Будинок зі скалок: про що український фільм, який претендує на Оскар
-
-
>
-
>
-
>
3123
У рамках Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA відбулося обговорення документального фільму «Будинок зі скалок».
Онлайн-розмову організував ВОГО «Волинський прес-клуб». У ній взяли участь лінійний продюсер і другий режисер фільму, співзасновник фонду «Голоси дітей» Азад Сафаров, співзасновниця фонду «Голоси дітей» Олена Розвадовська, заступниця керівника аналітичного департаменту Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) Оксана Філіпішина, працівниця притулку та героїня фільму Маргарита Бурлуцька, а також глядачі фільму «Будинок зі скалок», серед яких й була журналістка Район.Культура. Модерувала зустріч керівниця ВОГО «Волинський прес-клуб» Богдана Стельмах.
Кінострічка данського режисера Сімона Леренґ Вільмонта була створена у співпраці Швеції, Фінляндії, Данії та України за підтримки Держкіно. Зйомка тривала два роки у дитячому притулку у Лисичанську. Нещодавно стрічка потрапила до короткого листа номінації на Оскар.
Фільм демонструє наслідки впливу війни на долі людей, зокрема – на дитячі долі. Головна сюжетна лінія – історії дітей із Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації дітей, а також їхніх вихователів, які намагаються забезпечити дітей любов’ю та створити безпечні умови біля лінії фронту.
Стрічка піднімає гостру проблему нашого суспільства – байдужість з боку батьків. Адже саме через їхню неувагу, діти потрапляють до притулку, де живуть дев'ять місяців. Період, який проживає дитина в притулку – це таке собі чистилище: чи повернеться вона до своїх біологічних батьків, чи її забере прийомна сім’я, чи піде в інтернат.
Головна мета – показати дитину, дати їй місце в цьому фільмі, показати її без фільтрів.
«Усі історії дітей ти пропускаєш крізь себе. Дуже важко спостерігати за дитиною, яка чекає на матір, балакає з нею телефоном й мати обіцяє, що забере її. Дитина біжить на дзвінок у двері, виглядає у вікно, думаючи що мама от-от прийде… Тож я у таких випадках дзвоню до матері й кажу їй, що вона найважливіша у житті дитини, що та її чекає і любить», – розповідає Маргарита Бурлуцька, героїня фільму, вихователька-методистка Лисичанського притулку.
Aзaд Сaфaрoв, лінійний продюсер і другий режисер фільму розповів, що найбільшою складністю під час зйомки було саме потрапити в притулок.
«Легше потрапити в інтернати, аніж до притулку. Це дуже закрита система. Ми 3-4 місяці переписувалися з губернатором області, з міською адміністрацією, щоб нас пустили в притулок у Торецьку. Але представники влади сприймали нас як журналістів, які шукають скандали», – розповів режисер.
Згодом знімальній групі порадили поспілкуватися з Оленою Розвадовською, правозахисницею та співзасновницею фонду «Голоси дітей». Вона запропонувала їм поїхати до Лисичанська, та завдяки знайомству зі заступницею губернатора, їм дозволили знімати у притулку.
«Коли ми провели свій перший знімальний день, то сказали їм, що приїдемо завтра. Вихователі запитали: «Як завтра?». Бо думали, що ми прийшли один раз, зняли, і пішли. «Та ні. Ми ще тут будемо два роки ходити». Але вже на третій день зйомок атмосфера була більш дружна. Нам пощастило, що ми змогли знайти серед вихователів друзів та заслужити їхню довіру», – поділився деталями процесу зйомки Азад Сафаров.
Складність цього фільму полягала в тому, що у стрічці «Віддалений гавкіт собак» був лише один герой, одна історія. А під час зйомки «Будинку зі скалок» потрібно було дивитися ширше, виокремити кілька сюжетних ліній.
Знімальна група приїжджала до притулку кожного другого місяця. Тому передбачити хто ж буде головним героєм їх фільму було складно. Бувало таке, що група пів року знімала одну дитину, а потім розуміла, що, можливо, варто сконцентруватися на іншій історії. Або ж планували, що певна дитина точно увійде у фільм, а коли приїжджали до притулку, виявлялося, що її вже за той час повернули до родини. Тому постійно доводилося щось змінювати.
«Остаточна версія фільму – 250 годин. Ми випустили лише 60 хвилин. Можете уявити, з яким болем ми його скорочували, і скільки туди не увійшло. Багато чого змінилося впродовж процесу та розвитку зйомки. Ми до останнього не знали, хто буде голосом цього фільму. Врешті-решт ним стала Маргарита Миколаївна (вихователька – прим. авт.)», – розповів Азад Сафаров.
«Чому ми обрали цю тему? Бо війна опосередковано впливає і на родину також. Дорослі втрачають роботу, починають зловживати алкоголем і «забивати» на свою родину. Ми прагнули показати, як діти перебувають між двома війнами. Перша – ззовні, агресія росії проти України та друга – у їх домівках, де батьки зловживають алкоголем та наркотиками, б’ють матерів або дітей. У нас не було цілі щось прикрасити. Мало того, що ці діти живуть із війною, вони ще позбавилися можливості бути поруч з батьками», – пояснив мету фільму сценарист.
