«Найкращі книги про війну напишуть ті, хто не писали до цього»: у Рівному відбулася творча зустріч з Павлом Казаріним

01 Червня 2023, 11:31
Павло Казарін РЕПОРТАЖ 661
Павло Казарін

У Рівному український письменник, журналіст та військовий Павло Казарін презентував свою книгу «Дикий Захід Східної Європи», яка отримала відзнаку «Книга року BBC» у 2022 році у номінації «Есеїстика».

Захід пройшов 30 травня у Рівненському академічному обласному театрі ляльок.

«Дикий Захід Східної Європи» – авторська хронологія новітньої української історії, яку Павло Казарін формував з 2014 року, сподіваючись, що ця книга не матиме продовження. Втім, 24 лютого 2022 року війна перейшла у нову фазу, Павло Казарін долучився до лав Збройних сил України й тепер не має відповіді на питання – чи напише він колись ще одну книгу про російське вторгнення в Україну. Рівнянам цього вечора письменник розповів про зміну своєї ідентичності, актуальність книги, армійські будні та плани на майбутнє. Відвідала подію і журналістка Район.Культура.

Перші автографи у автора шанувальники беруть ще на вході до театру. Там Павло охоче позує для світлин та спілкується зі знайомими, які прийшли підтримати його цього вечора. У ламповій атмосфері зали з приглушеним світлом, де стоїть така тиша, що можна було б говорити без мікрофона, Павло починає свій виступ із подяки усім, хто завітав на захід. Каже – дуже радий відвідати Рівне й охоче та відверто відповість на всі запитання, які хвилюють людей про стан справ в українській армії. Втім, поки скаже усе те, що хочеться сказати.

«У мене часто питають – чи змінює армія людей. Я вам відверто скажу – трохи змінює. Хоча насправді дуже важко всередині себе відчути якісь зміни. Тобі повинен хтось ззовні прийти й сказати: «Дивись, ти от на це не так реагуєш і на це не так реагуєш». Я, наприклад, почав казати «крайній» замість «останній». Те, над чим я завжди іронізував, коли жив цивільним життям», – розпочинає розповідь Павло Казарін.

Пояснює це військовий тим, що коли ти опиняєшся на війні, то розумієш, що навколо тебе починаються процеси, які ти зовсім не можеш контролювати.

«Я до війни був контрол-фріком. Так називають людей, які намагаються контролювати геть усе, що відбувається у їхньому житті. В армії про це треба забути в перший тиждень своєї служби, тому що ти не контролюєш геть усе. Ти віднині – майно ЗСУ. Вони відповідають за те, де ти знаходишся, чим тебе годують, чим ти займаєшся. В армії твоє життя залежить не від того, наскільки ти круто все прорахуєш, воно залежить від випадковостей. Тому такі речі як дружній вогонь, траєкторія польоту осколків, свої міни й ворожі міни ти ніколи не прорахуєш. Саме тому кажуть, що в окопах не буває атеїстів. Тому що віра у щось – це спроба захиститися від невизначеності. Від випадку. Це спроба домовитися з кимось вищим – давайте зробимо трохи менше випадковостей в нашій службі. Хтось вірить в Бога, хтось вірить в прикмети. І віра в прикмети це теж спроба домовитися з обставинами, щоб обставини тебе не підставляли. Тому зявилося в моєму лексиконі слово «крайній» замість «останній». Я дуже сподіваюся, що воно піде з мого лексикону тоді, коли я зніму піксель», – зізнається Павло.

Писати книгу «Дикий Захід Східної Європи» Павло Казарін завершив 2021 року. А єдину презентацію до початку повномасштабного вторгнення Росії встиг провести в одному місті – Маріуполі. Тепер автор вважає це цінним спогадом, адже встиг побачити Маріуполь, доки він ще був «живий».

«Коли почалося повномасштабне вторгнення, я взагалі не пам’ятав про цю книгу. Я не знав, яка її доля. Видавництво було в Харкові, склади з книгами – так само в Харкові. Яка доля їх спіткала – ніхто не знає. У 2022 році я про неї не згадував, аж доки наприкінці року видавництво не написало мені, що вони вже втретє додруковують наклад. І для мене це було дивним відчуттям. Ми тоді стояли на Лиманському напрямку, по нас працювали мінометами. Я сиджу біля старлінка, читаю це повідомлення і думаю: «Чому її досі друкують, чому вона досі на неї є попит?» Тим більше жодних презентацій не було, жодної інформаційної підсвітки у неї не було. У мене є припущення. Ідентичність людини, те, як людина себе визначає у своєму житті, складається перш за все із суми подій, які в житті цієї людини сталися», – розмірковує письменник.

За словами Павла Казаріна, він був суто російськомовним хлопчиком з Сімферополя, який народився і виріс в російськомовному російськокультурному оточенні. Навколо нього було багато людей, які вважали російський прапор своїм прапором, а Москву – столицею своєї країни, а не Київ. Письменник переконаний, що у нього майже не було шансів стати людиною з україноцентричними поглядами на життя, доки не стався Майдан і анексія півострова.

