Посібник, як пережити скорботу: у Луцьку говорили про книгу Войцеха Тохмана

У Луцьку відбулася презентація книги-репоpтажу польського журналіста «Ти наче камінь їла» Войцеха Тохмана.

Захід, який пройшов 20 грудня у стінах Волинської державної обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки, організували «Фронтера» спільно з Генеральним консульством Республіки Польща в Луцьку. Подію відвідала журналістка Район.Культура.

На зустрічі був також присутній Андрій Бондар, перекладач книги Тохмана та Анна Злотова. Модерувала захід Катерина Рубан.

Книга присвячена війні в Боснії та Герцеговині 1992-1995 років. У ній журналіст особливу увагу відвів розповіді про пошук масових поховань мусульман, яких убили під час «етнічних чисток».

Автор поділився своїми міркуваннями щодо геноцидів здійснених у світі. До Боснії письменник поїхав в рамках Польської гуманітарної акції на переломі 1992-1993 років. На той час йому було 23 роки, і він був дуже збентежений військовим конфліктом. Тож вирішив, що мусить поїхати туди та перевірити, як розвиваються події.

Потрапивши в Сараєво, яке перебувало під облогою підрозділів Югославської народної армії (ЮНА), він побачив замерзлих, настрашених, голодних людей, які були змушені покинути місто, проте не всі мали змогу.

У 1994 році майже мертве Сараєво досі перебувало під облогою. Невдовзі йому вдалося прибути до Боснії на військовому літаку. Опісля приїзду, журналіст дізнався, що на ринку Маркале однієї гранатою було знищено 80 людей.

Проте місцеві жителі намагалися і далі працювати, влаштовували концерти, вистави, співали й танцювали… Прагнення населення продовжити звичне життя вразило польського репортера.

У 2000 році автор знову приїхав у Сребреницю, щоб перевірити, як живуть люди після різанини у 1995 році. Там, у кав’ярні Войцех випадково познайомився з Евою Кльоновською, антропологинею, яка займалася ексгумацією вбитих. Вона зацікавила його своєю місією – ідентифікацією померлих, показавши інструменти, якими користувалася у своїй справі. Так він приєднався до її досліджень.

Головною ідеєю книги стало очікування групи жінок, яка стояла над трупами й чекала ідентифікації решток їх померлих родичів. За мусульманськими віруваннями, людину можна вважати померлою і мати право сумувати за нею лише після того, як тіло опізнали і його поховали, виконавши усі ритуали та прочитавши молитву. Лише тоді родичі могли відпустити цю трагедію.

Складністю у написанні книги було те, що Тохман, як репортер, не мав права оповідати про свої переживання і почуття, які виникали у нього. Важливіше – передати почуття людей, жінок під час процедури ексгумації.

«Репортер має бути сильним і слабким, водночас. Сильним – для того, щоб прийняти цю ситуацію і пережити її. Слабким – для того, щоб проявляти емпатію. Журналіст має мати обладунки, щоб захистити себе від світу, і світ від себе», – розповів про особливості своєї роботи Войцех Тохман.

Перекладач книги Андрій Бондар розповів, що дуже довго пропонував видавництвам роботу Войцеха. Але перше видання книги у 2009 році не викликало резонансу серед української аудиторії.

«Мої польські друзі розповіли про Тохмана, і сказали, що він – зірка польського репортажу. Я досить швидко переклав книгу – це зайняло місяць. Але опісля я отримав свою першу депресію в житті, яка тривала пів року», – поділився своїм досвідом Андрій Бондар.

Згодом журналіст поїхав до Руанди, щоб глибше дослідити явище геноциду, адже і там народності хуту вбивали етнічну меншину тутсі.

«Зрозумійте, що геноцид не зводиться до вбивства. Це набагато глибший процес. Як правило цей процес впроваджують політики. В Руанді жертв геноциду називали тарганами. Гітлер називав євреїв щурами, які розносять воші. Тож для того, щоб відправити людей вбивати, потрібно створити міф, аби вони погодилися на це й повірили, що таким чином роблять корисну справу», – зазначив журналіст.

Автор розповів, що примирення між хуту і тутсі здійснювалося на політичному рівні й було примусовим. Кати й жертви мусили жити разом. На банерах, присвячених річниці геноциду, не забували додавати написи: «Не всі хунти вбивали». Тож люди разом їдуть в автобусі, продовжують співіснувати між собою. Проте зараз вже важче знайти подружні пари, які склали ці два народи. І це тліючий конфлікт, який завжди може знову вибухнути. Та, як і зазначає журналіст, існує різниця між примиренням та прощенням.

«Я вважаю, що християнська мораль: прощати усіх – дурниця. Ви не маєте вимагати від жертви пробачення – це не по-людськи. Про це навіть натякати не варто. Найвище та найскладніше мистецтво – це пробачати», – зауважив Тохман.

Автор згадав і про геноцид у Камбоджі 1975-1978 років, здійснений червоними кхмерами. Під ніж революційного селянства лягла інтелігенція та міщани. Маоїсти створили трудові табори, багатьох посадили у в’язниці. Але коли ув’язнені повернулися додому, то виявили, що немає тепер катів, а лише жертви.

Наразі в Камбоджі до кожного ставляться з підозрою. Тому це пояснює, чому ця країна не є розвинутою, адже населення не довіряє одне одному, і не налагодило між собою зв’язки.

Попри те, що Войцех писав книги про геноцид на острові Балі, про жертв Сирійської та Боснійських війн, автор зізнався, що писати про нинішні події в Україні не планує.

«Україна має своїх письменників та журналістів. Вам є що розповісти, але не нам. Я не відчуваю права та обов’язку це робити», – пояснює свою позицію польський журналіст.

Наприкінці літературного вечора Андрій Бондар розповів про співпрацю з Войцехом Тохманом. Незважаючи на те, що Тохман входить у трійку трьох найкращих репортерів Польщі, Бондар десять років намагався домовитися з видавцями про випуск репортажу письменника про Руанду. Але жоден не хотів взятися видати книгу, аргументуючи це тим, що Руанда – надто далеко від українців та їх розуміння. Проте в час нинішніх подій, люди зацікавилися працею журналіста «Ти наче камінь їла».

«Хоч вона дуже важка, але нам тепер це легше читати, бо ми готові прийняти ці страшні речі. Головний герой його книг – людська скорбота. Він пише про боснійців, як людей, які пережили ці події через скорботу. Тому це наша найголовніша робота на наступні роки – вміти відпустити травму, знайти способи нефальшивого осмислення того, що відбувається зараз з нами. Бо без цього ми не підемо в майбутнє. Ця книга надає нам методологію, як працювати над собою. Бо де ми зараз усі знайдемо здорового психіатра? Усі хворі. Тож потрібно знаходити лікування серед мистецтва. Бо тоді нам з цим буде простіше жити. Ми – спільнота колективних травматиків. Ми поєднані одною скорботою. Це наша соборність», – наголосив Андрій Бондар.