього має говорити світ. Світ тепер говоритиме про Віку. Боже, чи можна так, щоб про нас говорив світ без смертей таких світлих і добрих голосів», – написала Мирослава у своїй стрічці.

Всередині нового Розстріляного Відродження

Журналістка Мирослава Барчук називає Вікторію найніжнішою, найтеплішою. Люблячою.

«Співчутлива і безперервно включена в людські долі, драми, переживання, досвід, міста і місцевості. Homo Compatiens, як було в її книжці. Людина, що відразу ставала рідною. Не пригадую, скільки років я її знала. Може рік, може десять, може все життя. При зустрічі, у розмові приступала дуже близько, говорила очі в очі, обіймала і горнулась. Талановита, глибока, чутлива, тонка авторка. Вимріяла і заснувала у прифронтовому смт Нью-Йорку Нью-Йоркський Літературний Фестиваль. Жила ним. Дуже хотіла повернути українському сходу його справжню історію й родинну пам’ять».

Кілька разів протягом життя поверталась в Україну з еміграції. З Канади. Потім з Америки.

«26 лютого 2022 року, коли через західний кордон України тікали від війни тисячі людей, вона перетнула його зі зворотного боку, повернулася додому. Через «важливість буття з усіма». Всі місяці великої війни збирала історії людей, допомагала постраждалим, виступала на міжнародних фестивалях і форумах, писала, їздила світом, відвідувала прифронтові і деокуповані міста, документувала злочини росіян з правозахисною організацією Truth Hounds. Переймалась людським горем, брала чужий біль до серця. За чотири дні до свого смертельного поранення у Краматорську, цілий день возила рідних страченого росіянами письменника Володі Вакуленка Києвом. Показувала місто, планувала їхній відпочинок».

«Увечері 23 червня 2023 ми побачились з нею на Книжковому Арсеналі, ходили від події до події, щасливо обіймались з друзями. Зустріли Алекса Заклецького із фотоапаратом, і Віка сказала: «А зроби нам фото!», ми вибрали гарне світло, тло і тепер я маю останнє красиве фото з Вікою.

Потім ми, втомлені, вийшли з брами Мистецького Арсеналу. Вона розповіла, що їде у Краматорськ з колумбійськими письменниками і журналістами. Я не сказала їй «може не їдь?», мені не спало на думку зупинити людину, яка бувала у прифронтових містах десятки разів. Ми ще трохи поговорили про Каталіну Гомес і Гектора Абада, про завтрашні дискусії, які вона модеруватиме. Обійнялися, я пішла до машини. І лише коли сіла за кермо, пригадала, що обіцяла Віці, що підвезу. Повернулась назад, шукала її. Але вона ніби розчинилась в довгих вечірніх тінях на Лаврській. Її не було ніде. Зараз мені все це виглядає як знак, звичайно. Прокручую цей кадр в голові знову і знову. Запитую себе, як і десятки інших людей: як ми могли не відчути і не перестерегти її? Як? Нема відповіді. Восени 2022, після звільнення Ізюмщини, Віка разом з батьками Володі Вакуленка знайшла у садку його щоденник окупації, який Володя закопав під вишнею напередодні загибелі. Щоденник був виданий книжкою «Я перетворююсь…». Віка написала до нього пронизливу передмову, яку у день народження Володі Вакуленка цитувала Тетяна Терен. Сьогодні цей Вікин текст набув ще більш трагічного сенсу. Ось він:

«Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше — щоденник мого страченого колеги письменника Володимира Вакуленка. За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у саду 23 березня 2022 року, під час російської окупації: «Коли наші прийдуть — віддаси». Минуло пів року і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею — ніяк не знайдеться. Втрата рукопису, про який я ще кілька годин тому не знала, а батько Володі не пам'ятав, зараз видається нам обом непоправною. Батькові — бо не зміг виконати волю сина. Мені — бо збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження.

Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам'ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв'язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину «Вальдшнепів» Хвильового, п'єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати. Що там написано, у цьому щоденнику? В усіх тих текстах?

…Я випростовуюсь і повертаю батькові Володимира непотрібну лопату, намагаюся підібрати слова, щоб хоч якось його втішити. Але слів немає. Тож я опускаю очі і раптом — бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті.

— Знайшла! — вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді — всю загублену українську літературу.

Прощаючись, я обіцяю батькові Володимира, що зроблю все, аби про його сина говорив світ».

Комунізм = Рашизм

У дописі Інституту національної пам'яті написали, що тільки пригадували Вікторію Амеліну, яку знайшла щоденник Володимира Вакуленка. І ось – її не стало у його день народждення.

«Комунізм = Рашизм». Злочини окупантів за сто крайніх років не змінилися і потребують свого Нюрнбергського процесу: і над сучасним російським агресором – і над їх попередниками», – йдеться у дописі.