«Історія про майдан – це була певною мірою історія про те, що ось є такий український потяг, який намагається вирватися з цього пострадянського депо і виїхати кудись в Європу, а один з вагонів цього потягу обов’язково буде мій, кримський. І нехай він на кожній зупинці зриває стоп-кран і плює насіння в тамбурі, але все-таки він нікуди не подінеться і з потягом в ту Європу, в європейські правила життя виїде. А потім почалася анексія Криму і було відчуття, що з цього потягу відчепили твій власний вагон і причепили до потягу, який йде не те що на схід, а в минуле. У те минуле, яке живе поперек усього, у що ти намагаєшся вірити», – проводить паралелі автор.

Саме анексію півострова Павло Казарін називає подією, яка змусила його шукати себе і відповіді на запитання, ким він себе вважає. Адже у більшості жителів Криму на той час була одна ідентичність – кримська. Пошук своєї ідентичності є однією з наскрізних тем книги.

«Я намагався все одно залишатися в Криму, але зрозумів десь в жовтні 2014 року, що я знаю траєкторію цих рейок, я знаю, куди вони ведуть і треба збирати речі, пакувати в багажник і виїжджати на український материк. Саме так я і зробив у 2014 році. Для мене це дуже важлива історія, тому що я знаю, що люди змінюються, що можуть змінюватися навіть цілі регіони й ми впродовж нашого життя доводили в нашій країні це неодноразово. Я дуже не люблю фразу, що, мовляв, нічого не змінюється і все залишається так, як було. Тому що наша країна – найкращий доказ того, що змінюється геть усе», – переконує Павло Казарін.

Автор наводить різні приклади того, як за останні роки Україна кардинально змінювала вектори свого руху та розвитку, як-от вибірка політичних сил, за які голосували українці впродовж незалежності. 

«У мене колись був особистий нічний кошмар. Я про нього писав у книзі. Це прокинутися у вересні 2013 року. Уявіть собі, що ви прокидаєтесь у вересні 2013 року. І ви знаєте геть усе, що буде далі: Янукович не підпише асоціацію, студенти будуть протестувати, їх будуть розганяти кийками, наступного дня збереться Майдан, який будуть намагатися штурмувати, виштовхувати з київських вулиць, він буде залишатися, потім буде розстріл людей, люди все одно з дерев’яними щитами будуть іти під кулі, Янукович врешті-решт залишить країну, росіяни вторгнуться в Крим, потім вони вторгнуться на Донбас, захоплять Слов’янськ, Донецьк. Усе це ви знаєте саме тоді у вересні 2013 року. Але до кого ви з цим знанням підете?» – ставить запитання Павло Казарін.

Із залу чутно глухе: «Ні до кого».

Своїй розповіді письменник присвячує менше ніж годину, щоб дати змогу аудиторії поставити запитання на найрізноманітніші теми: присутність жінок в армії, долання страху, майбутнє України у цій війні та повернення до цивільного життя після армії.

«Іноді я в армії помічаю, що у мене обмежений емоційний ресурс. Тобто коли виникає можливість щось подивитися, то ти не йдеш і не вмикаєш кіно, яке виграло «Оскар», або завойовувало «Золоту пальмову гілку». Усе, що я можу дозволити собі подивитися в армії – це мультфільми від Pixar: «Валлі», «Думками навиворіт», «Енканто». Я теж дивився лекції з історії України Тімоті Снайдера. Але емоційний ресурс обмежений. І кіно буває різне: те, яке підіймає серйозні теми, пропонує тобі емоційну залученість, де ти співчуваєш героям. А іноді, коли в тебе обмежений емоційний ресурс, єдине, що ти можеш подивитися – серіали «Друзі», «Теорія великого вибуху» і повнометражні голлівудські мультфільми, в яких обов’язково наприкінці є хепіенд. Тому що навколо тебе багато не хепіенду», – розповідає Павло про те, чого бракує на війні.

Щодо книги, то, на думку письменника, найкращі книги про цю війну напишуть ті, хто до цього ніколи не писали.

«Як той самий Ремарк, про якого ми любимо згадувати в контексті післявоєнної літератури. Це історія про те, що люди сідають писати, не тому, що вони хочуть, а тому, що не можуть не писати. Їм треба виплеснути, вихаркати той біль, який вони принесли з собою з війни. Нічого немає випадкового в тому, що два найкращі письменники, які писали книги про АТО й ООС – Сергій «Сайгон» з книгою «Грязь» і Мартін Брест, який написав книгу «Піхота». Вони до війни ніколи не писали, але вони воювали й сіли писати після війни, тому що не могли не писати.

Автор впевнений, що про повномасштабне вторгнення повинен зявитися новий крутий пласт літератури й ми відкриємо для себе багато нових імен.

«Я думаю, що якось українська література впорається без другої книги Павла Каразіна. Це не обовязковий елемент української літератури. Можливо, з’явиться, а можливо, ні. У мене горизонт планування коротший. Я не знаю, що буде зі мною після війни», – підсумовує автор.

Коментар
13/06/2024 Середа
12.06.2024
11.06.2024
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром