Важко знімати свою країну, яку нівечать: у Рівному показали документальний проєкт «Сильні, як земля»

У Рівному відбувся прем’єрний показ документального проєкту «Сильні, як земля» про життя українців під час війни.

Захід пройшов 2 березня у захисному укритті-артгалереї Рівненської обласної клінічної лікарні імені Юрія Семенюка. Переглядала стрічку, дізнавалася, як проходили зйомки та збирала перші враження героїв і глядачів журналістка Район.Культура.

Загалом до проєкту увійшли історії людей з чотирьох областей: двох, які частково були окуповані російською армією, – Київської та Чернігівської, а також двох тилових – Львівської та Рівненської.

Читайте також: Сильні, як земля: як знімали проєкт про життя українців у тилу під час війни

Серед рівнян героями проєкту стали працівники Рівненської обласної філармонії, Рівненської обласної клінічної лікарні імені Юрія Семенюка та художник Костянтин Качановський.

«Дуже боляче було дивитися на Чернігівщину й Київщину. Ми все-таки тилова область, ми просто виконуємо свою роботу. А от ці люди, ці емоції… Дивлюся цей фільм вже втретє і я закохалася в цих героїв», – зізнається після перегляду директорка Рівненської філармонії Елеонора Стеценко.

Читайте також: Відродження органної музики: хто стоїть за королем інструментів у Рівному

Сльози навертаються на очі багатьох присутніх, бо людям на екрані важко не співпереживати. Фермер з Київщини, господарство якого розтрощили росіяни й вбили більше ніж 150 корів. Бабуся, яка під обстрілами поспішала нагодувати та подоїти наляканих від обстрілів тварин, втратила ногу, але отримала в Австрії протез і повернулася до рідної хати. Мешканці Будинку для людей похилого віку, яким без світла й води доводилося виживати в окупованому росіянами селі.

«Сльози були. Сльози більше сили, ніж відчаю. Радість була за нас усіх і бажання щось робити для того, щоб швидше все закінчилося. Найбільше запам’яталася бабуся і фермер молодець – дуже сильна людина. Тому що коли ти бачиш 150 знищених твоїх рідних корів… Я займаюся собаками, конями, тож уявляю як це. Багатьох коней привозили до нас. Сьогодні з тренером водили їх і він каже: «Минулого року в цей час тут всі стайні були зайняті, стояли багато коней, яких везли за кордон». І слава богу вони залишилися живими, але було дуже багато розстріляних, як і корів. Коли це побачила, це так вразило. Кожен герой був абсолютно цікавий, достойний», – ділиться враженнями тренерка розумних ігор для дорослих Тетяна Кравчук.

Тетяна Кравчук

Та клубок у горлі під час перегляду не порівняти з тим, як боляче було фіксувати ці кадри, переконує режисерка Людмила Мельник. Адже знімальна група розуміла – перед ними співгромадяни, а найболючіше – дивитися, як знищують твою країну.

«Важко знімати про свою країну, яку нівечать. Я багато їздила по світу, знімала багато програм. Бачила африканські країни – та ж Руанда, яка пережила громадянську війну. Ти дивишся і в тебе сльози навертаються. Але коли ти у своїй країні бачиш, як постраждали люди, тобі прямо ріже понад усе. Ти спілкуєшся з людьми й вони переживають це ще раз – всю окупацію, коли вони з тобою спілкуються. Ще раз ті жахи, які вони бачили. Ти розумієш, що твій професійний обов’язок – це дізнатися, але дуже важко дивитися, як люди це переживають. Важко бачити ці понівечені заправки, будинки, повністю знищені села. Але дуже приємно, що люди туди повертаються і починають відновлювати життя», – розповідає Людмила.

Людмила Мельник

Відновлення – це одна з наскрізних тем проєкту, адже його герої, попри все, намагаються повертатися до звичного життя та рухатися вперед.