Оксана Філіпішина, заступниця керівника аналітичного департаменту УГСПЛ зауважила, що фільм має входити до програм навчання соціальних працівників. За її словами, він оголює не лише проблеми дітей, а є полем діяльності для дорослих, аби ті навчилися, як уникати дитячих трагедій та помилок у вихованні.
Усі учасники обговорення визнали, що кінострічка емоційно складна. Азад Сафаров зізнався, що навіть режисер Сімон Вільмонт кілька разів плакав під час зйомки. Йому було важко слухати діалоги дітей з батьками. Коли Азад перекладав Сіону репліки героїв, він кілька разів перепитував його: «Вона дійсно так сказала? Ти нічого не плутаєш?».
Аби допомогти режисерам зрозуміти стан дітей, Олена Розвадовська пояснювала їх поведінку та світогляд з психологічної точки зору.
«Це батьки інтерпретували, що життя в інтернаті є хорошим рішенням, бо там є ліжко і триразове харчування. Але це не так… Дуже сподіваюся, що ми будемо ширше дивитися на проблематику: не стільки в контексті дітей чи інтернатного виховання, а в контексті прав, поваги до прав кожного з нас, в контексті етики та історії дитини. Бо дуже легко засудити маму, яка пиячить, але це мати цієї дитини. Якими б не були батьки, діти завжди їх будуть захищати, любити та прагнути повернутися до них», – пояснила почуття дітей Оксана Філіпішина.
Фільм викриває і незахищеність соціальної сфери, хронічне недофінансування соціальних закладів. Слабкою струною є вигорання соціальних працівників, які працюють у важких умовах та не отримують достатньої винагороди. Потенціал вихователів не є безмежним. У сучасних умовах війни на них накладено багато обов’язків та проблем, а окрім цього, вони мають опікуватися дітьми різного віку та характерів, дітьми, які потребують особливої уваги, підтримки та допомоги.
«Коли ми потрапили до притулку в Лисичанську і пробули там кілька годин, ми відчували таку турботу і любов! І це не пафосні слова. Ми побачили, що Маргарита Миколаївна, Ольга Вікторівна знають кожну дитину. Вони пам’ятають усі випадки з дітьми, які трапилися за 20 років їх роботи, настільки вони пропускають їх крізь себе. Це неймовірно, що ці люди залишилися досі на своїй роботі. Було б чудово, якби законодавці щодо усиновлення приїжджали до притулку і спілкувалися з тими, хто безпосередньо говорить з дітьми, бачить їх проблеми», – поділився своїми думками Азад Сафаров.
Режисер також розповів і про інший бік батьківства. Він бачив випадки, коли мати народжувала заради грошей та виплат, а згодом її не турбувало подальше життя її дитини. А коли матір позбавляли батьківських прав, вона народжувала ще одну. Траплялося, що у таких родинах було 8-10 дітей і немає жодних механізмів блокувати подальші витрати жінці, яку вже двічі позбавляли батьківства.
Під час зйомки фільму Маргарита Бурлуцька та інші вихователі переживали, як відбуватиметься процес фільмування, переймалася тим, що діти незачесані, а стіни не пофарбовані.
«Але фільм не про це, він про атмосферу», – каже Олена Розвадовська.
«Лисичанська служба у справах дітей – дуже сміливі люди, бо не кожен зможе чесно розповідати про проблеми, які там є, без удавань, що все добре. Камера оголяє, і ти ніколи не знаєш, який кінцевий продукт отримаєш. Це створює певний бар’єр. Нам пощастило, що ми натрапили на людей, які справді хочуть змін заради дітей», – висловила своє схвалення вихователям Розвадовська.
Назва «Будинок зі скалок» символічна. Вона показує, що кожна дитина мріє про свій будиночок, свій дім, де їй добре. А скалки – розбиті долі, які намагаються склеїтися в одне ціле. До того ж під час перших днів зйомок, знімальна група їхала Луганською областю по лінії фронту, й почула гучний звук. Як з’ясувалося пізніше, це була ракета, яка приземлилася за 10 метрів від їхнього авто. Хвиля вибуху вибила вікна в машині, а на пасажирів обсипалося скло.
«Мені здається, що ті скалки, які впали на нас, дуже добре символізують те, що ти ніколи не знаєш, що відкриєш для себе, коли торкаєшся таких глибоких тем», – розповіла про свої почуття правозахисниця.
Наприкінці Азад Сафаров подякував за можливість ще раз підняти дискусію стосовно прав дитини.
«Мета була – не просто зробити фільм і показати його на фестивалях. Усі творці фільму вболівають за системні зміни. Ми усі підштовхували Олену Розвадовську відкрити фонд «Голоси дітей», щоб робити якісь глобальні ініціативи, щоб щось змінити в цій системі. Для цього треба багато часу, багато об’єднаної роботи правозахисників. Зараз війна нас трішки від цього відволікла, але сподіваюсь, що після перемоги України ми повернемося до того, щоб просувати ідеї, ініціювати законодавчі зміни. Тому що допомога дітям в інтернаті – це наслідок. А важливо ще і працювати з батьками», – зазначив режисер.
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
