Казка відображає наші реалії: як у Луцьку готували нову постановку про Котигорошка

Репертуар Волинського обласного академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка поповнився новою постановкою «Котигорошко», за п'єсою українського письменника Андрія Шияна. 

Прем'єра відбулася 19 березня, і здійняла чималий успіх серед глядачів. Про роботу над постановкою, музичним оформленням, про мораль та приховані символи журналістка Район.Культура поспілкувалася з режисером-постановником казки Ярославом Ілляшенком.

За словами постановника, у нього було багато планів: поставити комедії, трагедії, драми. Але розпочалася війна, і ці задуми стали неможливими. Зацікавленість у творчій роботі зменшилася, але не зникло бажання працювати над новими постановками. 

«Перечитуючи п’єси, я зрозумів, що лише дитяча казка дозволяє мені радіти», – каже режисер.

Ярослав Ілляшенко каже, що казка найточнішим чином відображає наші реалії. Там є добро і зло. Зло намагається знищити добро, і добро його перемагає.

«Зло може здаватися непереможним. Воно темне, страшне, люте, ненависне і впливає на людей таким чином, що ті втрачають перед ним волю. Та маленький хоробрий хлопчик, який має за що боротися – робить неможливе, долає найстрашніші темні сили. Кожна дитина має вірити, що неможливого можна досягнути. Я сподіваюся, що нам вдасться передати цей урок та мораль дітям», – зауважує режисер.

Також Ярослав розповів, що з дітьми, які грають у виставі, працювала його дружина Ірина Ілляшенко. Зараз вона працює над створенням своєї дитячої студії у Палаці культури, тому вона взяла над ними опіку і навчала їх гри на сцені.

«Можливо, й у дітей в залі виникне бажання опинитися на сцені, доєднатися до цього дійства. Проте, маю визнати, що, мабуть, найбільше в театрі маленьким глядачам подобається спостерігати, як бавляться саме дорослі», – ділиться постановник.

Не обійшлося під час підготовки вистави й без проблем та перешкод, які створюють сучасні реалії воєнного часу.

«Повітряні тривоги й тривожність людей. Війна – це зміна цілої парадигми існування людства. Вона впливає на людей, роботу, емоційний стан… Та кожен, хто працював над цією постановкою, розумів, що ми робимо виставу для дітей. Тож актори повністю віддавалися на репетиціях. Ми навчені сміятися на сцені, навіть коли переживаємо жахливі події. Чи навпаки – виривати собі душу, коли хочеться радіти», – пояснює Ярослав Ілляшенко.

За словами режисера, війна дуже вплинула й на саму постановку. Якби не було цієї ситуації, це була б зовсім інша казка. У ній було б більше розваг, пригод. Вистава була б більше комедійного характеру і легша в подачі та сприйнятті. 

«Я б сказав, що війна зробила її навіть дещо похмурою. Якщо говорити про маленьких глядачів, то ми часто не дооцінюємо дітей, якщо думаємо, що ті не здатні зрозуміти головну думку п’єси. Діти ще не можуть зрозуміти світ так, як ми. А ми не можемо побачити світ так, як вони його бачать. Ми цього, на жаль, не пам’ятаємо. У нас є спогади про це на рівні емоцій, тому ми часто хочемо повернутися в дитинство, відчути себе в цьому стані. Проте як взагалі відбувається ця «фантасмагорія» пригадати неможливо. Але я вважаю, що вони розуміють набагато більше, ніж дорослі», – розповідає Ярослав.

Розповів постановник і про те, як обирає музичне оформлення для вистав.

«Процес завжди різниться. Іноді спочатку з’являється музика, а під неї вже підбирається п’єса. Слава Богу, що ми живемо в часі, у якому маємо доступ до всіх творів та надбань культури людства. Підбирати мелодії до вистав мені допомагає актор нашого театру Микола Герел. У нього дуже хороший музичний смак, а також багата фонотека», – пояснює режисер.

Ярослав Ілляшенко каже, що у мистецькому світі існує принцип пасивної скульптури, коли ти рухаєшся по світу, і береш до свого саду чи будинку всі речі, які тобі сподобалися: камінь, гілку, все, що тобі приглянулося. У випадку з постановкою, він помічає ситуації, які не так часто трапляються у житті, слідкує за тим, як хтось робить звичні дії інакше, читає книги на схожу тематику.

«Найкращий скарб – люди. Знайти людину, зацікавлену у своїй справі, з великим багажем знань – це щастя. Ти не можеш осягнути та зануритися повністю у всі особливості її роботи, але один вечір з нею наповнює тебе. Опісля спілкування, знаходиш цінну інформацію, хорошу книгу, композитора ... Саме за таким принципом я працюю з музикою. Я вважаю, що п’єса хорошого автора, написана про людей, життя, про справжні почуття вже несе в собі музику – для кожного свою. Я намагаюся почути її. Я стараюся обирати хороший літературний матеріал, який буде цікаво перечитувати й відкривати саму музику п’єси, її конструкцію. А також слухаю хорошу музику під час читання п’єси. Потрібно знайти зачіпку – коли вона відбулася, вже цей клубок розкручується сам… Сцена і музика знаходять один одного. Це механізм, який або починає жити своїм життям або ні», – пояснює режисер.

Вмінням розуміти та розрізняти справжню музику від синтетичної, постановник завдячує своєму оточенню. 

«Моя перша вчителька музики Лукач Марія Іванівна, можливо, не так навчила мене гри фортепіано, як чути мелодію. Також моя мама працювала в музичному відділі в бібліотеці, тому я змалку міг слухати заборонену в радянському союзі музику», – зауважує Ярослав.

У виставі використовуються також різні спецефекти: дим, світло, сніг. Та режисер каже, що багато хотів би ще додати. Тому що, сучасний театр – це сучасний актор і технології.

«Технології розвиваються з шаленою швидкістю і хотілося чим більше новітніх сценічних рішень. Але це дуже дорогі речі. Це вже мова про мирне життя, розквіт країни, побудову красивого багато суспільства – тоді про це можна буде говорити. Зараз це не на часі – витрачати гроші, вкладати їх у розваги не є правильним, на мою думку», – пояснює Ярослав Ілляшенко.

Режисер каже: задумом було показати штамповане стереотипне зло і якомога яскравіше відмежувати його від добра. Щоб було чорне і біле. 

«Кожен бачитиме у постановці відображення власної дійсності, але я не ставив собі за мету завуалізувати якісь символи у казці. Навіть навпаки. Зараз мають бути такі казки, аби зникла толерантність до півмір, до сірих тонів. Адже упродовж багатьох століть через терпимість було стільки війн, страждань і пролитої крові, тому потрібно обірвати це зараз. Таким чином, хотів показати й абсолютне наївне добро, яким зазвичай і користується зло – вмінням прощати, любити. Тому добро у цій казці просте, наївне, але непереможне», – пояснює режисер-постановник.

Ярослав Ілляшенко каже, що наша земля народжувала «котигорошків» і буде народжувати. Неважливо скільки у злодія голів, крил і зубів, неважливо куди вороги заведуть Оленку: брати прийдуть, повернуть її додому і покарають кривдників.

«Коли Змій викрадає Оленку і заморює її братів – це перемога темної сторони. Але минає час, діти виростають, як горох на землі, йдуть на нападника і виборюють своє. І вони робитимуть це доти, доки вороги не дадуть нам спокій», – зауважує режисер.

Фото Віталія ВІЖАНСЬКОГО