«Я вперше в Рівному, але цей рік зробив нас такою великою родиною. Власне, про це, мабуть, наш фільм. Він народився з любові до нашої країни, до людей, які в ній живуть. Це фільм про звичайних людей, яким болить, які проживають цю війну, але знаходять в собі сили йти далі, відновлювати свої села, міста, улюблені закутки. І в цьому наша сила – навіть у війні ми в чорному можемо бачити біле. Ми розказуємо історії цих людей для того, щоб підтримати одне одного і розказувати про це світу», – підкреслює продюсерка Анна Слюсаренко.

Анна Слюсаренко

Прикладом стійкості стали, зокрема, харківські лікарі, яким довелося евакуйовуватися до Рівного. Тут фахівці, попри все, продовжили свою роботу, знайшли прихисток у своїх колег та навіть відкрили Центр кардіоторакальної хірургії.

«Рік тому після початку російської агресії кожного з нас торкнулась війна. Нікого вона не залишила осторонь. Наша лікарня прийняла більше ніж 100 людей, які були внутрішньо переміщеними особами. Добре, що ці люди залишаються в Україні. Добре, що вони не їдуть за кордон. Вони дуже успішно працюють в нашій лікарні, підсилили наш колектив і, звичайно, коли з ними спілкуєшся, вони показують ці фото: розбиті вікна, вбиті люди… Це не може якось не передаватися нам усім», – відзначає директор Рівненської обласної лікарні Віктор Ткач.

Саме укриття лікарні, яке перетворили на галерею, стає однією з локацій проєкту і символом того, як українці навіть під ракетними обстрілами облаштовують для себе комфортний простір. Тут на стінах – кольорові малюнки, а серед експонатів – картини рівненського художника Костянтина Качановського. Митець зізнається: фільм проймає і команді у стислій формі вдалося передати усе найважливіше.

«За всю історію України усі наші фільми, вся інформація, яку нам подавали, проходили цензуру. Спочатку через Радянський союз ми не могли висловити й показати нашу історію. Потім, коли Україна нарешті стала незалежною, теж не було такої можливості – всім було не до того. А сьогодні, коли на нас дивиться увесь цивілізований світ, такі фільми й проєкти, як на мене, це неймовірно важливо, щоб Україна була постійно в інформаційному просторі», – зауважує Костянтин.

Читайте також: Рівненський культурний десант, або Як мурали Костянтина Качановського підіймають український дух від Харкова до Херсона

Костянтин Качановський, Людмила Мельник, Анна Слюсаренко

Документальний проєкт «Сильні, як земля» вже презентували не лише в Україні, а і за кордоном. Покази відбулися у Словаччині та Канаді, а також заплановані у Латвії й Польщі.

«Нам говорять після показів фільму: «Ваші люди чомусь так вірять у перемогу, а от ми так не віримо». А ми відповідаємо: «Повірте, вірте, як і ми, вірте, як українці». Україна стоїть зараз на захисті світла, Україна є щитом від російської агресії. Наше завдання – далі говорити світу про те, що нас варто підтримувати», – підкреслює Анна Слюсаренко.

Українці та іноземці сприймають цю стрічку по різному. Тим, хто не відчув на собі жахи війни, буває важко пропустити крізь себе та осмислити цю емоцію. Когось може злякати пафосність висловлювань чи стовідсоткова віра українців у перемогу. Але у присутніх в залі навряд чи вийде з голови картинка з випаленим полем пшениці, ракетами, які стирчать із землі за кожних кілька метрів, вбитими тваринами й розгромленими будинками.

«Не віддавайте нікому України, бо вона наша», – каже бабуся – одна з героїнь стрічки, яка із протезом замість ноги працює на городі й висаджує полуницю.

Її оптимізм вразив кожного, хто прийшов на показ, і спонукає не просто вірити у перемогу, а працювати більше і якісніше, щоб вона настала якомога швидше. Автори фільму переконані, що все це можливо, бо на власні очі побачили – українці сильні, як земля.

Переглянути проєкт усі охочі можуть за посиланням.